Раді Вас бачити!

Я дивилась в дзеркало в своїй кімнаті і не могла зрозуміти, чому відображення було кривим. Абсолютно все було дивним. Починаючи від мого погляду, закінчуючи одягом, який наче спеціально сидів не так. Відчуття, ніби викрійку з браком пустили на виробництво і весь мій одяг зіпсовано. Або я так себе бачила. Напруга змушувала мене стояти рівно, але коліна злегка підкошувались, а пальці тремтіли. В моїх очах неможливо було прочитати ні радості, ні суму. Мені знову було ніяк. 

Я намагалася зібратися докупи, тому почала стрибати на одному місці і трусити руками. Психолог казала, що це може допомогти зняти напругу. Мабуть, не таку, яку відчувала я. Це було схоже на спробу склеїти розбиту вазу, коли половина уламків уже перетворилася на пил. В голові все ще відлунювали нічні стогони, моє тіло ловило флешбеки від найяскравішого в житті оргазму, а також жар Дмитрового тіла і той дикий, агресивний ритм, який змусив мене нарешті відчути себе живою. Але зараз, навіть при денному світлі, все це здавалося сном. Сном, за який мені сьогодні доведеться платити.

– Ти впораєшся, – прошепотіла я собі. – Це просто вечеря. Просто пару слів, нічого незвичайного. Нічого такого, що ти не робила раніше. 

Я обрала сукню кольору нічного неба – матову, закриту, з високим коміром, але зрозуміла вже за пʼять хвилин, що починаю в ній задихатися. Я мусила перевдягтися в щось більш відкрите, але сукня була моя броня. Я не хотіла, щоб Артем чи батько бачили бодай сантиметр моєї шкіри. Я хотіла бути статуєю: холодною, недосяжною, мертвою для всіх. Хотіла бути такою, як Діма, і триматися гідно заради нього. На решту людей мені було начхати. 

Спускаючись сходами, я побачила Дмитра. Він стояв у холі, перевіряючи щось у телефоні. Його постава була ідеальною, як завжди. Коли наші погляди зустрілися, я на мить завмерла і ледь не забула підставити ногу для наступного кроку. Не знаю, чого я очікувала, мабуть, побачити в його очах зневагу чи холод, але побачила щось інше... підтримку і, схоже, тривогу. Він знав, що цей день буде пеклом, а я знала, що без Дмитра – я не впораюсь. 

Трапеза почалася в атмосфері такої густої напруги, що повітря в їдальні здавалося в’язким. Батько сидів на чолі столу, наче середньовічний монарх. Щоразу мені було від цього гидко. По праву руку, звісно, Роман Гордівський, чоловік, який пахнув дорогим тютюном і відсутністю моральних принципів, по ліву – Артем. Його ніс був заклеєний пластирем, а під очима ще жовтіли синці. Моя робота. Мій особистий підпис на його обличчі. Якщо чесно, від його нікчемного вигляду, я почувалась впевненіше. 

– Єво, ти хотіла щось сказати нашому гостю. 

“Почалось” – подумала я і повільно відклала прибори. Кожна клітина мого тіла кричала про огиду. Я подивилася на Артема. Він самовдоволено усміхався. Виглядало це дійсно гидко. Цей покидьок знав, що зараз я буду принижуватися, а ще знав, якої справді думки була про нього.

– Артеме, – почала я, і мій голос мало не пропав, я прочистила горло і продовжила: –  Я перепрошую за свою нестриманість того дня. Це було... не гарно з мого боку. Леді так не вчиняють і бити людей не можна. Мабуть, причиною стало те, що я щойно вийшла від терапевта і мої почуття зашкалювали, але це не виправдання. Я прошу вибачення, що зламала тобі носа і це принесло тобі дискомфорт.  Сподіваюся, ми зможемо залишити цей інцидент у минулому заради спільних інтересів наших родин. 

Завчені слова відскакували від мого язика, як молитва. Добре, що я не вірю в Бога, бо якби він існував, в світі була б і справедливість. Краєм ока, я бачила, як Дмитро стояв біля дверей, ледь помітно стиснув щелепу. Можна було тільки уявити, про що він думав, але впевнена, там точно є із десять способів, як прибити цього козла, який розвалився переді мною і з іронічною посмішкою слухав мої вибачення, явно впиваючись насолодою. 

– О, вибачення прийнято, крихітко, – Артем відкинувся на спинку стільця, крутячи в руках келих із вином. – Хоча, знаєш, твій правий хук – це щось. Хто тебе такого навчив, м? – його погляд переметнувся на Дмитра. –  Може, ти просто переплутала мене зі своїм охоронцем? Кажуть, втрачені дівчата твого типу люблять рольові ігри з прислугою. То як? Ти вже залізла до нього в труси? – Він видав короткий, неприємний смішок. Потім глянув на батька, на Романа, і знову на мене. Всі засуджуючи дивились на Артема. 

–  Ну, а що? Всі ж знають, Єво. Це ж кліше: охоронець, водій, садівник... Ти ж як була повією, так і лишилася, тільки тепер у тебе не має особливо вибору, бо тебе запроторили вдома. Доводиться задовольнятися тим, що від рукою. Трахаєшся з цим бугаєм у вільний час, га? Він хоч гавкати вміє за командою, а то тільки стоїть з насупленим лицем. 

У кімнаті затихло все. Навіть звук кондиціонера зник. Я бачила, як обличчя Романа Гордівського почервоніло від гніву. Я впевнена, що він злий не на самого Артема, а на його нестриманість. Мій батько лише звузив очі і хотів було відкрити рота, але його перебили. 

– Артеме! – гаркнув старший Гордівський. – Стули пельку! Бо зараз вибачатись доведеться тобі. 

Артем тут же підняв руки, картинно вибачаючись.

– Вибачте, вибачте. Розсердився. Хі-хі, ха-ха. Це просто жарт, тату. Єво, не бери до своєї головоньки зайву інформацію. Я просто... ну, ніс ще ниє, знаєш, я ображений. А ще ми зустрічались. Всі ж люблять підтрунювати над колишніми. 

Я не відповіла. Я просто дивилася в свою тарілку, відчуваючи, як усередині все випалюється дотла. Дмитро тримався. Він стояв нерухомо, як скеля, але я відчувала ту лють, що виходила від нього хвилями. Він був професіоналом. Він не міг вбити його прямо тут. Поки що. Якщо чесно, нам би ще й довелося битися, хто перший вмаже Артему. Мій же батько намагався виправити весь цей балаган і промовив тост, роблячи вигляд, що все нормально, і мене щойно не облили помиями. Тост, мабуть, як завжди був з відсилками до класичної літератури, бо я просто нічого не чула.  Коли основна страва була закінчена, чоловіки підвелися.

– Нам треба обговорити деталі поставок, Романе, – сказав батько. – Дмитре, перевір периметр і будь готовий через півгодини, ми поїдемо в офіс. Артеме, розваж Єву, але давай на цей раз без розбитих носів. Не провокуй, вона ще досі не стабільна. 

Дмитро кивнув і вийшов. Батьки зникли в кабінеті. Я миттєво підхопилася зі стільця, до чортиків розлючена. Мені потрібно було піти. Мені потрібна була доза. Весь цей кінчений день, ці приниження, цей страх за Дмитра – це було занадто для мене. Мені потрібна була таблетка. Мені потрібен білет в один кінець. Зараз. Я знала, що вона була в бібліотеці. Я давненько приховала її в чохлі віолончелі, жоден раз там нікому не прийшло в голову пошукати. 

Моє єдине бажання зараз – це перестати відчувати цей бруд на собі, почати відчувати себе повноцінною, змусити страх, образу і біль піти. Я не могла більше чекати.  Я майже бігла по коридору. Бібліотека в цьому будинку тепер назавжди в мене асоціюється з Дмитром. Я кинулася до інструмента, пальці поспіхом розстебнули замок чохла. Ось він. Маленький прозорий пакетик. Мій порятунок. 

– То ось як ти розслабляєшся, так і знав, що ніхріна ти не змінилася, Єва. – голос Артема пролунав за спиною. Я різко розвернулася, притискаючи пакетик до грудей. Він стояв біля дверей, і в його очах читався бридкий тваринний намір.

– Іди геть, Артеме. Тут немає твого татуся, перед яким я маю скакати. А моє справжнє ставлення до тебе ти знаєш, виродку. 

– Ні, люба. Ти тепер мені винна… Як мінімум за те, що розвалила мені ніс. 

– Шкода, що ти тобі не убився бухущий на трасі об якесь дерево, тоді б ми були справді квити. – Він хижо посміхнувся і зробив крок вперед. 

– Я ж бачу, як ти дивишся на того охоронця. Ти ж сто відсотків трахаєшся з цим бугаєм. Думаєш, він тебе врятує? Він – ніхто. Собака на повідку. Таких довго не тримають на хозяйстві, якщо пси крадуть курей. Не встигнеш оком кліпнути і він десь зникне.  

– Яке тобі в біса діло, з ким я трахаюсь? І навіть, якщо в мене хтось і є. Забув за свою любу Крістіну, чи тобі нагадати, що ти скоро одружуєшся? 

– А що заважає мені мати дружину і кохати тебе? М, серденько? Ну давай трахнемось, не будь такою правильною.

– Іди до біса! – Він схопив мене за зап’ястя, вириваючи пакетик.

– А ну, що в нас тут? Га? Хочеш кайфонути? Давай, наркоманка, ковтни таблеточку. Я люблю, коли ти під кайфом. Ти тоді трахаєшся, як найкраща з усіх повій, що в мене були. 

–Відчепися від мене, мразота ти така!

– Ну, Єво, не вийобуйся. Дай мені разок, і я нікому не скажу. Давай, відсмокчи мій хуй, а потім отримаєш назад свою наркоту. Покажи, на що ти здатна за дозу.

Він штовхнув мене до столу, де нещодавно вночі я віддавалася чоловіку, якого кохаю і була щасливою. Як же я не хотіла, щоб ці спогади були зіпсовані цим кінченим Артемом. Його руки грубо полізли під мою сукню, розриваючи тонку тканину. Я намагалася вдарити його, закричати, але страх паралізував горло. Як там кажуть? Замри? Бий? Біжи? На кілька секунд я не могла зробити взагалі нічого. Мене ніби вимкнули, але враз в голові виринуло усвідомлення, що мені треба щось зробити, бо інакше він мене згвалтує. А я цього йому не подарую. 

– Відпусти! Артеме, не треба! – я почала відбиватись, але він був навпрочуд сильним.

– Ти ж любиш грубо, правда? – він притиснув моє обличчя до дерева столу. – Давай, сука, роби те, що вмієш найкраще, будь слухняною і отримаєш цукерочку. 

Я замружилась від страху. Єдине про що я шкодувала, так про те, що таки не встигла відкрити того довбаного пакетика і не закинула всі таблетки собі в рота. Тоді б я точно не памʼятала завтра, що зі мною відбулось і не було б ні спогадів, ні болю, ні почуття провини. 

Але раптом двері бібліотеки відчинилися. Не просто відчинилися – вони вдарилися об стіну з таким звуком, ніби стався вибух.  Я розплющила очі й видихнула. Весь мій жах, весь біль миттєво змінилися неймовірним, солодким полегшенням. На порозі стояв Дмитро. Його обличчя випромінювало лише лють, сірі очі стали чорними, а кулаки стиснуті так, що, здавалося, він готовий убивати.  Я бачила, як він дивиться на руку Артема під моєю сукнею. Бачила, як у ньому помирає остання крапля стриманості і народжується кат. Знала, що зараз він точно зробить те, за що його звільнять, але він був повний рішучості і коли він наближався до нас, ніби грозова хмара, я відчувала, що нарешті в безпеці.