Раді Вас бачити!

Ніч була настільки задушливою, що повітря здавалося густим киселем, який застрягав у горлі. Я завмерла біля скляних дверей тераси, відчуваючи, як під тонкою тканиною футболки по спині стікає холодний піт. Серце калатало так люто, що я боялася — воно проломить ребра. Відчайдушні вчинки потребують ризику. Інакше ніяк. Сьогодні я покажу цьому тупоголовому, з ким він звʼязався, і вже завтра його звільнять. Згідно з моїм планом, звісно.

Він точно спить. Ця машина для вбивства, яку мій батько приставив до мене під виглядом «охоронця», зазвичай вимикалася рівно о дванадцятій. Дмитро був колишнім бійцем без правил, і його залізна дисципліна дратувала мене навіть більше, ніж його мовчання. Він з'явився в нашому домі нізвідки рівно в той час, коли я мала розплющити очі. Вірний пес мого батька, якому доручили найцінніший актив — мене. Не дуже мій батько, здається, вже мене цінує.

Я обережно відчинила двері. Тихий клік замка здався вибухом, але, прислухавшись, не було враження, ніби хтось помітив чи світ зазнав суттєвих змін.

Сад зустрів мене запахом вологої трави та нічних квітів. Я міцніше стиснула лямки рюкзака. Там була лише жменя готівки, паспорт і кілька речей. Свобода була всього за двісті метрів звідси, за низьким парканом біля старої альтанки.

Я майже дійшла. Крок, ще один. Темрява здавалася надійною схованкою, поки її не розрізав голос, від якого в мене заніміли пальці на ногах.

— Далеко зібралася, Золотоволоско?

Я здригнулася так, що ледь не стала заїкою до кінця своїх днів. Тебе ще тут бракувало. Дмитро сидів у глибокому кріслі прямо в тіні розлогого дуба. Він навіть не ввімкнув світло, просто сидів там, немов частина самого мороку. У його руці щось блиснуло — мабуть, ніж або стакан, чи якась зброя.

— Ти... якого біса ти не спиш? Що ти взагалі тут робиш? Не запізно для прогулянок на свіжому повітрі? Твій робочий день, наче б то закінчився? — я розвернулася до нього, намагаючись втиснути страх глибше всередину, але вийшло тільки засипати його питаннями писклявим голосом.

Він повільно підвівся. Його рухи були занадто плавними для такої масивної людини — професійна звичка хижака, що звик маневрувати на рингу. Він був у простій чорній футболці, яка обтягувала плечі, і я знову згадала, як мало я про нього знаю. Кілька шрамів на передпліччях, побиті кісточки пальців і абсолютна відсутність емпатії.

— Я не сплю, коли відчуваю запах дешевого відчаю, — він зробив крок до мене, виходячи на місячне світло. Його очі були порожніми й холодними. — Ти справді думала, що обійдеш моє відчуття простору? Чи ти сподівалася, що я за десять років у клітці не навчився чути кожен зайвий шерех у радіусі десяти метрів?

Чорти б тебе побрали, гладіаторе.

— А як тобі таке, Дмитре? Ти мене зараз пропустиш, я собі спокійненько піду, куди планувала, а ти позбавишся головного болю, бо тебе звільнять. Я ж бачу, з якою огидою і зверхністю ти на мене дивишся. Дай мені піти, і ти будеш вільний від цієї «почесної варти» — назавжди, — я спробувала зробити голос твердим і наголос на слові «назавжди». Але ця скеля і близько не збиралась рухатись з місця.

— Твій батько платить мені не за те, щоб я тебе відпускав. Він платить за те, щоб ти була цілою і під наглядом. Повертайся в ліжко, — сказав, як відрізав.

— Ні.

Я спробувала рвонути повз нього, але він зреагував миттєво. Його рука, тверда як залізо, обхопила моє передпліччя.

— Ай! Пусти! — я замахнулася вільним кулаком, але він перехопив і його — технічно й професійно, немов черговий замах супротивника.

Ми зчепилися. Я ненавиділа його всім серцем — за те, що він став моєю тюрмою, за його зверхність, за те, що він бачив тільки те, що всі бачили — зіпсоване дівчисько. Я вдарила його коліном, але він просто заблокував удар своїм стегном, навіть не поморщившись. Його м'язи були наче з бетону.

— Ти тут ніхто! Ніхто! Геть, я тобі сказала! Знаєш, скільки таких охоронців уже було, як ти? Де вони всі? Га? — прошипіла я, намагаючись вирватися.

— А ти — ніхто без його грошей, — відрізав він. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася небезпека, від якої хололо в животі.

Одним різким рухом він заламав мені руки за спину. Я скрикнула від несподіванки й болю, а через секунду відчула, як він буквально відірвав мене від землі, притиснувши до себе. Я борсалася, намагаючись вдарити його по гомілках, але він тримав мене одним захватом, немов неслухняне кошеня.

— Ненавиджу тебе! Будь ти проклятий! — я забилася в його руках, відчуваючи запах його одеколону, змішаний із запахом тютюну.

— Кричи скільки влізе, — холодно сказав він, тягнучи мене до будинку.

Він затягнув мене всередину, штовхнувши у вітальню. Я ледь втрималася на ногах, розвернувшись до нього з диким поглядом.

— Ти не маєш права так зі мною поводитися! Чи мій батько уже наказав мене бити, якщо я не слухатимусь?

— Послухай мене сюди, Золотоволоско, — Дмитро ступив у мій особистий простір, змушуючи мене втиснутися ногами в бильце дивана. — Мені плювати на твої істерики. Але мені не плювати на мою роботу. Це був перший і останній раз, коли ти влаштувала цей цирк.

— І що ти зробиш? Вб'єш мене? — я виклично підняла підборіддя, хоча губи тремтіли.

— Гірше. Я зателефоную твоєму батьку. І я розповім йому не тільки про втечу, а й про той схований телефон під твоїм матрацом, і про гроші, які ти крала з його кабінету. Знаєш, куди він тебе відправить? В ізоляцію, про яку ти й не мріяла. Там не буде садів для прогулянок. Тому давай ми спростимо обом життя і перестанемо грати в схованки? Бо я все одно тебе знайду. Я бачу кожен твій наступний випад ще до того, як ти про нього подумаєш. Всі твої дії занадто передбачувані, Єво.

Я завмерла. Звідки він знав про телефон?

— Ти... ти знову рився в моїх речах? — мій голос зірвався на шепіт, повний огиди.

— Я проводжу контроль території. Ти — головний чинник ризику. То як? Ми домовилися? Ти сидиш тихо, я не здаю тебе батькові, аби він не познущався над тобою ще більше. Гаразд? Ще одна спроба — і я сам відвезу тебе до нього. Затямила?

Він дивився на мене зверху вниз із такою щирою зневагою, що мені захотілося стерти цю міну з його обличчя разом із його шкірою.

— Ти просто пес на повідку, — кинула я останню колкість.

Дмитро лише криво посміхнувся, і в цій посмішці не було нічого людського — лише впевненість того, хто вийшов переможцем з тисячі бійок.

— Можливо. Але я той пес, який не дає тобі стрибнути зі скелі. Марш у кімнату. І не змушуй мене заходити туди й перевіряти, чи ти в ліжку. А ось це, — він показав мій рюкзак, — тобі не знадобиться. Правда?

Я розвернулася і, ледь стримуючи сльози люті, побігла вгору сходами. За спиною я почула, як він наливає собі воду в стакан.

Я ненавиділа його.

Але найгірше було те, що я його боялася — бо вперше в житті зустріла когось, кого не могла ні підкупити, ні переграти, ні зачарувати. Хоча останній варіант я ще не випробовувала.