Раді Вас бачити!

Я мав перевірити периметр. Таким було розпорядження. Але кожна секунда, проведена далеко від Єви, нагадувала мені, що треба повертатися, аби не трапилось чогось лихого.  Я бачив, як той виродок Артем дивився на неї за обідом, бачив, як він облизував губи, поки її батько обговорював тоннаж суден і вартість палива. А ще в моїх вухах досі стоять його принизливі слова в адресу Єви. Вони було навіть гіршими, ніж просто погляди.

Я не пішов до воріт готувати авто, а стояв в коридорі, приймаючи протилежне рішення. Насправді, я просто буду робити свою роботу, за яку мені платять, а саме: охороняти Єву. Тому не бачу ніяких порушень у власних діях. 

“Занадто багато самоаналізу, Дмитро”, – подумав я. “Просто роби те, що підказує твоя чуйка, а вона ніколи не бреше”. Коли я почув швидкі кроки Єви в бік бібліотеки, а потім почув її викрик, в мені закінчилася боротьба між тим, що “треба” і тим, що я відчував насправді. Я готовий убити заради неї, тож звільнення якось переживу. В мені лишився тільки інстинкт звіра, нічого більше. Чути, як моя жінка безпомічно  кричить – це найстрашніша річ. Я вибив двері з такою силою, що замок розлетівся на друзки. 

Картина, що постала перед очима, змусила мене закипіти до температури лави.  Єва була притиснута головою  до дубового столу. Цей покидьок навалився на неї всією своєю нікчемною вагою, його рука була глибоко під її сукнею, а обличчя скривилося в огидній гримасі торжества. Страх і заціпеніння Єви точно говорили про те, що ця вся хрінь не її затія. Блядський виродок. Він не знає, що буде, якщо я розвалю йому носа. 

– Прибрав. Свої. Руки. Від неї, – голос не належав мені. Я заричав, як розлючений звір. Називав мене псом? Окей. Ти розбудив Цербера, тварюко. Я прийшов по твою душу, мразота. Хоча, я не йшов – я летів. Схопив Артема за комір дорогого піджака і просто відірвав його від неї, наче смердючу п’явку. Шарпання було таким різким, що тканина тріснула.

– Дмитре, ні! Не треба! – закричала Єва, хапаючись за край столу. Її очі були розширені від жаху, вона тремтіла, але дивилася не на Артема. Вона дивилася на мене. – Будь ласка, він тебе вб’є! Тато тебе знищить! Тікай! Заради мене! 

Артем, ледь віддихавшись, спробував виправити ситуацію. Його обличчя, щойно бліде, налилося кров’ю.

– Ти що собі дозволяєш, бройлера кусок?! – вереснув він, намагаючись знову кинутися до Єви, наче демонструючи свою владу. – Вона – повія! Ти чув, що я сказав? Вона звикла обдовбуватися і їбатися з усіма! Хочеш, я можу поділитися, вона таке теж любить. То що скажеш? 

– Заткни своє їбало, бо зараз ти дізнаєшся, хто поставив Єві удар правою і повір, від сили мого удару в тебе зламаний буде не тільки клятий ніс!

– Е, ні, Дмитро. Ти цього не зробиш і моє обоє знаємо, що виною тому ця дешева потаскуха. Відійди, або я завтра зроблю так, що тебе знайдуть у порту з каменем привʼязаним до щиколоток. – Він знову потягнув руку до її плеча. Це була його остання помилка. Я не бив його. Я просто взяв його за горло, відчуваючи, як під моїми пальцями б’ється його жалюгідний пульс, і буквально потягнув його до виходу. Він борсався, намагався вдарити мене своїми доглянутими кулачками з вишуканим манікюром, як у дівки. Для мене він важив не більше за порожній мішок.

Я розчинив двері в хол якраз у той момент, коли з кабінету виходили Олександр та Роман, але й не думав зупинятися. З останнім ривком сил і риком, я просто вишвирнув Артема в центр холу. Він пролетів десь із метр і з глухим стогоном впав на мармурову підлогу, прямо під ноги батькам.

– Артеме! Що тут вбіса відбувається? – скрикнув Роман, кидаючись до сина. – Артем тут же заскиглив, згорнувшись калачиком. Прямо як та малолітка. 

– Тату! Він… він збожеволів! Він накинувся на мене ні за що! Він хотів мене вбити! Тату, подивися на мою шию, цей хворий ледь не задушив мене! 

Олександр стояв нерухомо. Його обличчя було кам’яним, але очі… в них не було ні гніву, ні здивування. Лише крижана оцінка ситуації. Здається, в його очах можна було побачити, як від прораховував збитки від заподіяного мною. Я зробив крок вперед, важко дихаючи. Мої кулаки все ще були стиснуті.

– Я лиш виконував свій обов’язок, – мій голос звучав глухо. – Я захищав Єву Олександрівну. Я побачив, як цей… гість намагався її зґвалтувати прямо в бібліотеці. Моя робота – гарантувати її безпеку. Що я, власне, і зробив, коли молодий чоловік не почув благання вашої дочки не чіпати її, і моє прохання відпустити. 

У холі запала мертва тиша. Роман Гордівський підняв очі на Олександра, очікуючи на реакцію.. Єва з’явилася в дверях бібліотеки – розхристана, з блідим обличчям і розірваною сукнею. Вона з надією подивилася на свого батька і я знав про що вона мріяла. Аби він привселюдно її захистив, але очевидно, що цього не буде. Я дивився, як її чуйне серце знову розбивається і просто відвернувся, не в змозі більше дивитись на неї. Мені боліло.

– Єво, іди в свою кімнату, – спокійно, майже буденно сказав Олександр.

– Тату, він… – почала вона, її голос тремтів.

– У свою кімнату. Зараз, –- відрізав він.

Вона кинула на мене один останній, сповнений відчаю погляд, і майже побігла сходами вгору, стискаючи руки на грудях. Я бачив, як вона зникає сходами, і був впевнений, що зараз вона просто зачиниться і прийме дозу, щоб не відчувати цього сорому. Я бачив наркотики на столі і я впевнений, що вона забрала пігулки з собою.  Роман допоміг Артему встати. Виродок продовжував скиглити, витираючи кров з розбитої губи. Якби не вони, я б зараз товк його кулаками, поки від його паршивої морди не лишилось би місиво. 

– Олександре, це… це нечувано! Твій охоронець кидається на мого сина! Про яку спільну роботу і мету ти мені щойно розповідав?  – Олександр підняв руку, зупиняючи його. Він повільно повернувся до мене. Я чекав крику, чекав якихось звинувачень, якоїсь реакції. Але він просто поправив свій дорогий годинник на зап’ясті.

– Дмитре, – промовив він тихо. – Ви хороший боєць. Можливо, навіть занадто хороший. Але ви забули одну річ: ви тут не для того, щоб встановлювати справедливість. Ви тут для того, щоб підтримувати порядок, який встановлюю я. 

Він зробив паузу, дивлячись мені прямо в очі.

– Ви звільнені. У вас є десять хвилин, щоб зібрати речі. Якщо через пʼятнадцять хвилин я побачу вас на території маєтку – охорона отримає наказ вас підтрелити і поховати десь в тому лісі, сто гектарів яких, є моєю безпосередньою власністю. Тому…

Гордівський радісно посміхнувся, його синочок відчув власну силу, завдяки татусю і нахабно плюнув мені під ноги кровʼю. А єдине про що я думав – Єва, яка приймала довбані пігулки в себе в кімнаті, повністю одинока і беззахисна. Але мені треба іти. Бо мертвим, я навряд зможу їй допомогти.