Раді Вас бачити!

Минуло три дні. Три нескінченні, сірі дні, які я провела в стані дивного, виснажливого детоксу. Фізично мене все ще кидало в піт, а ночами – прокидалася від того, що мені бракує повітря, але в голові нарешті прояснилося. Це було боляче – бачити світ таким, яким він є, розуміти роль, яку я зараз в ньому граю і не відчувати ні каплі підтримки. Наркотики мені давали відчуття, ніби світ не такий ворожий, ніби тривоги немає і ніколи не буде більше. Наркотики дарували спокій. Хімія обіймала мене, як рідна мати і давала можливість спати, наче на хмаринках. Я могла б знайти дозу, але записка Дмитра, яку я тепер носила біля самого серця, була моїм єдиним шматком в реальності, за який я трималась і лишалась тверезою. 

З батьком я майже не розмовляла. Кожна наша зустріч у коридорі або за сніданком перетворювалася на дуель поглядів.

– Поверни Дмитра, – казала я замість «доброго ранку».

– Ні, – відповідав він, навіть не піднімаючи очей від газети.

Це стало нашою мантрою. Кожного разу його «ні» ставало все коротшим, а моя лють – все більш вираженою. Я зрозуміла, що чекати на милосердя від людини, яка роками обростала камінням байдужості, – марна справа. Мені потрібно було діяти самій. Та що я знала про чоловіка, якого називала батьком? Він точно любив порядок в усіх справах, документах і речах. Структура і чіткість – ось відповідь на всі мої запитання. Я знала, що в його кабінеті є те, що шукаю. Він вів повний опис всього, що робив, з ким працював і коли. 

Я дочекалася вечора, коли батько поїхав на термінову зустріч. Олег, мій новий охоронець, якого я не хотіла бачити, стояв під дверима спальні. 

– Я хочу чаю з мелісою, Олеже. І принеси мені тістечка з кухні, ті, що з лимоном, – сказала я, прочиняючи двері.

Він нахмурився, вагаючись.

– Я не можу залишати пост...

– Якщо я правильно памʼятаю, ти маєш бути поруч тільки, коли я покидаю будинок, а тут твоє стояння під дверима ніяк не допоможе. Я нікуди не збираюся, а ти в будинку, де повно камер. До того ж, я в піжамі. Що ти взагалі думаєш, я зроблю? Вистрибну з другого поверху? Мої ноги мені дорожчі. Так що йди вже і зроби шось дійсно корисне, бо я скажу батькові, що ти грубіяниш.

Він пішов. У мене було максимум десять хвилин. Я вислизнула з кімнати, босоніж ступаючи по м’якому килиму коридору. Двері в кабінет батька були зачинені, але не замкнені – він занадто впевнений у безпеці власного дому. Всередині все пахло розкішшю. Я підбігла до масивного столу і ввімкнула монітор. Серце гупало в горлі так сильно, що мені здавалося, його чути і за дверима в коридорі. 

Вікно пароля. Я затамувала подих. Батько завжди вважав, що найкраща схованка – це місце на видноті. Він ніколи не змінював паролі роками. На столі стояло фото. Я ввела шість цифр: дату їхнього одруження з мамою. Клік. Робочий стіл відкрився.

Я поспіхом заходила в усі папки. «Логістика», «Фінанси», «Особистий склад». Ось воно. Список служби безпеки. Прізвища миготіли перед очима: Коваленко, Бондар, Кравченко...

Корсак Дмитро.

Мої пальці затремтіли. Я відкрила файл. З екрана на мене дивився Дмитро. Це було якесь офіційне фото в формі – Діма, виходить, окрім всього, відслужив строкову службу в армії. Он воно що. Ще б з місяць тому, я б злякалась цього виразу обличчя, але зараз на фото я бачила чоловіка, який знав, де в мене болить і цілував кожну мою рану. 

Я швидко переглянула дані. Адреса — престижний район міста, набагато дорожчий, ніж він міг собі дозволити. Дивно. Номер телефону. Я вихопила свій мобільний і сфотографувала екран, а потім, про всяк випадок, швидко занотувала цифри на маленькому клаптику паперу, який вирвала з блокнота на столі.

– Єво? Що ти тут робиш?

Я ледь не впустила телефон. Батько стояв у дверях. Його силует у напівтемряві здавався гігантським. Я відчула, як холодний піт стікає по спині. Монітор все ще яскраво світився, видаючи мене з потрохами.

–  Я... я шукала збірник літератури, – голос зрадницьки здригнувся, але я швидко взяла себе в руки і клікнула мишкою, закривши всі вікна. – Ти казав, що він тут, на полицях. Той, зі срібним тисненням, який тобі подарували на благодійному заході. Ти ще казав. що ця збірка варта уваги. Так от. Мені не спиться, хотіла почитати щось складніше і менш захоплююче за детективи, бо від них до ранку заснути не можу, поки не дочитаю. 

Я стояла спиною до комп'ютера, намагаючись закрити собою екран. Батько зробив крок до кабінету, його очі уважно розглядали мене, і дурню було ясно, що в мої брехні він не повірив. 

– Ти ввійшла в систему? Як? 

– Ні, я просто випадково зачепила мишку, коли тягнулася до полиці. Монітор засвітився сам, – я зобразила найневиннішу посмішку, на яку була здатна. – Ну я й назилилась та глянула. Вибач. 

Він підійшов ближче, дивлячись мені прямо в очі. Кілька секунд тривала німа битва. Я бачила, як він вагається – повірити мені чи влаштувати допит.

– Книги на третій полиці зліва, Єво. Візьми і йди до себе. Більше не заходь сюди без мого дозволу. 

Я схопила першу-ліпшу товсту книгу з полиці, навіть не дивлячись на назву, і швидко пройшла повз нього. Серце заспокоїлося лише тоді, коли я зачинилася у своїй спальні. Я витягла листочок. Пальці все ще тремтіли. Корсак Дмитро. Це ім’я тепер здавалося мені магічним заклинанням.

Я ввела номер. Натиснула «Виклик».

Перший гудок... другий... третій... серце просто вистрибувало з грудей    .

– Давай, Діма. Давай. Бери слухавку, благаю. 

Десятий гудок. «Абонент не може прийняти ваш дзвінок».

Я скинула і набрала знову. Потім ще раз. І ще. Він вимкнув телефон або додав мене в чорний список. Чорт.  Я впала на ліжко і почала свердлити очима стелю. Щось було не так. У голову почали лізти найстрашніші думки. Чому він не відповідає? Батько казав, що він звільнений, але що, якщо він зробив щось більше? Що, якщо Артем щось спробував заподіяти Дмитру? 

Або... Що, якщо я все це вигадала? Наші почуття, поцілунки, секс? Можливо, для нього я просто була чергова іграшка, як і для всіх? Може, він написав ту записку, бо йому стало жаль наркоманку? Може, слова про ненависть були єдиною правдою в тому листі? 

– Ні, – прошепотіла я в порожнечу кімнати. — Я бачила, як він на мене дивився. Я відчувала його губи на своїх губах. Мене ніхто не цілував з такою жадібністю за все життя. Мені ніколи не вдавалося відчувати себе настільки бажаною в сексі, як з ним. Я не вірю, що між нами все скінчено. Так само, як не вірю, що між нами нічого немає.  Просто не вірю. 

Я стиснула зуби. Якщо Дмитро Корсак вирішив, що може просто зникнути з мого життя, він помиляється. Якщо він хоче сказати, що між нами нічого немає – він має сказати це мені в обличчя. Не через автовідповідач. Не через ігнорування моїх дзвінків, поки я не полишу спроб. 

Я подивилася на адресу на папірці. Це було в центрі. Чому він в біса жив в центрі? Чи я дійсно знайду його там?  Завтра треба знайти спосіб, як втекти від Олега. Завтра я дізнаюся правду. Я відкрила книгу, яку схопила в кабінеті. Це був атлас морських шляхів. Прекрасний вибір. Я гірко посміхнулася. Батько хотів, щоб я знала маршрути його кораблів. Але зараз у мене був лише один маршрут – до людини, яка стала моїм єдиним пунктом призначення, і відчалюю вже завтра.