Раді Вас бачити!

Ранок мого «визволення» пахнув дешевою хлоркою та вологою хвоєю, що оточувала паркан реабілітаційного центру. Я стояла на ґанку, стискаючи ручку своєї невеликої сумки, і вдихала холодне повітря так, ніби це був найдорожчий кокаїн у моєму житті. Шість місяців. Шість місяців стерильної чистоти, нескінченних групових терапій і розмов про «нове життя». Аж гидко, коли згадую.

Я поправила окуляри, приховуючи під ними погляд, у якому не було й краплі каяття. Все, чого я хотіла — це побачити татів чорний «Мерседес», застрибнути на переднє сидіння, відчути запах дорогої шкіри і почути від нього: «Пробач, крихітко, я погарячкував з цим закладом».

Коли знайомий силует S-класу з’явився на горизонті, моє серце зрадницьки підстрибнуло. Ну нарешті. Тато приїхав особисто. Він не зміг би пропустити моє повернення.

Але щойно машина зупинилася біля воріт, картинка ідеального возз'єднання тріснула. Водійські двері відчинилися, і замість тата з салону виринула постать, яка ніяк не вписувалася в мій світ вишуканих костюмів і парфумів з верхніх полиць.

Це був чоловік. Років тридцяти трьох, не менше. Високий, плечистий, у простій шкіряній чорній куртці, яка ледь стримувала його розмах плечей. Бородатий. Не тією стильною барбершопною борідкою, а такою суворою, чоловічою. Його перебите в кількох місцях перенісся та ледь помітні шрами над бровами говорили про нього більше, ніж будь-яке посвідчення. Він став біля капота, склавши руки на грудях. Його поза випромінювала такий спокій, що мене це миттєво збісило.

Він дивився прямо на мене. Холодно. Оцінююче. Як на суперника на рингу, якого він уже прорахував і знає, куди вдарити.

Я повільно спустилася сходами, карбуючи кожен крок на високих підборах. Бажання наступити гострою шпилькою йому на пальці зростало з кожною секундою. Підійшла впритул, не знімаючи окулярів.

— Де мій батько? — замість вітання кинула я, обдавши його хмарою презирства.

— Доброго ранку, Єво Олександрівно, — голос у нього був низький, як гуркіт мотора. — Ваш батько зайнятий. Мене звати Дмитро. Я доставлю вас додому.

Я видавила з себе короткий, сухий смішок.

— Доставиш? Ти що, кур’єр Glovo? — я зміряла його поглядом від важких черевиків до цієї його бороди. — Мені не потрібен водій, який виглядає так, ніби щойно виліз із закривавленої клітки. Повертайся в машину, чекай. Я сама вирішу, коли ми поїдемо.

Він навіть не моргнув. Просто стояв, заблокувавши мені шлях до дверей, як бетонна стіна. Його стійка — ноги на ширині плечей, центр ваги зміщений так, що з місця його не зрушити б і танком. Це була стійка професійного бійця, який звик контролювати кожен міліметр простору навколо себе.

— Гей, ти мене почув? — процідила я, намагаючись обійти його. — Тобі не казали, що з дамами треба бути ввічливішим?

— Моя задача не бути ввічливим, — спокійно відповів він, не рухаючись з місця. — А забезпечити твою безпеку і тверезість. Сумку.

Він не питав. Він просто простягнув руку і забрав мою сумку так легко, ніби вона була з паперу. Я помітив його кисті — широкі, з побитими кісточками, типові руки того, хто роками заробляв на життя ударами.

— Гей! Віддай! Там мої речі! — я смикнулася за ним, але він уже відкрив багажник і закинув її всередину. — Слухай сюди, гладіаторе недороблений, я не збираюся їхати з тобою в одній машині. Ти смердиш потом і залом. Де він взагалі тебе такого відкопав? Я вимагаю іншого водія.

Дмитро мовчки відчинив для мене задні двері.

— Сідай у машину, Єво. Не змушуй мене використовувати професійні навички. Батько чекає дзвінка.

Мене затрясло від люті. Я вихопила з кишені телефон і нервово набрала тата. Коли почула гудки, мій голос миттєво став тонким, солодким, майже дитячим.

— Татусю? Привіт, рідний! Слухай, тут якась помилка... Я стою біля воріт, а тут якийсь... дивний тип. Весь у шрамах, грубий, поводиться так, ніби він на рингу, а не на роботі. Певно, агентство переплутало і прислало мені викидайла з нічного клубу. Приїдь за мною, будь ласка...

— Єво, — голос батька в трубці був таким холодним, що я мимоволі випрямила спину. — Це не помилка. Це Дмитро. Я шукав його довго. Він — один із найкращих бійців, які коли-небудь виходили на арену, поки не отримав травму. Тепер він твій персональний наглядач на найближчий рік.

— Що?! Тату, ти жартуєш? Рік з цим... костоломом?

— Послухай мене уважно, — тато важко зітхнув. — Твій ліміт довіри вичерпано. Якщо Дмитро доповість мені хоча б про одну чарку чи клуб, я анулюю всі твої рахунки. Ти поїдеш у державну лікарню, де замість шовкових простирадл буде сіра ковдра і решітки на вікнах. Зрозуміла?

— Так, — прошепотіла я, відчуваючи, як очі наповнюються слізьми безсилля.

Я кинула телефон у сумочку і глянула на Дмитра. Він стояв поруч і точно чув усе. На його обличчі не було зловтіхи — лише та сама важка байдужість професіонала, який отримав завдання вгамувати важкого суперника.

— Задоволений, чемпіоне? — виплюнула я, застрибуючи на заднє сидіння. — Можеш святкувати першу перемогу.

Він нічого не відповів. Сів за кермо, і я помітила, як він дещо напружено підтягнув праву ногу — мабуть, та сама травма, про яку казав батько. Машина м’яко рушила.

Я втиснулася в куток, схрестивши руки. Ненавиджу його. Ненавиджу ці його кам'яні плечі й те, як він дивиться в дзеркало — пильно, наче чекає мого нападу в будь-яку секунду. Він думає, що я просто черговий раунд у його житті?

«Ти ще пошкодуєш, що пішов у цей бій, Дмитре», — подумала я. — «На рингу тебе вчили битися, але ти не знаєш, як це — виживати з такою, як я».