Раді Вас бачити!

Будинок зустрів мене тишею, від якої закладало вуха. Я не могла зрозуміти, що не так? Жодних квітів, жодного плакату: «Вітаємо вдома, доню», навіть повітряних кульок немає. Ніби звичайний тобі вівторок і все тут. Тільки холодний мармур і запах дорогого воску. Тато чекав у кабінеті. Він навіть не вийшов у хол. Що за зневага?

Дмитро йшов за мною крок у крок. Важкі черевики впевнено відбивали ритм по дорогому паркету. Цій свині треба повчитись манер не менше, ніж мені перестати бухати.

— Залишишся за дверима, — впевнено кинула я через плече, зупинившись біля масивних дубових дверей кабінету.

— Моє завдання — не випускати тебе з поля зору. Тому, на жаль, не можу виконати ваше прохання, бо я виконую наказ вашого батька, — відрізав він. Його голос був рівним, як лінія горизонту.

— Це приватна розмова з батьком, ти, шматок статуї! Приватна! Ти розумієш взагалі значення цього слова? Слухай, ти хоч школу закінчив, бо ти так витріщаєшся на мене, наче ти недоумок якийсь.

Він просто відчинив двері перед моїм носом і жестом показав, щоб я заходила. Я залетіла всередину, готуючись кинутися татові на шию, але він навіть не підвівся з-за столу. Просто відклав ручку і зчепив пальці в замок. Та він більше уваги та приязності показує людям, яких ненавидить, але продовжує вже десять років щотижня грати з ними в гольф.

— Привіт, Єво. Сідай.

— Тату? — я зупинилася посеред кімнати. — Ти не бачив мене шість місяців. Шість місяців у тому стерильному пеклі з наркоманами й алкоголіками, які розмовляють самі до себе у сні! Невже це все, що ти маєш мені сказати? «Сідай»?

Я краєм ока помітила, як Дмитро став біля стіни праворуч від дверей. Руки в замку перед собою, ноги на ширині плечей, обличчя — бетон. Я закотила очі, бо мені хотілось бахнути цього костолома в груди з ноги, аби він банувся на землю вниз.

— А чого ти чекала? Оркестру? — тато нарешті підвів на мене погляд. У ньому була втома, змішана з крижаною байдужістю. Це щось новеньке. — Ти сама обрала свій шлях того вечора, коли розбила машину за сто тисяч доларів, будучи в неадекватному стані. Мені мʼяко кажучи, це все набридло.

— Я була налякана! Я просто хотіла розважитися! — я закричала, відчуваючи, як обличчя пашить від гніву. — І взагалі, чому цей... цей пес стоїть тут і слухає нашу розмову? Навіщо йому це знати? Вийди геть, Дмитре!

Дмитро навіть не поворухнувся. Наче я зверталася до меблів. Та що б тебе чорти забрали.

— Він залишиться, — відрізав тато. — Дмитро тепер твої очі, вуха і совість. Він має знати все про твої слабкості, щоб напевно зарадити повторенню. Мені дуже зараз не до того, щоб ще раз витягати тебе з бруду.

— Тату! Я ж тобі пообіцяла, що це було востаннє! Ти знущаєшся? Цей охоронець це ж… приниження! Ти купуєш мені няньку, яка звикла людей калічити, і наказуєш йому дивитися, як я зараз плачу? Як я злюся на тебе? Розповідаєш цьому бійцю про мої таємниці? Тату, це занадто!

— Занадто — це було витягувати тебе з відділку поліції під спалахами камер, — тато встав і вперся руками в стіл. — Послухай мене. Кредитки заблоковані. Всі. Твій «Порше» на аукціоні. На твій рахунок буде надходити сума, якої вистачить на дрібну їжу, одну нову кофтинку з мас маркету та засоби гігієни. Решта витрат — тільки через схвалення Дмитра, який все буде оплачувати і звітувати мені необхідність певних покупок. Якщо він каже «ні» — значить ні. Я все доступно пояснив?

Я відчула, як підбори захиталися. Світ, де я була королевою вечірок, розсипався на друзки.

— Ти не можеш так чинити... Я твоя єдина донька! — з мого рота долітали лише слова протесту.

— Саме тому я це роблю. А тепер іди. Дмитро покаже тобі твій новий графік.

— Графік? — я ледь не задихнулася. — У мене що, тренування в клітці по годині під наглядом?

— Приблизно так, — тато знову сів і втупився в папери.

Я розвернулася на п'ятах, ледь не зачепивши Дмитра ліктем. Він мовчки відступив, даючи мені пройти, і пішов слідом. Коли двері кабінету зачинилися, я зупинилася в коридорі, важко дихаючи.

Я різко повернулася до нього. Дмитро стояв зовсім близько. Занадто близько. Я бачила кожну волосинку в його бороді та старий професійний шрам над бровою. І тут я помітила ще дещо. Його губи ледь помітно сіпнулися в кутику. Це була не просто посмішка. Це була іронічна усмішка людини, яка щойно виграла перший раунд.

— Що? — прошипіла я, роблячи крок до нього. — Весело тобі? Спостерігаєш за цим цирком і радієш, як мене розмазали? Але ти не знаєш мого батька так, як знаю я. Ми ще побачимо хто і кого.

— У вашого батька сталеві нерви, — спокійно зауважив він. Його голос був глухим, наче від частих ударів у гортань. — Я очікував, що ви почнете кидатися попільничками, але ви обмежилися лише криком. Прогрес.

— Ти... — я тицьнула пальцем йому в груди. Вони були тверді, як камінь. — Не смій мені посміхатися! Не шкірся своїми зубами, бо я їх тобі повідбиваю, зрозумів? Не думай, що ти тут головний. Ти просто найманець. Бруд під моїми нігтями.

— Тоді стежте за манікюром, Єво Олександрівно, — він знову зробив цей жест — склав руки на грудях, і його розбиті кісточки пальців біло проступили на широких кистях. — Бо цей «бруд» — єдине, що відділяє вас від життя на вокзалі, якщо ви ще раз відкриєте рота в такому тоні при батькові.

— Я тебе ненавиджу, — прошепотіла я. — Я зроблю так, що ти сам благатимеш тата відпустити тебе. Ти звільнишся через тиждень. Ні, через три дні.

— Побачимо, — він зробив крок убік, звільняючи шлях до сходів. — А тепер — у вашу кімнату. Обід за розкладом через п’ятнадцять хвилин. І жодного алкоголю, навіть у цукерках. Я перевірив ваші запаси і знайшов всі схованки в кімнаті.

Я завмерла.

— Ти рився в моїх речах?!

— Я проводив аудит зони контролю. До речі, той коньяк у флаконі з-під парфумів був непоганою спробою. Але я відчуваю запах спирту краще, ніж запах вашого «Chanel».

Я замахнулася, щоб дати йому ляпаса, але він перехопив мою руку за секунду до удару. Його пальці стиснули моє зап'ястя, як сталевий трос. Не боляче, але так міцно, що я не могла поворухнутися. Реакція у цього вишибали була просто надлюдська.

— Не треба, — тихо сказав він, і в його очах на мить спалахнуло щось небезпечне, звірине. — Я не ваш батько, Єво. Я не буду терпіти істерики. Хочете воювати — будь ласка. Але правила на цьому рингу встановлюю я.

Він відпустив мою руку. Я відскочила назад, потираючи шкіру, яка горіла від його дотику.

— Тварюка, — кинула я і побігла вгору по сходах.

Я відчувала його погляд на своїй спині кожною клітинкою тіла. Він не пішов. Він чекав унизу. Ну що ж. Те, що я вдома — гарний знак. Я, навідміну від нього, воюватиму на своїй території.