Раді Вас бачити!

Я уявлення не мала, що у нас у підвалі будинку є спортзал. Точніше, тут був якийсь старий велотренажер, яким ніхто ніколи не користувався — його придбали суто тому, що лікар наказав батьку робити регулярні короткі кардіотренування. Але зараз я стояла в повністю обладнаному залі, і, гадаю, Дмитро доклав до цього руку. Я переминалася з ноги на ногу і з ненавистю дивилася на важку чорну грушу, що звисала зі стелі. Все надто швидко змінюється. Мені це не до вподоби. Коли я прийшла, Дмитро вже був тут і розминався, а зараз він спокійно обмотував мої зап’ястя боксерськими бинтами. Його пальці рухалися впевнено, і щоразу, коли він торкався моєї шкіри, я мимоволі згадувала ту сцену в саду. Наші губи майже торкнулися... і цей клятий дзвінок усе обірвав. Між нами ніби знову була прірва, і курява, яку ми підняли, теж осіла.

— Навіщо це? — буркнула я, намагаючись не дивитися на його м’язисті руки, які я воліла б бачити на своїй талії. — Я не збираюся бути бійцем ММА.

— Ти збираєшся бути емоційно стабільною, Єво, — спокійно відповів він, затягуючи останній вузол. — Ти — як чайник, який закипає. Якщо не випустиш пару зараз, на вечері в батька ти вибухнеш і зіпсуєш усе. А мені потрібна моя подвійна платня, Золотоволоско. 

Я закотила очі. Ну звісно, гроші. Завжди гроші. Між нами знову суто робочі стосунки. Зрозуміло. 

— То ти тепер його маленька продажна сучка? Ти мені більше подобався, коли був диким, нікому не потрібним псом.

— Усіх можна купити, Єво. Навіть тебе. Залежить від ціни. Повір. Але я хочу бути з тобою чесним. Це вигідно нам обом: ти постанеш перед батьком і допоможеш йому на мільярдній угоді, я отримаю більшу платню. А ти уже зараз отримаєш моральне задоволення. Усі будуть у виграші. 

Я слухала його промову і думала про те, що це якась срана маячня. Але дала йому договорити, бо поважала його хоча б за те, що він прямо казав про свою вигоду. Принаймні він не намагався залізти мені в дупу без мила з солодкою посмішкою. Він залишався чесним, а цього було надто мало в моєму житті.

— Підійди, — скомандував він. — Слухай уважно. Кожен удар об грушу, який ти зараз робитимеш — це твій біль. Твоя образа. Твій гнів. Не просто бий — виплескуй те, що тримаєш усередині. Але проговорюй це вголос. Слова вилітатимуть із твого горла, і ти відчуєш полегшення.

— Що за маячня? Я цього не робитиму. Це тупо.

— Просто спробуй. Давай. Перший удар. Що тебе бісить найбільше?

Я несміливо штовхнула грушу кулаком. Вона ледь гойднулася. Я просто не бачила ніякого сенсу бути тут, окрім того, щоб знову подивитися на Дмитра в його обтислому спортивному одязі.

— Це що, масаж? — хмикнув Дмитро, стаючи за грушею і притримуючи її. — Давай сильніше. Уяви, що це... ну, наприклад, я.

Я примружилася. Ця пропозиція мені сподобалася. Я замахнулася і вдарила сильніше. Потім ще раз.

— За те, що приперся в моє життя без запрошення! — вигукнула я. Удар.

— За те, що тримаєш мене під замком! — Удар.

— За те, що ти такий пихатий! — Удар.

— За те, що ти читаєш мені оці свої моралі, про які я не просила! — Удар.

— Добре, — підігрівав він. — А тепер згадай справжню причину. Чому ти шукала втіху в келихах алкоголю? Від чого ти ховалася в тих таблетках? Бий!

І тут мене прорвало. Перед очима попливли кадри, які я роками намагалася стерти з пам’яті. Це все досі було на поверхні й робило мене неймовірно лютою.

— За те, що він ніколи не питав, як я! — закричала я, відчуваючи, як піт застилає очі. — За те, що я була для нього просто інвестицією!

Я гатила по груші, вже не відчуваючи болю в руках.

— Коли мама померла... мені було шістнадцять, Дмитре! — голос зірвався на хрип. — Вона була єдиною, хто бачив у мені людину. А коли її не стало, він навіть не дав мені поплакати. Наступного дня після похорону він привів репетитора з економіки і сказав, що в мене немає часу на сльози.

Я зупинилася, важко дихаючи. Груша нарешті завмерла в руках Дмитра. Він дивився на мене вже не як наглядач, а як людина, яка вперше побачила мою справжню суть.

— Вона довго хворіла? — тихо запитав він. Звісно він про це знав. В прислуги, як завжди, довгий язик. Його голос у порожньому залі звучав дивно м’яко.

— Рак. Вона згасала пів року на моїх очах, я тримала її за руку щодня, а він... він купував їй діаманти, а потім звалював на свою роботу, наче коштовні камінці могли її врятувати. Що за людина так робить? А після її смерті просто прибрав усі фотографії. Усі! Посадив мене посеред великої помпезної їдальні й прямо за сніданком казав: «Життя триває, Єво. Так треба. Так буде легше все забути. В мене бізнес, яким треба керувати, і якби ти перестала відволікати мене своїми щоденними сльозами, було б чудово. Через тебе я не можу працювати». Розумієш? Я була тягарем через своє горе! Він прожив із нею двадцять, бляха, років! Двадцять! А не минуло й тижня, як усі спогади про неї зникли!

Я почала лупцювати грушу руками без упину, а потім ногами, ліктями, головою. Дмитро мовчки тримав грушу і не вимовляв ні слова. За кілька хвилин я зупинилася повністю знесилена.

Витерла лоб плечем, відчуваючи дивне полегшення. Наче величезний камінь, який я тягла на спині, нарешті вдалося відкріпити й скинути. Дмитро підійшов ближче і мовчки розмотав мої бинти. Я очікувала на якусь повчальну цитату про силу духу, але він просто сказав:

— Твій батько — мудак, Єво. Але ти руйнуєш власне життя. Як бачиш, що б ти не зробила, він знайде нову «няньку», лікарню чи коледж, куди тебе можна буде запроторити, аби не зустрічатися з проблемою віч-на-віч. Насправді він боягуз, який не зміг витримати горя і допомогти власній дитині.

— Я знаю. Але я думала, що якщо зможу хоча б якось вибісити його, то він нарешті підніме голову від того планшета і нарешті подивиться на мене не як на інвестиційний пакет і не як на бізнес-модель, а як на людину, і зможе поговорити зі мною. Але...

— Але він на це не здатний.

— Так.

— То наплюй на нього і живи нарешті своє життя. Окей?

Я подивилася на свої червоні кулаки. На мить мені захотілося притулитися до його міцних грудей, заплющити очі і просто постояти в тиші. Але моя гордість не давала мені цього зробити. Та й не було зрозуміло, що, в біса, з нами взагалі відбувається. Те, що я відкрила йому душу, не означало, що він став мені другом. Скоріше, він став людиною, яка тепер знала занадто багато, і почуття тривоги знову поверталося.

Я зробила глибокий вдих і, коли він уже збирався відійти, різко, мовчки, завдала останнього удару по груші. Вона відлетіла, ледь не зачепивши його обличчя.

— А це за що? — здивовано підняв брови Дмитро. — Вже ж ніби все випустила.

Я зухвало посміхнулася, поправляючи волосся, і попрямувала до виходу із залу.

— Та так... сподобалося заняття. Дякую, тренере.

Я не стала казати йому правду. Я не сказала, що цей останній удар був за той момент у саду. За те, що він зупинився. За те, що не поцілував мене, коли я сама вже була готова на все. За те, що виявився занадто «правильним» тоді, коли мені потрібно було не думати, а діяти.

Заходячи в душ, я відчувала неймовірне полегшення й азарт. Попереду був вечір п'ятниці. Батько хотів показувати мене своїм партнерам, як ляльку. Дмитро хотів, аби я була слухняною і не вчинила галасу? А чи спитав хтось, чого хочу я? О, я влаштую їм такий прийом, якого вони не забудуть. Точніше, додам Дмитру більше турбот, ніж він очікує. 

Більше ніяких тренувань — почнеться справжня боротьба і я налаштована отримати бажане. Так чи інакше.