Раді Вас бачити!

Я зачинилася в кімнаті, притиснувшись спиною до дверей і повільно сповзла на підлогу. Що щойно в біса сталося? Моє серце вистрибувало з грудей, сльози лились градом і єдине про що я могла думати, це про Діму. Я принишкла і почула, як мій батько його звільнив, пригрозивши фізичною розправою і не мала сумнівів, що він на те здатен. Що я наробила? Я втратила одну єдину людину, яка була поруч зі мною і завжди була на моїй стороні, лише через свій дебільний характер. Бачить Бог, я не хотіла, щоб так сталося, принаймні, не зараз. Коли я побачила Дмитра вперше, я дійсно хотіла здихатися його, але не зараз. Не зараз. 

Я з горем навпіл зібрала себе до купи і змогла підійти до вікна. Раніше я годинами сиділа тут, на широкому підвіконні, і слухала в навушниках музику, читала книги та спостерігала, як за вікном змінювались пори року. Зараз же з цього вікна я бачила, як чоловік, який був мені небайдужий крокував геть з мого життя. Я досі чую: “Ви звільнені”. Не знаю, чи було тепер щось, що зможе мене ранити з такою ж силою. Відсунувши штору, я бачила, як його пряма і впевнена постать крокувала геть. Він так впевнено йшов, ніби нічого взагалі не сталося. Навіть не озирнувся. Сталеві ворота зачинились за ним, а відчуття було, ніби вбили мене. Все. Кінець. Тепер цей дім і далі буде вʼязницею в гарній обгортці. 

Я розтиснула кулак. На долоні лежали три маленькі білі пігулки, що були квитком в далекі країни моєї підсвідомості. Якщо Дмитра немає поруч, а батько уникає навіть погляду, то ніхто і ніяк уже не зупинить мене. Всім остаточно байдуже, що буде коїтись з моїм життям. А я не могла витримати цього. Я була заслабка. Знаю, шо більше дози немає, знаю, що більше я навряд зможу її дістати. Ще я точно знаю, що цілий тиждень опісля, буду почуватися, як лайно, бо від такої дози однією пробіжкою чи скляночкою водички не обійдешся. Мені буде фізично зле і я хотітиму померти. Але оцих кілька годин заспокійливого кайфу, кілька годин, коли зі мною все добре, кілька годин, коли я зможу спокійно поринути в сон і не прокидатися від кошмарів, що мучають – воно того варте. Я не буду самотня, не буду зламана, не буду проблемою, просто буду міцно спати, огортана хмаринками з мармеладу і сонця. 

Я проковтнула всі три разом, навіть не запиваючи водою. Гіркий присмак на язиці здався мені найсолодшим у світі. Все, аби забути цей день, Артема, свого батька, і Дмитра, якого вигнали через мене. Все це через мене.  Хімія подіяла швидко. Стіни кімнати почали плавно розмиватися, кути стали м’якими. Біль відступив, став далеким і неважливим. Я впала на ліжко, відчуваючи, як моє тіло стає невагомим, як вата. Свідомість почала занурюватися в густий, теплий туман, де не було нікого. Тільки нескінченна чорнота, яка обіцяла спокій. Останнє, що я пам’ятала – це власне дихання, яке ставало все рідшим і рідшим. Якщо пощастить, я більше не прокинусь і не робитиму нікому проблем. 

Але, здається, Богу чхати на мої побажання. Не знаю, скільки проспала, але прокинулась від відчуття холоду. Неймовірного холоду. Я марила. Мені здавалося, що я все ще в бібліотеці, що Артем все ще притискає мене до столу, але навколо був лише туман, а в голові лунав його страшний химерний сміх, що лякав мене до чортиків. 

– Діма… – прохрипіла я, ледь ворушачи язиком. – Будь ласка… Діма… Допоможи мені, прошу…

– Я тут, маленька. Я тут. 

Голос був занадто реальним. Я спробувала розплющити очі, але повіки важили щонайменше тонну. Але раптом, відчула міцні, теплі руки, які підхопили мене, та обгорнули обіймами. Мені ставало тепліше. 

– Це сон… – прошепотіла я, відчуваючи знайомий запах шкіри та тютюну. – Тебе звільнили… тебе немає. Ти пішов. 

– Ти погано мене знаєш, Єво, – тихий голос вібрував прямо над моїм вухом. — Я сам створював цей протокол охорони. Я знаю кожну «сліпу» зону. Я знаю, коли напарник іде курити, а коли камера зависає на три секунди. Ти не позбудешся мене так просто, Золотоволоско. Я тут. 

Він підняв мене на руки. Я була розслаблена, як тканинна лялька. Світ крутився навколо. Наступне, що я відчула – це різкий шум води. Водоспад? Де я? Дмитро посадив мене на край холодної  ванної, підтримуючи за плечі. 

– Боже, Єво… Навіщо ти це зробила? – у його голосі був не гнів, а щире бажання зрозуміти мене. Та як я могла йому зараз шось сказати? Ще й в такому стані. 

Він почав роздягати мене. Його рухи були обережними, плавними і абсолютно позбавленими сексуального підтексту. Він посадив мене в ванну і мив під прохолодним душем, змиваючи липкий піт, макіяж, біль і залишки того жахливого вечора. Я дрижала, мої зуби цокотіли, а свідомість намагалася знову втекти в темряву, але Дмитро не дозволяв.

– Дивись на мене! – наказав він, злегка ляснувши мене по щоці. – Не смій засинати, чуєш? Пий.

Він підніс до моїх губ склянку води. Я пила жадібно, розпліскуючи воду по підборіддю. Нудота накочувалася хвилями – детоксикація вже почалася і найменше, чого мені хотілося, так це, щоб він бачив моє блювотиння навкруги.

– Тобі буде погано, – шепотів він, обгортаючи мене великим махровим рушником і притискаючи до себе, намагаючись зігріти своїм тілом. – Але я не піду. Поки ти не прийдеш до тями, я буду поруч, добре? 

Я вчепилася в його мокру сорочку. Мене нудило, голова розривалася, але серед цього хімічного пекла я відчувала щось дійсно реальне – він повернувся. Він ризикнув життям, прокрався сюди, заліз через шпарини, щоб просто тримати мене за руку, поки я помираю від власної дурості.

– Чому? – видушила я з себе, ковтаючи сльози. – Чому ти не пішов? – Дмитро мовчав довгу хвилину, тільки сильніше стиснув обійми.

– Бо я знаю, що я тобі потрібен. Бо мені не все одно. Бо я знаю, що ти б зробила для мене те саме. 

– Я кохаю тебе, Діма. – крізь сльози прошепотіла я.

– Повториш мені це, коли будеш твереза, Золотоволоско, – відповів Дмитро, але я знаю, що він відчуває те саме, бо його серце забилося швидше після моїх слів, а обійми стали міцніші. 

Він був тут чи це було моє марення, я не знаю. Але якщо це була наша останні зустріч, то він мав знати, що я насправді про нього думаю. Дмитро відніс мене назад у ліжко, накрив ковдрою і дуже довго гладив моє волосся, допоки я знову не поринула в забуття.