Раді Вас бачити!

Четверта петля. Цікаво скільки ще я буду прокидатися в цій дурній палаті? Вона мені вже остогидла настільки, що я більше не витримувала її бачити. 

А це ж навіть попри те, що стіни тут були не білі, а приємного світлого відтінку. 

Тільки зараз сірі і похмурі в гуртожитку були для мене кращими. І я ніколи й подумати не могла, що колись радітиму їм. 

– Ти знову читаєш цей старий записник? – запитала мене одного дня Кліта. 

За ці петлі я вже змирилася з її присутністю в своєму житті і навіть непогано потваришувала. Може й самій почати писати щоденник, якщо зі мною щось трапиться. 

– Він належав моїй сестрі Дельфі, – усміхнулася я, – вона була моєю сусідкою по кімнаті до тебе. 

– Уперше чую про неї, – здивовано пробурмотіла вона, – та й твоя кімната була завжди порожня, через твій характер до тебе нікого не заселяли, – стривожено сказала вона. 

Як таке може бути? Це неправда. Вона просто чомусь…та її погляд був щирим. Кліта не обманювала. 

Тоді як таке може бути? Записник і слова у ньому цілком реальні як і мої спогади…тоді що не так? 

– Але я ж читаю про неї…– протягнула здивовано. 

– Можливо я помилилася, – вона здалася першою і сівши за свій робочий стіл почала вчити уроки. 

Мені це робити не потрібно було. Я вже давно переписала конспекти…але на відмінну від попередніх петель у цій Леверт нічого мені не передавав. Це теж викликало питання. 

У щоденнику не було нічого корисного, лише якісь тексти пісень значення яких не розуміла. Та й мова була точно іноземна. І навіть жодного перекладу. 

Я важко зітхнула, прогортавши сторінки, які чомусь були порожніми і повернулася на початок. Варто перевірити чи нічого я не пропустила поки балакала з Клітою. 

Я здогадалася правильно. І справді був один непомітний майже стертий запис. 

Цього разу я була готова до того, що можу стати свідкинею цих подій навсправжки. Я стояла у порожній аудиторії цього разу ніхто й приховувати не збирався, що вона не така як має бути. 

“Артефактологія” 

Пояснення прийшло швидко й чітко. Я уважно озирнулася навколо з цікавістю помічаючи неочікувані предмети для мене. 

Сцена не починалася і я вирішила пройтися. Рука сама потягнулася до одного з артефактів. Це була незвична золота куля, яка крутилася на підставці. Я обережно торкнулася її і раптом почула голос десь здалеку. 

– Це небезпечна річ, панно Амаль, краще б вам не торкатися її. 

Спочатку я навіть злякалася і подумала, що він зміг мене якимось чином побачити, але ні. Це була ти. Він мав на увазі тебе, Дельфі. Полегшено зітхнула і відкрила щоденник. 

“Сьогодні сталося дещо незвичне. Чому я хотіла взяти в руки цей артефакт? Вони ж мене зовсім не цікавлять. Щастя, що він з'явився вчасно і зупинив мене” 

Елевонда. Вибач, але навіть я не розумію, що тут відбувається. Але можливо…хоча ні, не хочу нічого говорити поки до кінця не впевнена. 

Брігель. Вже як є. Краще спостерігати за цією сценою. 

І зосередила свою увагу на їхньому діалозі, який був більш розгорнутим ніж ті дві фрази, які написала сестра. 

– То ж дозвольте поцікавитися чому ви тут, панно Дельфініум? – цього разу він чітко назвав її на ім’я і я завмерла. 

То він мене таки бачив? Чи звертався до тебе? Нічого не розумію. 

– Хіба ви не бачили списки. Ви мій куратор з дипломної роботи, я принесла план. Затвердьте, будь ласка, – ти говориш незвичним зверхнім тоном, який видається мені чужорідним. 

Тепер я можу побачити як ти простягаєш йому аркуш паперу з надрукованими на ньому буквами. 

– Он воно що, – його тон якийсь засмучений, наче він очікував чогось іншого. 

Мені чомусь навіть стає шкода професора Сильфіда. Але що ж він хотів від тебе насправді? 

Декілька хвилин він уважно читає і цього часу було б достатньо й для мене. Але я не можу прочитати цей план, літери пливуть перед очима і я роздратовано відходжу вбік. Вже готова прочитати останні слова в щоденнику і завершити це видіння. Але його голос мене спиняє.

– Можна було б і краще. Я закреслив зайві пункти і вніс правки. Прошу, – твій погляд змінюється на такий, наче ти хочеш на місці його прибити. 

А що ніхто ж навіть не дізнається? 

– Але ж…я усе ідеально продумала, – невпевнено береш у руки. 

Мені так хочеться заспокоїти тебе, але я не можу нічого зробити. 

Елевонда. Я її повністю розумію. Тільки в мене так було з курсовою. 

Брігель. Написати план який підійде кураторам ще та задачка з зірочкою. 

У мене не повірите проблеми були з тим, що мій план…був надто ідеальним. Розумійте, як хочете. 

– У тому й то проблема, – тихо відказав він, – усі ви так робите, але ваша дипломна робота потребує лише трьох пунктів, а не десять. Ви ж можете їх навіть не розписати і що тоді робитимете, – проникливо глянув на неї він. 

– Ваша правда, – погоджуєшся ти. 

– У вас усе вийде, панно Дельфініум, – і я так і не зрозуміла була це підтримка чи насмішка. 

“Тепер усе буде лиш складніше, адже я бачитиму його щодня. Чому серед всіх професорів академії саме він мав стати моїм куратором. Чому доля така несправедлива? Але хай буде, що буде” 

Я прочитала останні рядки і також покинула приміщення, знову опинившись у своїй кімнатці. 

Цього разу лиш трохи паморочилося у голові, але так усе було більш менш нормально. 

Заховавши щоденник у іншу схованку, бо про першу дізналася Кліта. Авжеж це було ще в другій петлі, але хто зна чи не пам'ятає вона? Я не хотіла, щоб вона знала про цей щоденник більше, аніж необхідно. 

Після цього я вирішила лягти поспати. Усе ж я втомлювалася після того як потрапляла у видіння. 

А ще потрібно буде спробувати дізнатися більше про ці видіння.

Коли я вже майже заснула почула як скрипнули двері. 

Як добре, що встигнула заховати щоденник. 

На мить привідкрила очі і подивилася на дівчину, яка пройшла всередину. Це була не Клітемнестра. 

– Хто ви? – не втрималася і запитала я, але потім зітхнула з полегшенням, коли почула знайомий приглушений голос. 

– Тихо це я і ніхто не має дізнатися про мій справжній вигляд, – відповіла вона злякано і одразу ж змінила свою зовнішність на попередню, що я навіть не встигнула її добре роздивитися. 

Впевнена, що це було дуже важливим. 

Вона склала руки на коліна і опустила погляд вниз. Довго не могла наважитися, щоб сказати, а потім підійняла на мене схвилььваний погляд і тихо прошепотіла 

– Брі, ти вмієш зберігати таємниці? – її тон був таким, наче від моєї відповіді залежало її життя. 

– Певна річ, – кивнула я, – та й немає кому розповідати, – важко зітхнула. 

– Правда полягає у тому, що я потраплянка, – нарешті вичавила з себе вона. 

Я завмерла на місці не знаючи як реагувати. У нашій реальності це не можна було афішувати. Авжеж такі люди могли бути і навіть чула, що Іларія наближена нашого правителя, спочатку була потраплянкою. 

Та все ж це завжди було і залишалося чутками, які могли з'являтися то тут то там. 

– Це...сміливо. Але чому ти розповідаєш мені зараз? – з цікавістю запитала я, не до кінця розуміючи вигоду, яку вона може з цього отримати. 

Не вірю, що Кліта так просто вирішила все видати. Вона важко зітхнула і засмучено відповіла. 

– Бо ти дізналася правду. Я вирішила, що краще розповісти усе зараз, аніж приховувати усе до кінця, – тихо, але впевнено заявила вона, – та й замовчувати усе надзвичайно складно, – тільки зараз побачила наскільки втомлено вона виглядає. 

Я кивнула. 

Лиш сіла поруч з нею, не знаючи як реагувати. 

– Тоді чи не хочеш ти все розповісти, – м'яко промовила я, сподіваючись на її згоду. 

– Це сталося раптово, – почала вона глухо, – я заснула у своїй кімнаті, а прокинулася тут без спогадів і розуміння, хто та дівчина в яку я потрапила. Яка моя мета і чому я тут? – тепер я бачила справжні емоції, – удома в мене залишилося двоє дітей і чоловік. Я так за ними сумую, але навіть не знаю як потрапити назад, – вона закрила очі руками і гірко заплакала. 

Елевонда. І не збрехала навіть. 

Брігель. Тобто усе що вона сказала правда? 

Елевонда. Фактично так. Але спитай її про професію, цікаво що відповість. 

Я лиш приобійняла її за плечі, бо зовсім не вміла заспокоювати інших. Це Тоунс у цьому був майстер. Хоча її слова навіть мого черствого серця змогли торкнутися. Попри все мені стало щиро її шкода. 

Усе ж я теж не могла бути поруч з мамою і тепер частково могла зрозуміти її біль. 

– А ким ти там працювала? – запитала. 

– Детективкою, – просто відповіла вона. 

– Неочікувано, – ледь всміхнулася я. 

– Як і те, що ти хочеш стати суддею, – в тон мені відповіла вона. 

Її обличчя розслаблялося, вона потроху починала виглядати тією Клітою, яку я знала. Надзвичайно милою і хорошою. 

– Дякую, що розповіла, – сказала з теплотою, – це ж так важко усе приховувати. 

– Угу, – буркнула вона. 

– Не хвилюйся – ніхто не дізнається, – продовжила щиро. 

Вона ледь всміхнулася і витерла сльози рукою. Потім кивнула. 

Мабуть, тепер після того як вона розповіла мені свою історію я можу назвати її подругою. І сподіваюся, що ціна за цей вибір не буде надто високою.