Спочатку:
На сторінку книги
Після цього склавши сукню ми поїхали на авто у заміський будинок.
Якщо я думала, що підготовка до випускного це легко і просто, то коли з'явилися стилістки моєї мьоельше, так я мала звертатися до мами нареченого або чоловіка усе виявилося значно складнішим.
Тоунс передав мене їм в руки і зустрівшись з їхніми невдоволеними поглядами швидко ретирувався.
А з мене почали знущатися усіма можливими способами. Спочатку вони змусили мене прийняти ванну. А нічого що я в душі вже була? І облили з ніг до голови якимись рідинами з дивними назвами, оліями і ще демони розбери чим.
Завершивши з цим вони одягнули мене у звичайну білу сукню, і мої страждання продовжилися. Цього разу вони почали робити макіяж.
– Яка у вас сукня, – запитала одна зі стилісток.
– Червона, – буркнула я.
– Потерпіть трохи, це не надовго.
І справді у декілька швидких і легких рухів вона нанесла усе, що потрібно було. І хоч мені не подобалося таке втручання у мою зовнішність вирішила, що стилістки мьоельше мають знати краще.
Ще одна зробила мені зачіску і вправлялася з моїми неслухняними кучерями так легко, наче моя волосся було прямим.
Я б і подумати не могла.
Вона легко розділяла його і щось заплітала. Можливо це буде пучок. Далі побачила як вона закріплює усе гарною золотою заколкою з рубіновими камінцями.
Елевонда. Але якби навпаки гірше зробили.
Брігель. Не думаю, що вони мають на таке право.
Елевонда. І справді.
Після цього я підійшла до шафи і відкрила її. На вішаку була червона сукня, яку ми замовляли в дизайнерки разом з Елейлі і Івельгрін.
Це була найкраща не тільки в Артуріумі, а й у всьому Тенебрісі. І навіть, якщо на них ми витратили дуже багато грошей це вартувало того.
Вона була простого фасону, але невимовно гарна, а тканина надзвичайно приємна. Як же я мріяла одягнути її. І нарешті цей день настав.
Сьогодні я хотіла сяяти яскравіше, ніж завжди. Бути прекраснішою і чомусь хотілося привертати увагу.
З мене скинули цю тимчасову сукню і допомогли одягнути цю.
Я завмерла перед дзеркалом. Мій образ уже був пречудовим, та чогось не вистачало.
– Прикрас, – почула я шепіт за спиною.
– Тоунс, ти вже повернувся, – обернулася до нього я, – непоганий вигляд.
Що малося на увазі неперевершений. Повірити не можу, що такий красень і мій наречений.
Він був вдягнутий у чорну сорочку і чорні штани, а поверх піджак. І сьогодні він видавався ще більш гарним, ніж завжди. Хоча здається куди вже більше.
Елевонда. Потрібно було одразу прописувати, а то тепер у тебе занадто слабка реакція.
– Я блякну порівняно з тобою, – усміхнувся він і простягнув мені гарну коробку для прикрас.
Виготовлена на замовлення.
Я обережно відкрила. Ланцюжок, гарні невеликі сережки з гранатом і браслет золотий і з тими ж камінцями.
– Як гарно, – вражено і захоплено відповіла я.
Насправді ніколи не любила такі речі, але тут усе виглядало так ненав’язливо, що мені дуже хотілося одразу ж приміряти.
– Допомогти, – звернувся до мене Тоунс.
Я гмикнула.
– Ну можеш скриньку потримати, – ледь всміхнулася я.
З легкістю одягнула сережки, застебнула на шиї ланцюжок, який навіть відчувався правильно і зрозуміла, що з браслетом сама не впораюся.
– Допоможи, будь ласка, – попросила я.
Він виглядав якось невдоволено, але з радістю виконав моє прохання. Поставив скриньку і взявши браслет, обережно застебнув.
– Готово, – прошепотів.
– Дякую, – тихо відповіла я.
– Час іти, не надасте мені честь супроводжувати вас, моя леді, – сказав простягаючи руку.
– Із задоволенням, – вклавши свою руку в його на якому був перстень, який я ледь не забула.
– Входить вельші Брігель і рейсше Реджинальд, – оголосив церемонімейстер.
Елевонда. Вперше дізналася як до них маю офіційно звертатися. Тепер хоч бери і все змінюй. Але якщо подумати, то все цілком правильно.
Я відчула як усі погляди одразу спрямовуються на нас і пропалюють. Та я роблю вигляд, що мені абсолютно байдуже і це не має жодного значення.
Моя усмішка легка і спокійна.
Спустившись вниз і опинившись у великій залі для прийомів я відчуваю себе спокійніше. Усі повертаються до своїх розмов і більше не зважають на нас.
– Що збираєшся робити далі? – запитує Тоунс з цікавістю.
– У нас же випускний. Святкувати авжеж! – з ентузіазмом говорю я.
Тоунса відволікають якісь його знайомі я ж неохоче підходжу і вітаюся з Елейлі.
– Ти прекрасна як завжди! – кажу я комплімент у якому, хоч і немає справжньої щирості та повинна визначити очевидне.
– Як і ти, – схожим тоном відповідає вона.
Незабаром до нас неспішно підходить Івельгрін і розмова продовжується за повільним випиванням коктейлів, які неочікувано справжні, а не штучні.
Випускний не схожий на звичайні вечірки реального світу, але більш вільний, аніж прийоми цієї реальності.
Поволі я дозволяю собі розслабитися і почати справді насолоджуватися вечером.
У якийсь момент усе зливається і я відчуваю як мій мозок пливе.
Невже мені щось підсипали?
Але ж я мала відчути.
Елевонда. Ця сцена була написана ще майже на самому початку, коли я навіть не знала як піде сюжет.
Я прокидаюся в незнайомій кімнаті і відчуваю як болить голова. Поруч натрапляю поглядом на склянку води і за декілька ковтків випиваю.
У голові поступово прояснюється і я починаю поривчасто згадувати події минулого вечора.
Пам'ятаю як пила коктейлі і вела порожні балачки з дівчатами з компанії еліти. Ми багато сміялися, а потім до мене підійшов Тоунс.
Кімната гарно оздоблена і точно належить аристократу. Перший варіант – я забагато випила, а Тоунс добра душа виділив мені свою.
Це був вельми чудовий варіант, але не з моїм щастям.
Коридор.
Мої слова.
Його відповідь.
Наш поцілунок.
І останній спогад, який вбивається у моїй пам'яті. Двері, які зачиняються.
Я продовжую згадувати далі, відчуваючи все більше бажання вбити себе за свою дурість.
Елевонда. Але ж ви двоє дорослих людей і хіба ви зробили щось погане чи кримінальне. Та й не варто забувати про петлю.
Я вдячно всміхаюся. Вона права я просто піддалася моменту, алкоголю, атмосфері і чому там ще. Єдина проблема полягає у тому, що події петлі майже ніхто не пам'ятає, але тепер це реальність. І зараз краще зосередитися на рішенні.
Перша думка, як той млинець невдала. Втекти точно не вийде, бо він знайде мене навіть у іншій реальності, якщо потрібно. А ще це дасть йому зрозуміти, що я усе добре пам'ятаю.
Мій одяг гарно складений поруч і я відчуваю як мене окутує вдячністю.
Друга думка вже краще, але все ще не така я треба.
Прикинутися, що не маю спогадів, але Тоунс найкраще знає, що я не п’янію так легко як інші.
Декілька митей я невпевнено стою перед дверима не наважуючись їх відкрити. Я все ще не знаю, що скажу та й узагалі як повинна себе вести.
Урешті решт не витримую і прочиняю двері, повільними кроками вирушаючи на пошуки Тоунса.
Я раніше уже була у його маєтку, тому більш менш орієнтуюся. Сподіваюся він на кухні або ж в душі. Ці місця мені відомі найкраще.
Точно. Я зовсім забула про душ, а він би зараз найкраще підійшов для приведеня думок в нормальне русло.
За цей час поки йду порожніми коридорами нарешті приводжу все до спільного знаменника. І як одразу не додумалася. Усе ж так просто.
Він стоїть на кухні. Робить каву.
– Ти тут, – Тоунс повертається і привітно усміхається, – якраз вчасно.
– А ти хотів, щоб я втекла? – питаю з цікавістю, сідаю на стільчик і вдячно приймаю гарячу чашку.
Руки обдає теплом і я відчуваю затишок і спокій. Наче вдома. Я не хочу руйнувати цю атмосферу.
Елевонда. І справді. Не надавай цьому аж такого великого значення.
Деякий час ми мовчимо.
– Я маю тобі дещо сказати, – нарешті промовляє він.
Я кидаю на нього погляди, мабуть благальні, бо більш за все на світі я хочу аби він сказав, що це усього лиш.
– Це помилка, – слова зриваються з моїх вуст, як тоді коли довго над чимось думаєш і ось промовляєш це, хоч і не планував.
Він здивовано дивиться на мене і я швидко усе пояснюю, зацікавлено спостерігаючи за його реакцію. Які емоції будуть в нього, коли він це почує?
– Чому одразу? – не розуміє він натяку і я важко зітхаю.
– Гараздоньки, тоді просто короткомиттєве бажання, – я дивлюся на нього з очікуванням.
– Але ж петля…– вражено дивиться на мене він.
– Отож то. А зараз ми в реальності.
– І я хотів запропонувати тобі продовжити виконувати свою роль тільки тепер як моя дружина. Що скажеш? – швидко говорить він поки я не встигнула ляпнути щось ще.
Важко ковтаю повітря і дивлюся на нього так, наче він вдарився головою. Або захворів.
– Але ж…– я розумію, що у мене справді немає слів, а він так легко взяв і зруйнував усі мої плани, – але ж…– знову роблю спробу відповісти, – хіба це має якусь вигоду.
Я допиваю каву. І тихо покидаю маєток. Вибач, Тоунсе та я не готова тобі відповісти. Я не збиралася заходити так далеко і тепер відчувала себе винною. Що як у нього з'явилися почуття до мене і вони справжні, а я дію ось так.
Та зараз важливішим здавалося потрапити у мою реальність. Я не була сильною головною героїнею, тільки лиш вміла, що майстерно прикидатися. А насправді завжди обирала втечу.
Далі буде...
