Раді Вас бачити!

Прокидатися було боляче. Не просто фізично, а й морально. В голові відбувалося щось дике, наче там оселилася маленька мавпочка, що грає на цимбалах. Кожна клітина мого тіла пам’ятала вчорашнє гріховне падіння. На жаль.

Я розплющила одне око. Кімната тонула в м’якому світлі ранку, яке здавалося мені занадто яскравим, від чого аж скрутило шлунок. Дзвін у вухах змусив примружитися і повільно помасажувати скроні. Я точно була у своїй спальні, і це тішило. Найкраще місце для пробудження, ніж рехаб чи якась орендована квартира. Отже, він мене ще не здав батьку.

На мені все ще був піджак Дмитра, який пахнув його парфумами. Цей запах учора здавався мені збудливо-яскравим, а сьогодні протвережував, ніби мене обдали холодною водою. Що я знову наробила? Навіщо?

Я спробувала сісти, і все навколо закрутилося.

— Обережніше, принцесо. Гравітація сьогодні не на твоєму боці.

Голос Дмитра розрізав тишу, як гострий ніж. Я здригнулася, натягуючи піджак до підборіддя від сорому. Він сидів у кріслі біля вікна, спокійний, як скеля, і тримав у руках склянку води з якоюсь шипучою таблеткою.

— Що ти тут робиш? — мій голос був схожий на тихий шепіт.

— Виконую роботу, за яку твій батько платить мені захмарні суми, — він підвівся, і я злегка смикнулася. — Охороняю тебе від тебе ж самої. Пий. Це допоможе твоїм мізкам не витекти через вуха.

Він підійшов і простягнув склянку. Наші пальці на мить зіткнулися, і я відсмикнула руку, ледь не розливши воду. Його спокій бісив, а факт того, що він бачив мене вчора в сльозах, був принизливим. Вічно ті таблетки на мене діють не так, як на всіх. Відчуття на ранок щоразу були такими мерзенними, що я відчувала навіть вдячність за те, що була твереза останні пів року. В тому рехабі я цілими днями читала книги, спілкувалася з цікавими людьми, гуляла на свіжому повітрі з насолодою, і ніхто не мав сміливості за це мене принизити чи засудити. Бути якомога далі від цього суспільства дійсно було найкращим рішенням, тільки тоді я цього не розуміла. Ця моя дурна спроба повернутися в минуле життя, аби створити проблему для Дмитра, не здавалася зараз такою логічною, як учора. Що на мене взагалі найшло?

— Я нічого не пам’ятаю, — збрехала я, дивлячись у склянку.

— Справді? — Дмитро ледь помітно усміхнувся, і в цій посмішці було стільки іронії, що мені захотілося провалитися крізь землю. — Значить, мені не треба нагадувати про твою сповідь? Про те, як ти благала мене залишитися? Про те, як обіцяла, що зробиш усе, аби тільки я не йшов?

Його самовдоволене обличчя мене вкурвило, але сил на саркастичні висловлювання я не мала.

— Це була таблетка! — вигукнула я занадто різко, від чого в голові знову застукало, і я засичала. — Ти знаєш, що ця дрянь робить із людьми. Я... я просто несла нісенітницю. Забудь про це.

— Забути? — він зробив крок ближче, нависаючи над ліжком. — Ні, Єво. Я не збираюся забувати. Бо вчора, під усією цією брендовою мішурою і наркотичним маренням, я нарешті побачив людину. Людяність просвічує, мала. І якщо ти хочеш і надалі залишатись для мене високомірною сучкою, аби робити капості у вигляді таблеток для «стояка», то тобі краще було б залишатися тверезою. Так ти краще мислиш. А ще ти сама попросила мене про допомогу. Тож я залишаюся.

Я зціпила зуби від злості. Господи, та будь проклятий той день, коли ти звалився на мою голову, чемпіоне недороблений.

— Я передумала. Допомога скасовується. Йди геть, дай мені спокій. Я хочу в душ і забути цей вечір як страшний сон. В якому тебе не було.

— А ось тут ми маємо проблему, — Дмитро дістав із кишені телефон і покрутив його в руках. — Бачиш це? Це мій ранковий звіт для твого батька. Він уже написаний. Там детально описано твій стан від використання заборонених речовин... і те, що я ледь встиг викрутити кермо, бо інакше нас би розтрощила фура. Ну і про твою пробіжку по високій траві від припливу почуттів.

Я сиділа зла, як пантера, але не могла навіть поворухнути нормально власною головою, щоб не відчувати нудоту, тож вирвати телефон з його рук теж не було варіантом, тим паче у цього здорованя.

— Ні… Ти не зробиш цього. Ти знаєш, що він зі мною зробить! Він відправить мене в закриту клініку десь під Києвом, мої знайомі там були. Це в’язниця, Дмитре! Справжня тюрма!

— Тоді в тебе є вибір, — він нахилився так низько, що я відчула його теплий подих на своєму обличчі, і чомусь це мене заспокоїло. — Або я відправляю цей звіт зараз, і ти їдеш пакувати валізи до в’язниці... Або ми починаємо жити за моїми правилами.

— Твоїми правилами? — я презирливо фиркнула, хоча всередині все тремтіло від страху. — Ти ж всього лише охоронець. Твоє діло — відчиняти мені двері машини і не пускати мене в клуби, аби я не напилася. Знову з себе корчиш когось особливого?

— Більше ні. Тепер я — твій персональний наглядач, тренер і совість в одній особі. Жодних вечірок із лицемірами, яких ти не терпиш. Жодних цицькастих «подружок», з якими у вас нуль тем для спілкування, окрім танців на столах під «приходом». Жодного алкоголю. О восьмій ранку — підйом. О восьмій тридцять — тренування. Здорове харчування. Дисципліна. Я зроблю з тебе людину, Єво, навіть якщо тобі доведеться зненавидіти мене ще сильніше.

Я дивилася на нього з сумішшю люті та відчаю. Він грав брудно. Він знав, що батько — це моя єдина слабка точка і єдиний важіль контролю, а я не мала бажання повертатись до клініки, де через одного, окрім наркоманів, ще й шизонуті якісь ходять.

— Ти шантажуєш мене? — здивування взяло гору.

— Я рятую тебе. Хоча називай це як хочеш, — він випрямився і глянув на годинник. — У тебе п’ятнадцять хвилин, щоб вмитися і вдягнути спортивний костюм. Чекаю внизу, на задньому дворі. Якщо запізнишся хоча б на хвилину, палець натисне:  «Відправити звіт».

— Я ненавиджу тебе, — процідила я крізь зуби.

— Чудово. Негативний результат — теж результат. Рухайся, Єво. Час пішов.

Він вийшов, зачинивши двері з кліком, який відгукнувся в моїй голові. Я залишилася сидіти на ліжку, стискаючи ковдру і затиснувши ніс у його піджак. Паніка змішувалася з диким бажанням щось розбити. Він справді думає, що зможе мене зламати? Що я буду бігати по колу, як слухняна собачка?

— Козел... — прошепотіла я в порожнечу кімнати. — Який же ти козел, Дмитре.

Я бачила, як він радів, що нарешті міг мною хоча б якось керувати, але дечого про мій характер він не знав. Я була надто вперта, коли щось вирішувала. А ще я не любила здаватися. Він не знав, але я відчувала вдячність, бо вперше за довгий час мені не було байдуже. Вперше хтось не просто дивився, як я руйную себе, і засуджував, а поставив підніжку, щоб я зупинилася, а потім подав руку допомоги.

Я скинула піджак, відчуваючи прохолоду ранку, і попленталася у ванну. Зовсім інша гра розпочалася. І ми ще подивимося, хто з нас зійде з дистанції першим.