Раді Вас бачити!

Холод. Перше, що я відчула, повернувшись у реальність – це крижаний холод, що просочувався крізь кістки.Судячи з протягу, що вештався кімнатою – вікна в ванній і в спальні були відчинені. Смак металу в роті, важкість у скронях і відчуття, ніби мене вивернули навиворіт і залишили сохнути на вітрі. Я розплющила очі. Стеля моєї кімнати пливла, але вже не так агресивно. Тіло стогнало, як після тренування. В роті сухо. Три пігулки. Це був мій особистий рекорд і ледь не останній крок у прірву. Я памʼятала, як пила воду, як сильні чоловічі руки мене мили, одягали, гладили волосся. Дмитро? Тут був Дмитро. 

Я різко повернула голову до подушки. Порожньо. На момент, я відчула себе цілком тверезою. Мені стало страшно, але потім думки почали наздоганяти разом з логікою. Мені все наснилося. Що я напевно памʼятала, так те, як Дмитро йшов через ворота маєтку і не обертався назад. Але коли я почала потягуватися в ліжку, зрозуміла, що зачепила щось пальцями. Якийсь клаптик паперу, складений вдвічі. 

Я розгорнула його, затамувавши подих. Літери були виведені точно чоловічою рукою, проте почерк був прекрасно читабельним. 

Ти краща за все це, Єво. Припиняй їх ковтати. Поки ти була в «астралі», ти зізнавалася мені в коханні кожні п’ять хвилин протягом всієї ночі. А ми обоє знаємо, що тверезою ти б такої дурні не ляпнула. Приходь до тями. Ти мені потрібна живою.

P.S. Ненавиджу тебе, Золотоволоско. 

Дмитро

Я перечитала це тричі. В горлі застрягло щось середнє між плачем та сміхом. Та щоб тебе. Він був тут. Він ризикнув усім, щоб витягнути мене з того пекла, у яке я сама себе загнала. Він був тут всю ніч. Посмішка почала розпливатися моїм лицем. Я зловила себе на тому, як я самовдоволено закусила губу. Бляха, я раділа, як мале дівчисько. От що цей здоровий бугай зі мною робив? Я танула від його турботи. Але в дечому він дійсно був правий: я краща за це. Принаймні, я дуже хотіла в це вірити. А ще, він змушував мене вірити в те, що я дійсно краща. 

Я підвелася і спробувала повільно вирівнятись, щоб не запаморочилось в голові. Кожен крок здавався напівмарафоном, настільки важко мені було ходити. Ломка була не тільки фізичною: мій мозок благав про добавку, просив повернути його в стан невагомості, втечі від реальності і повного розслаблення. Але я знала, що це мине за кілька днів. Головне, не здаватися. Так. Я могла знайти дозу, але я хотіла стати іншою людиною, а це означало лише одне – кинути назавжди. Дмитро подумав про мене і лишив кілька отих шипучих пігулок, які треба кинути в воду і стане краще. На смак і колір було схоже на вітаміни, але вони теж не завадять в моїй ситуації. 

З великими зусиллями, я таки спробувала вмитися і вдягтися в одяг, в якому можна буде вийти в їдальню і поснідати. Мій батько ненавидить людей в піжамах за столом. Навіть в дуже гарних піжамах. Тож довелось шукати варіант домашнього одягу. Легкий макіяж мого втомленого лиця, трошки хайлатеру, аби шкіра світилась здоровʼям. Але коли я повністю була готова – мене охопила паніка і закортіло прийняти ще пігулку, аби біль і дискомфорт пішов геть. Та в мене не було більше нічого. Було звичайне знеболювальне, тож довелось кинути кілька таблеток в рота і запити. Мій панічний стан все ж таки знову починав підбиратись до мене. Не могла дихати, не могла стояти, було відчуття, що помираю. В голові крутились поради психолога: задіяти всі можливі чуття, дихання “по квадрату”. Чотири секунди вдих, чотири – затримка. Марно. Спробувала медитувати, сівши на підлогу, але в тиші власні думки почали жерти мене живцем. Перед очима стояв Артем, його руки, образливі висловлювання, байдужі очі батька, обличчя Діми, коли він бачив мого колишнього.

Мені потрібно було щось справжнє, за що я могла зачепитись в реальності. Привід залишатись тверезою. Щось, що належало йому. Я спустилася до бібліотеки, намагаючись не привертати уваги покоївок. Будинок здавався порожнім, хоча я знала, що за кожним кутом ховається чи охоронець, чи чергова продажна прибиральниця.

Бібліотека викликала в мене дивні відчуття всередині. З одного боку віолончель на якій я грала аби докричатись до світу, а з іншого боку – сліди моєї боротьби, що видно на коврі поруч з батьковим столом. Я підійшла до крісла біля торшеру, де зазвичай сидів Дмитро, і руки самі знайшли книгу, яку він читав останньою.

Джеймс Хедлі Чейз – «Стерв’ятник – птах терплячий».

Я сіла в його крісло, підібгавши ноги під себе. Відкрила сторінку, де була закладка. Я почала читати, і дивна річ – літери почали вибудовувати навколо мене стіни. Я була в уявній бульбашці, а реальний світ був десь далеко. Ось воно. Те, що я  шукала. Втеча з реальності. Але легальна і без шкоди для здоровʼя. Я гортала сторінки і відчувала, що це було не просто читання, а спосіб доторкнутися до його думок і погляду на світ. Я вбирала кожне слово, намагаючись зрозуміти чоловіка, який став моїм єдиним якорем в житті. Почуття до нього більше не здавалися мені помилкою чи просто пристрастю. Він – моя потреба. Спосіб залишатися тверезою назавжди. 

– Бачу, ти знайшла собі нове захоплення.

Голос батька розрізав тишу бібліотеки, в якій мені було надзвичайно затишно.  Я не здригнулася. Просто повільно відклала книгу на коліна. Він стояв у дверях, і поруч із ним був чоловік – величезна гора м’язів із порожнім поглядом і шрамом через усю брову.

– Не нове, а просто давно забуте захоплення, – уточнила я. Він, звісно, проігнорував. 

– Це Олег, – коротко кинув батько. – Твій новий… охоронець. Тепер він відповідатиме за твою безпеку. Цілодобово, – моїй люті не було межі. 

– Мені не потрібна нянька, тату. Здається, ти помітив, що в мене не було бажання ні зникати, ні розбивати чужі машини, ні вбивати людей, ні пити, ні вживати наркотики.  Я не збираюся виходити з дому, аби не гнівити тебе і прийняла свою долю. Жити, як пташка в клітці. Поки що. Тож, гадаю, потреби в цілодобовій охороні просто немає. 

– Це не обговорюється, Єво. Після вчорашнього…

– Після того, як син твого партнера ледь не зґвалтував мене в твоєму власному домі? – я перебила його, підводячись. Книга впала на підлогу. – Справді? Ти згадав про мою безпеку тільки зараз? Де ти був, коли Артем розривав моє плаття? Хм, дай згадаю, ти обговорював якісь там кораблики, які шось там транспортують морюшком, але мій малий юний мозок насправді ж не здатен зрозуміти серйозність цього. Ти і слова не сказав! В твоєму домі! Твою дочку майже згвалтували. А ти стояв і мовчав. А знаєш що ще сталося? Ти звільнив одну єдину людину, якій було не начхати на мою безпеку! І це був Дмитро, памʼятаєш? Той самий, кому ти грозив смертельною розправою. За те, що він виконував свою роботу! 

Батько мовчки кивнув Олегу, і той слухняно вийшов, зачинивши двері. Ми залишилися наодинці. Повітря між нами було заряджене так, що, здавалося, волосся стане дибки.

– Я зав’язала, тату, – сказала я тихіше, але твердіше. – Пігулки, алкоголь. Все. Їх більше немає. Я хочу бути притомною. Хочу навчатися, хочу жити. І це заслуга Дмитра. Якого ти позбувся, як сміття, коли він став тобі не зручним. Хіба так ти вчив мене вчиняти з вірними тобі людьми? 

Олександр повільно підійшов до столу, провів пальцями по дубовій поверхні.

– Ти кажеш, що я не захистив тебе. Але ти сама спровокувала цей конфлікт. Бізнес вимагає жертв, Єво. Іноді – емоційних потрясінь теж. 

– Сама? Жертв? – я засміялася, і цей сміх був сповнений болю. – Ти продаєш мене частинами. Спочатку мою свободу, потім мою гідність. Ти навіть не запитав, як я. Ти просто вигнав єдину людину, яка насправді зробила свою роботу. Поверни Дмитра.

– Ні.

– Поверни його! – я зірвалася на крик. – Він найкращий, і ти це знаєш! Він врятував твою угоду, бо якби він не втрутився, я б вбила Артема сама, і тоді б ти точно не побачив своїх портів!

Батько раптом розвернувся до мене. Його обличчя змінилося – вперше за багато років я побачила на ньому щось схоже на страх або глибоку, задавнену муку.

– Ти знаєш, чому я не можу на тебе дивитися? – процідив він, зробивши крок до мене. – Чому я завжди тримаю тебе на відстані, оточую охороною і заборонами? Чому я ніколи не піднімаю очі на тебе без зайвої потреби?

Я мовчала, затамувавши подих.

– Бо ти – це вона, – він майже прошипів це. – Ти виросла і стала копією своєї матері. Кожен твій жест, цей твій впертий характер, твої кляті блакитні очі, голос і те, як ти намагаєшся маніпулювати мною… Я не очікував, що ти так швидко виростеш і станеш такою на неї схожою. Я не знаю «тебе», Єво. Я бачу лише привид жінки, яка знищила мене своєю смертю. Смертю, якій я не міг завадити, тож утік працювати і зробив з роботи сенс життя. А ще, я бачу в тобі себе. Точніше, власну слабкість, коли я не міг встояти перед жодним її проханням. Я не можу дозволити собі бути слабким знову, бо тоді це убʼє і мене. Саме тому я не змінюю власних рішень. 

Він замовк, важко дихаючи. Це була найвідвертіша і найстрашніша розмова в нашому житті.

– Тому ти вирішив зламати мене? – запитала я, відчуваючи, як сльози обпікають очі. – Щоб я не змогла покинути тебе? Ти зробив із мене ляльку, замкнув тут, бо просто боїшся залишитися сам? Боїшся, що зі мною шось станеться, як з нею? 

– Можливо, – холодно відповів він, знову надягаючи маску байдужості. – Але порядок буде збережено. Дмитро не повернеться. Це суперечить моїм правилам. Ти матимеш охорону поза домом, але тут, у маєтку, я даю тобі «незалежність», як ти кажеш. Сиди в бібліотеці, читай свої романи. Але не сподівайся, що я відпущу тебе. Більше ти не будеш сама на волосині від смерті чи вʼязниці, поки мене немає поруч. Я не хочу, щоб ти померла далеко від мене, як твоя мати. 

– Це ж абсурд! Ти мене не можеш навіть у власному домі захистити від згвалтування, бо це суто “емоційна жертва” для твого бізнесу, але бережеш мене від зовнішніх небезпек? В тебе з головою все нормально? Ти не можеш мене тримати тут до старості! Психіатри мали б лікувати не мене, а тебе!

Він розвернувся і пішов до виходу.

– Ти програєш, тату, – кинула я йому в спину. – Я людина. Я не належу тобі. І колись, я поїду і буду жити окремо. Рано чи пізно я звідси зникну, і ти залишишся сам у своєму порожньому маєтку зі своїми мільйонами. І повір, які б “вигідні” плани ти на мене не будував, цьому не бути. Я не товар, а твоя дочка, і що швидше ти зрозумієш це, тим буде краще, або я зникну звідси назавжди. Клянуся смертю матері, ти мене більше не побачиш.. Твої найкращі пси не повернуть мене додому,  – батько уже відкрив двері, щоб вийти і я додала: – Зроби так, щоб я не бачила більше його тупої пики, бо якщо він зʼявиться у мене перед носом, я буду пищати, голосніше за сирену. 

Він не озирнувся. Двері зачинилися з глухим звуком. Всередині грудей була порожнеча. 

Я опустилася назад у крісло, підняла книгу Чейза. Руки більше не тремтіли. Ломка все ще була десь поруч, але вона була нічим порівняно з цією новою, холодною рішучістю. Я розуміла, що у цьому домі я або помру від таблеток, або засохну як квітка без води. Єдиний варіант вижити – стати незалежною. Знайти Дмитра. Побачити його ще раз. І разом втекти. Він сказав, що я потрібна йому живою. Тож напевно, ми маємо вижити і податися геть разом.  Мені потрібно було знайти його номер. Мені потрібно було почути його голос.  Я витерла сльози й відкрила першу сторінку книги. Чейз пише, що стервʼятники уміють вичікувати. Що ж, я теж навчуся. Але моє очікування не буде вічним. Я збиралася діяти.