Раді Вас бачити!

Сьома ранку. Мій внутрішній годинник спрацював за секунду до того, як мав задзвонити будильник на зап’ясті. Звичка професійного бійця — прокидатися миттєво, у повній готовності, навіть якщо ти спав у шкіряному кріслі посеред розкішного холу. У клітці запізнення на частку секунди коштує тобі зламаної щелепи. Тут — воно могло коштувати мені репутації.

Тіло трохи затерпло, особливо шия, але голова була ясною. Я пам’ятав усе: її нічну спробу втечі, її істерику, її безпорадні кулаки, що молотили по моїх плечах. І той погляд у вітальні — суміш чистої ненависті та страху.

Я підвівся, розправив плечі, злегка розім’явся й поглянув на двері її спальні. Тихо. Занадто тихо. Зазвичай вона починає швирляти речі або вмикати гучну музику ще на світанку, щоб продемонструвати свій протест, а тут — нічого.

Я підійшов і постукав у двері.

— Єво, підйом. Сніданок за двадцять хвилин. Твій батько чекає нас обох, він має щось сказати. Тож збирайся.

Жодної відповіді. Я зачекав десять секунд. Постукав гучніше.

— Золотоволоско, не грайся зі мною. Я зайду.

Тиша. Усередині щось неприємно ворухнулося. Якщо вона знову знайшла лазівку... якщо вона вилізла через вікно другого поверху... Хоча я особисто перевірив кожен засув. Я різко натиснув на ручку, і двері легко піддалися.

Кімната зустріла мене запахом дорогих парфумів та ранкової прохолоди з відчиненого вікна. Ліжко було порожнім, ковдра недбало відкинута вбік. Я миттєво оцінив обстановку: вікно відчинене, але сітка на місці. Рюкзака, з яким вона намагалася втекти вночі, біля ліжка не було.

— Чорт, — процідив я крізь зуби. Невже я проспав? Як вона могла пройти повз мене? Так, стоп. Я ж сам забрав у неї той портфель. Треба видихнути.

— Шукаєш когось, дикуне? — голос пролунав з боку ванної кімнати.

Я різко розвернувся. Прізвиська, якими вона мене нагороджувала, не чіпляли — на рингу мене називали й гірше. Я підняв очі. Єва стояла у дверному отворі. На її обличчі була та сама єхидна посмішка, яку я навчився розпізнавати як фінт перед атакою. Тільки прокинулась, а вже йшла в напад. На ній був білий банний халат, якось недбало вдягнений.

— Ти тут, — я мимоволі полегшено зітхнув, але одразу повернув обличчю кам’яний вираз. — Чому не відповідаєш?

— А я не зобов’язана звітувати перед меблями, — вона зробила крок у кімнату. — Ти ж у нас любиш «контролювати територію», так? Дивитися, що і де лежить?

Вона зупинилася за два метри від мене. Її очі заблищали відвертим викликом, і я не мав уявлення, що вона зараз витне. Але відчув — це буде удар нижче пояса.

— То дивись.

Одним плавним рухом вона розв’язала пояс і просто скинула халат на підлогу. Повністю. Вона стояла переді мною абсолютно оголеною, підставивши тіло під ранкове світло. Якби це був кадр із кіно, за таке освітлення дали б Оскара.

Я не відвів погляду. Зробити це — означало визнати нокаут. Нас вчили не реагувати на провокації, не вестися на «брудну гру». Але це була зброя масового ураження. Біла шкіра, тонкі лінії ключиць, красиві пружні груди, вузька талія і неймовірні стегна... і цей виклик у погляді: «Ну що, чемпіоне, зламаєшся чи вдаватимеш робота?». Здається, я на секунду перестав дихати.

— Ну що, Дмитре? — вона розтягувала кожну букву мого імені, як отруту, і повільно наближалась, мов кішка. — Оглянув об’єкт? Датчики не зашкалюють? Може, хочеш провести обшук на наявність заборонених предметів? — Вона навмисно підходила ближче, крутилася на одній нозі, позуючи в усій своїй наготі.

Я відчував, як усередині натягується струна. В горлі пересохло, але я навіть не кліпнув. Я дивився їй прямо в очі, ігноруючи все інше, хоча це вимагало більше сил, ніж п'ять раундів з важковаговиком.

— Твій батько хоче, щоб ти була вчасно за столом, — мій голос прозвучав спокійно, хоча серце почало прискорювати темп. — Одягайся.

Вона засміялася — коротко і зневажливо.

— Ти стоїш як вкопаний. Невже в твоєму кодексі бійця не прописано, що робити, коли ситуація виходить з-під контролю? Чи ти просто боїшся, що якщо поворухнешся — твоя сталева витримка трісне?

Занадто добре ти про себе думаєш, мала.

Вона розвернулася до ліжка, зовсім не соромлячись своєї наготи. Повільно, витончено вона дістала з найнижчої шухляди мереживну білизну — очевидно, щоб якомога глибше нахилитися. Звісно, вона не позбавила себе задоволення подивитись через плече на мою реакцію.

Єва почала одягатися, продовжуючи розмову так, ніби ми обговорювали погоду.

— Знаєш, я думала, бійці — це люди дії. А ти — просто декорація. Гарна, масивна, але абсолютно мертва всередині. Тобі не нудно бути тінню мого батька? Дивитися, як я живу, поки ти просто... існуєш?

Її слова не мали підґрунтя. Це я їй наказую, коли виходити, і це від мого звіту залежить її свобода. Всередині мені було навіть смішно.

Вона застебнула бюстгальтер, накинула шовкову спідницю і лише тоді знову глянула на мене. Я все ще нерухомо стояв на місці.

— Ти закінчила свій перформанс? — запитав я.

Її посмішка зів’яла. Вона чекала, що я збентежуся або втрачу контроль. Мій спокій бісив її більше за грубість. Вона хотіла влади над моїми емоціями, але натрапила на бетон. Принаймні, ззовні. Бо всередині зароджувався ураган.

— Ти такий нудний, Дмитре, — вона майже виплюнула ці слова. — Інший би давно використав можливість розважитись. А потім просто звільнився б. Ти міцний горішок.

— Прекрасно, що ти визнала поразку. Сподіваюсь, це не повториться. Бо мені за тебе було холодно. Чекаю на сніданок через десять хвилин. Не змушуй мене нести тебе на плечі в їдальню. Гадаю, батькові такий виступ не сподобається.

Я розвернувся і вийшов. Крок твердий, спина пряма. Але щойно двері зачинилися, я зупинилися і підняв голову до стелі.

Я зробив глибокий вдих. Потім важко видихнув. Руки ледь помітно тремтіли від надлишку адреналіну. Мій член був у повній готовності, злегка смикаючись у джинсах. Е, ні, дружок. Ця краля не для тебе.

«Стерва», — промайнуло в голові. — «Неймовірна стерва».

Ненависть була справжньою, але я, бляха, теж живий. Вона була дикою. І цей її вибрик з наготою... це був не флірт. Це був акт агресії. Вона намагалася принизити мене своєю красою, зробити рабом її тіла.

Що ж, суперниця мені дісталась достойна. Між нами нічого бути не могло, але її молоде тіло і мій фізичний голод закаламутили голову.

Я потер щетину, намагаючись стерти образ її білої шкіри з пам’яті. Попереду був довгий день. Вона щойно оголосила війну на новому полі бою, де навички з клітки могли бути безсилими. Бо, бачить Бог, ті груди були неймовірні.

«Нічого, Золотоволоско», — подумав я. — «Ми ще подивимося, чия витримка міцніша».

Я відчував азарт. Ми були двома катастрофами, що мали зіткнутися. І моя робота з кожним днем ставала дедалі цікавішою…