Раді Вас бачити!

Я стояв у коридорі, спершись долонею об зачинені, холодні, деревʼяні двері, за якими щойно зникла жінка, яка зводила мене з розуму. З кімнати долинали ледь чутні звуки її кроків, а потім — нічого. Тиша, яка була для мене лише великим знаком питання. Про що вона думала? Навіщо вона це зробила? Навіщо я піддався? Вона катала мене на клятих емоційних гойдалках з такою швидкістю, що скоро мене почне нудити. Мій правий кулак був стиснутим настільки сильно, що кісточки побіліли, а в скронях пульсувала кров. В голові крутилась лише одна єдина думка: «Вишиби нахуй ці двері з ноги». 

Все що я зараз хотів — це зайти туди і змусити її говорити правду. Я хотів схопити Золотоволоску за плечі і трусити, поки не витрушу всю її пиху, злобу, і сучість, якою вона була наповнена.  А потім смачно би трахнув її раком, відшмагавши порцелянову шкіру, щоб та аж зробилася багряною. І якщо вона знову почне брехати, що ненавидить мене, плюватиметься саркастичними висловами, то я запхав би свого товстого прутня їй прямо в рота, щоб зайняти її чимось корисним.  Мій член все ще нив, нагадуючи про те, як близько ми були до точки неповернення, і цей фізичний біль лише підживлював мою лють.

«Ти просто пес на повідку», — її слова крутилися на повторі і лише за них мені кортіло з нею поквитатися. Сучка. Яка ж вона підла сучка. Я глибоко вдихнув, намагаючись втихомирити шторм усередині. Чи могла вона справді залишити білизну на дереві? Та біс ту курву знає. Єва не просто примхлива — вона самогубця, яка готова підпалити весь будинок разом із собою, аби лише подивитися, як я буду гасити пожежу. Я нервово сплюнув слину на землю. Я не міг ризикувати. Якщо Олександр Вікторович знайде хоча б натяк на те, що відбувалося під тим деревом, моя голова полетить з плечей. Метафорично, звісно, але ніякий нормальний батько не хоче тримати в себе на роботі йобаря дочки. Я б не хотів. 

— Ідіот, — прохрипів я собі під ніс, голосно топаючи по доріжці своїми новими туфлями. — Кончений ідіот.

Температура вночі радувала прохолодою, але щоб остудити мій гнів треба ввімкнути зиму з морозом в мінус сорок. Я дістав ліхтарик, перемикнув на  вузький промінь світла і почав нишпорити ним по траві та кущах, повільно просуваючись до того самого місця.

— Яка ж вона кінчена... Боже, за що мені це? — я бубонів під ніс, розсуваючи гілки бузку. — Мала, невихована, егоїстична дівка. Та ти просто психопатка, Єво! Тобі не охоронець потрібен, а бригада санітарів…

Я світив на кожну гілку, де ця півторашка могла дістати своїми білими ручками, уявляючи, як завтра вранці заштовхаю ці чортові труси їй у горлянку, якщо знайду їх. Мене кумарило все: її голос, її запах, те, як вона маніпулює людьми, і те, як я, дорослий тридцяти чотирьох річний мужик, з умінням зламати хребет людині за три секунди, ведуся на ці дитячі приколи двадцятирічки. Я ненавидів те, що вона змушувала мене відчувати себе безпорадним.

— Шукаєте щось, Дмитре? — Я мало не випустив ліхтарик із рук. Промінь різко смикнувся вбік і вихопив із темряви фігуру Олександра Вікторовича. Він стояв біля кам’яної доріжки, тримаючи в руці склянку з залишками віскі. Піджак був розстебнутий, краватка ослаблена. Він виглядав не так, як я звик його бачити: ніякої зібраності, плечі опущені, очі стомлені і здається, він гарно таки напився, коли гості поїхали додому. 

— Олександре Вікторовичу, — я миттєво вимкнув ліхтар, вирівнюючи дихання. — Не почув, як ви підійшли.

— Це мій сад, я знаю тут кожну тріщину на плитці, люблю ним прогулюватись вночі, — він ледь помітно посміхнувся, підходячи ближче. — То що там? Єва знову щось загубила? Судячи з вашого вигляду, ви готові перекопати весь газон.

— Так... — я намагався думати швидко і шукав причину мого знаходження тут, яка б не звучала як повна шизофренія. — Єва Олександрівна сказала, що десь тут, біля дерева, у неї злетіла сережка. Щось репетувала про те, що ця річ дуже дорога їй як памʼять... Я вирішив перевірити зараз, щоб завтра садівники не засмоктали її газонокосаркою чи не затоптали ногами. 

Олександр Вікторович підійшов до того самого дерева і подивився вгору, туди, де промінь мого ліхтаря щойно ковзав по гілках.

— Навряд чи сережка висить на дереві прямо перед вашим носом, Дмитре. Гравітація працює інакше, чи не так? — Я відчув, як холодний піт проступив на спині.

— Я... я просто перевіряв усе підряд.

— Облиште це. Завтра знайдемо, якщо звісно, вона правда щось загубила,— він зітхнув і махнув рукою в бік дерев’яної лавки під старою вербою. — Присядьте зі мною. Гості роз’їхалися, тиша така, що аж вуха закладає. Поговоримо? — Я не міг відмовити. Ми сіли. Легкий вітерець приніс запах нічної фіалки, що змішувався із запахом міцного алкоголю. Олександр мовчав кілька хвилин, дивлячись на підсвічений фасад свого палацу.

— Знаєте, Дмитре, я ж не сліпий. Я бачу, як вона на вас кидається. Як ви намагаєтесь її приборкати. І, чесно кажучи... у вас це виходить краще, ніж у кого-небудь до цього. — Я пирснув собі під носа. 

— Не сказав би, що в нас усе гарно, Олександре Вікторовичу. Ваша донька... вона дуже складна людина. Ми постійно воюємо. — Батько Єви раптом тихо засміявся — гірким, сухим сміхом.

— Вона не погана людина, Дмитре. Вона просто розбита вщент. Ви ж знаєте, як померла її мати. Єва тоді була зовсім дитиною. А я... я не зміг. Не зміг бути поруч, насправді, я був слабаком, тоді, коли моя дружина і донька потребували мене. Я зарився в папери, у контракти, у будівництво цієї імперії, аби не чути, як порожньо в домі, аби не думати про те, що моя кохана жінка помирає. Як там ті мозгоправи кажуть? Стадія заперечення? Я досі там. Боже, як я її кохав. Таке кохання не зустрінеш більше за раз в житті. Тому, якщо ти знайдеш шось подібне — не будь ідіотом і не проґав свій шанс. — він зробив ковток віскі, щоб зібратись з думками. 

— Коли померла дружина, я наказав прибрати все, що нагадувало про неї, а Єва кричала, що я не маю серця. Я дарував їй прикраси, подарунки, навіть відправив закордон навчатися, щоб вона швидше прожила горе, бо знав, що сам ніколи не забуду і ніколи не зможу зцілитися. По одній причині — вона копія дружини: розріз очей, як вона хмуриться, коли сердиться, дзвінкий сміх, коли вона радіє. Це надто складно. Я свідомо уникав її. Свідомо, бо слабак. Я думав, гроші й безпека замінять Єві усе. А виявилося, що я просто збудував для неї золоту клітку і залишив там саму один на один з проблемами... Я дуже і дуже поганий батько. 

Він зробив ще ковток віскі, його голос став глухим, трохи розмитим від алкоголю.

— Ти знаєш, насправді я пишаюся нею. Вона смілива, вона розумна, вона гостра на язик, вона не здається. Але я і гадки не маю, як їй допомогти. Я кожного дня працюю до напівсмерті, аби не згадувати обличчя дружини, а Єва — вона і є відображення своєї матері. Дивитися на неї — це як роз’ятрювати стару рану. Тому я відштовхую її, а вона у відповідь кусає мене. — Я слухав його, і моя лють на Єву почала дивним чином набувати іншої форми. 

— Вона думає, що ви її ненавидите, — тихо сказав я. — Що я — лише ще один наглядач у вашій тюрмі, який зрадить її і покине. Вона не відчуває себе в безпеці ні тут, ні будь де в іншому місці. 

— Я знаю. Але я радий, що ви її охоронець. Здається, ви перший, кого вона боїться і поважає одночасно. Хоча вона вам ніколи в цьому не зізнається. Повірте мені. Можливо, у вас вийде достукатися до неї і допомогти. Мені здається, що вже потроху виходить: ви наче стали менше кричати одне на одного, вона займається спортом, не вживає. Надзвичайний результат за такий час. До речі, вашу платню таки збільшено. Ви — молодець. 

Я згадав її руки у себе на причандалах, як вона терлася розкішницею об мої пальці, її ляпас, її погрози. Достукатися? Та ми ледь не повбивали одне одного. Я посміхнувся кутиком губ. 

— Олександре Вікторовичу... оце все, що ви мені зараз сказали... — я повернувся до нього. — Вам варто сказати це їй. Не мені. Їй треба це почути від батька, а не від охоронця. Навряд чи вона мені повірить, що ви це сказали. Прірва між вами не заросте сама собою, поки ви обидва мовчите про головне.

Олександр Вікторович замер. Його погляд став холодним і тверезим за одну секунду. Він поставив склянку на лавку і повільно підвівся. Маска «великого боса всім босам» повернулася на місце, закриваючи вразливу людину, яка щойно сповідалася мені.

— Вже пізно, Дмитре. Добраніч. 

Він поправив піджак, коротко кивнув мені, не дивлячись в очі, і пішов геть до будинку. Я залишився сидіти в темряві і обдумував цю розмову. Моя рука все ще стискала ліхтарик.

Яка ж іронія. Батько вважає, що я її «рятую», а вона вважає, що я її «продаю». А я? Я просто намагаюся не збожеволіти між цими двома вогнями.

Знову ввімкнувши ліхтар, я  востаннє навів промінь на дерево. Гілки були порожні. Жодної мереживної білизни.

— Збрехала... — видихнув я, і на моєму обличчі з'явилася дика, божевільна посмішка. — Ти знову мене наїбала, Золотоволоско. І як тебе за це покарати? 

Я вимкнув світло ліхтарика і поплентався назад в будинок. Треба виспатися перед раннім підйомом, але я пречудово знав, що всю ніч буду вертітися від думок, що б сталося тоді, якби не її ляпас? Вона намагалася запевнити мене в тому, що це просто гра, тоді чому вона була такою мокрою? Чому її очі горіли вогнем, чому в її поцілунках читалась щирість? Чи спить вона зараз там, в сусідній кімнаті? Чи ласкала вона себе перед сном, думаючи про мене? Чи почув би я через стіну звуки її оргазму і як вона шепоче моє їмʼя в цей момент? 

Я не знав. Але знав, що навряд зможу більше поводитись поруч з нею професійно.