Раді Вас бачити!

Стеля моєї спальні тиснула на мене. Я дивилася на ліпнину, яка в темряві здавалася химерними обіймами кам’яних потвор, і задихалася. Смак поцілунку Дмитра все ще палив мої губи, але разом із ним прийшло те, від чого я тікала місяцями — тверезість. Тверезість, яка дряпала мою душу до крові. Таке не побачиш в результатах аналізу в проміле. 

Я піднялася. Ноги самі понесли мене не до батькового бару, не до заначки з пігулками, яку ніколи ніхто не міг знайти за ці роки, а в західне крило, де за важкими дубовими дверима ховалася бібліотека. Там пахло пилом, старою шкірою і забуттям. Я любила цей запах, він дарував спокій і поглинав мене спогадами. 

Я йшла повз полиці, торкаючись корінців кінчиками пальців. Гете... Кафка... Оскар Вайльд. Скільки років минуло з останнього прочитання цих книг? Колись я зачитувалася «Портретом Доріана Грея», не знаючи, що сама стану таким портретом: лише гарна обгортка, за якою ховається щось понівечене, гріховне та брудне. Де та дівчинка, яка плакала над «Фаустом»? Вона померла разом із мамою. Тієї ночі, коли світло в нашому домі згасло назавжди, я просто вимкнула в собі здатність відчувати красу. Це було занадто боляче. Легше бути стервом, легше бути одразу поганою для всіх, щоб напевно кожен тебе ненавидів, ніж тією, хто пам’ятає мамині руки на своїх плечах під час занять музикою та відчувати такий біль, ніби з тебе знімають шкіру наживо. 

В кутку бібліотеки, накрита важким оксамитовим чохлом, стояла вона. Моя віолончель. Батько не викинув її, хоча я не торкалася інструмента три роки. Я зірвала тканину, і хмара пилу злетіла в повітря, ніби попіл спалених надій. Моїх, маминих, надій мого батька. Я знала, що він лихий, що іноді він аморальний, але точно знала, що він ніколи не бажав мені нічого поганого. Навіть тоді, коли запхав мене в лікарню. Якби не це, зараз би я сиділа за гратами. Хоча б за це йому можна було подякувати. Любив, як вмів, виходить. Не так, як мені того хотілося, та це не значить, що не любив зовсім.

Я оглянула віолончель. Інструмент був холодним. Я сіла на край стільця, притулила корпус до грудей і на мить заплющила очі. Це було схоже на обійми з привидом. Смичок здригнувся в моїй руці. Перша нота була хрипкою, наче стогін пораненої тварини. Я не змастила каніфоллю струни, не налаштувала інструмент, але це було неважливо. Я почала грати. Мелодію пораненої душі. 

Це не був Гріг чи Бах. Це була мелодія мого власного пекла. Я бачила перед очима спалахи тієї аварії. Скрегіт металу, запах паленої гуми і тишу — ту страшну тишу, яка настає після удару, коли все навкруги виглядає так, ніби у слоу моу. Я згадувала, як Артем втікав, навіть не глянувши на мене. Потім якийсь чоловік, що питав, чи я ціла і оглядав мою голову. Я бачила лише його руки. Тепер я знаю, що це був Дмитро. 

Смичок різко пішов униз, вириваючи зі струн низький, вібруючий звук, від якого затремтіли шибки у вікнах. Дмитро. Хто він мені? Мій кат чи мій рятівник? Його погляд спопеляв мене і він же повертав мене до життя. Його слова були грубими, але в них було більше правди, ніж у всьому моєму житті. Його долоні були покриті мозолями від дій, що рятували моє життя. Я ненавиділа його за те, що він змусив мене знову відчувати. Я ненавиділа його за те, що він знає мої таємниці. І я до божевілля хотіла, щоб він зараз був тут. Щоб він тримав мене в обіймах так само міцно, як я тримаю цей гриф, не даючи мені розсипатися на шматки.

Мелодія ставала швидшою, агресивнішою. Я відчувала, як піт проступає на лобі, як німіють пальці лівої руки, притискаючи струни до металу. Я грала свій розпач. Я грала те, що батько мене не розумів і залишив напризволяще з горем.  Я грала те, як мене зраджували ті, кому я довіряла. В довгій, до самих пʼят, білій сорочці, з розпущеним волоссям, я виглядала ніби янгол, якого вигнали з раю, а моя мелодія була мовою розчарування. 

У звуках віолончелі був плач мами. Був крик моєї самотності. Я хотіла, щоб цей звук прошив стіни маєтку, щоб він дістався до кожної кімнати, щоб всі прокинулися, щоб батько у своєму кабінеті захлинувся цією музикою. Щоб Діма, де б він не був — на посту чи в ліжку — почув, що я не просто його “робота”. Що в мене всередині — ядерний вибух, загорнутий у шовкову нічну сорочку. Грала і говорила зі світом словами зітканими з мелодії. 

Я заплющила очі, і сльози нарешті потекли. Вони не були пекучими, як зазвичай. Вони нарешті мені допомагали очиститись. Кожна нота виривала з мене шматок болю. Я більше не хотіла пити, не хотіла бунтувати, не хотіла кричати і створювати комусь проблем, бо не мала змоги справитись з ними самотужки. Я хотіла грати, поки мої пальці не почнуть кровоточити, поки цей клятий інструмент не забере все, що накопичилося в мені за роки. Хочу не боятись, що хтось знайде спотворений портрет, хочу старіти сама, визнаючи власні помилки, хочу розірвати угоду з дияволом. 

Раптом, шкірою відчула, що в бібліотеці я не одна. Музика не зупинилася, вона продовжувала литися, але саме повітря змінилося – стало важким. Я не відкривала очей. Просто знала, що він стоїть у дверях. Дмитро. Він чув усе. Він чув, як я вмираю і народжуюся заново в цій мелодії. Він чув моє зізнання, яке я не могла вимовити словами. Смичок завмер на останній, ледь чутній ноті, яка ще довго вібрувала в тиші бібліотеки, розчиняючись у нічному повітрі. Я сиділа, опустивши голову, важко дихаючи. Мої плечі здригалися від плачу та полегшення. Я боялася поворухнутися, боялася зруйнувати цей прекрасний момент.

– Ти ніколи не казала, що вмієш так розмовляти, – почула я його низький голос за спиною.

Я обернулася. Він стояв, притулившись до одвірка, схрестивши руки на грудях. У його очах не було холодності, сумнівів чи злості, як останні кілька тижнів. На моє здивування там була гордість і захват та щось іще, чого я не могла розгадати.

– Я забула, як це – бути собою, – прошепотіла я, витираючи щоку тильною стороною долоні. Сподіваючись, що він не помітить моїх сліз. — Я думала, що якщо я замовкну, то біль теж замовкне, але я помилялась. 

– Біль не мовчить, Єво, – він повільно підійшов ближче, і я побачила, як напружилися м’язи на його шиї. – Він просто чекає на свій інструмент, щоб нарешті почати говорити. – він оглянув свої руки і продовжив: – У мене це кулаки, а ось твій – музика. Це було прекрасно. 

Він зупинився за крок від мене. Я відчувала його тепло. Мої почуття до нього були як ця мелодія – некеровані, дикі, сповнені протиріч. Я хотіла вдарити його за те, що він занадто багато знає, і водночас хотіла впасти в його обійми і ніколи більше не відсторонюватись.

– Діма... – почала я, але голос здригнувся.

–  Не кажи нічого, – перебив він, простягаючи руку.

Його пальці торкнулися мого підборіддя, змушуючи підняти голову і поглянути в очі. Сміливе рішення сильного чоловіка від якого віяло заспокійливим спокоєм. В цьому доторку було все, що мені треба було знати: йому теж боляче. Зрозуміти таке зможе тільки той, хто відчував подібне напевно. Наша мовчазна розмова очима тривала щонайменше півхвилини.  У бібліотеці, серед тисяч німих книг, ми були єдиними живими істотами. Ми були двома людьми, що сьогодні вночі зрозуміли: ніякі правила більше не мають значення. Межі неодноразово були порушені. Правдиві слова були сказані, нехай лише і мовою мистецтва. 

– Ти грала для мене? – запитав він, дивлячись мені прямо в зіниці.

– Я грала для того, хто зможе це витримати, – відповіла я, піднімаючись зі стільця.

Віолончель залишилася стояти між нами, як свідок. Ми стояли, як Трістан і Ізольда, яких розмежовував меч, підтверджуючи невинність в гріху обох, якщо хтось побачить нас разом. Та попри це я зробила крок до нього, скорочуючи останній дюйм простору. Я не знала, що буде завтра. Та чи знав він? Я не знала, чи зненавидить він мене вранці, чи зненавиджу його я. Але зараз, у цій тиші після бурі, що щойно була вивільнена з мого серця, знала напевно одне: мені більше не потрібен алкоголь, щоб заглушити реальність. Мені потрібна реальність, в якій був він.