Раді Вас бачити!

Дорога до міста пройшла в абсолютній тиші після того, як були виплакані всі сльози. Єва сиділа на пасажирському сидінні, загорнута в мій піджак, який був їй завеликий утричі. Вона дивилася у вікно на вогні нічного передмістя, і я бачив у відображенні скла її порожній погляд. Я не виправдовував її, але багато що стало зрозумілим після сьогоднішнього вечора. Не таким страшним був звір, як його малюють.

Я їхав повільно, наче намагаючись відтягнути момент, коли нам доведеться повернутися в її золочену в’язницю. Я думав про те, що вона розповіла про колишнього хлопця. Про те, як вона взяла на себе провину і як цей жест самопожертви розтоптали; як рідний батько їй не повірив і як вона намагалась «влитись» у світ, який їй не дуже підходив, через що просто втратила себе.

Дуже жаль. Забагато для дівчини двадцяти років.

Ми під'їхали до маєтку. Охорона на воротах кивнула, але я лише мигнув фарами, не зупиняючись. Я завів її в будинок через бічний вхід, щоб ніхто не бачив її в такому стані. Нікому не потрібно про це знати. Сам дам раду цьому випадку.

У її спальні пахло лавандою і дорогими меблями — затишок, який не грів. Я обережно посадив її на ліжко.

— Добраніч, Єво, — сказав я, бо просто не знав, що сказати ще.

— Ти... ти розповіси батьку? — запитала вона, дивлячись на свої руки. Голос був сиплим, волосся розкуйовдженим, а вона — розбита і явно ще відходила від тієї дряні, що прийняла.

— Ні, — я сів навпочіпки перед нею. — Але ти даси мені свою сумку. Все, що в тебе залишилося. Викинемо це разом.

Вона повільно простягнула мені невеликий клатч. Я знайшов там залишки і просто висипав їх в унітаз, не питаючи назв, та спустив воду. Потім я кинув на неї ще один погляд, збираючись піти.

— Дмитре? — вона перехопила мою долоню. Її пальці були крижаними. — Ти залишишся зі мною? Хоча б поки я не засну. Будь ласка.

Це прохання мене здивувало після того, що я їй наговорив, але щось всередині змушувало виконати її прохання. Можливо, почуття провини, що зʼїдало мене за те, що я наговорив. Вона мене бісила, але я не звик так грубо говорити з жінками.

— Залишуся. Я посиджу в кріслі біля вікна. Лягай. Завтра буде важкий день.

Вона заперечно похитала головою.

— Ні. Сядь поруч. На ліжко. Мені... мені страшно бути самій. Я ніколи не любила цих пігулок. І пити теж не любила. Я це робила завжди просто для того, щоб когось позлити. І сьогодні так само. Не знаю, чим я думала.

Я зітхнув, але підкорився. Сів на край матраца. Єва миттєво скрутилася калачиком біля мого стегна, поклавши голову мені на коліно.

— Вибач за те, що підкинула тобі у воду збуджувач, — тихо промовила вона в тканину моїх штанів. — Це було реально по-дитячому. Я просто хотіла побачити хоч якусь емоцію на твоїй фізіономії, мене бісить твоя стриманість, якої в мене немає. А ще… Я просто хотіла… щоб ти хоча б якось на мене зреагував.

Я зітхнув, дивлячись у вікно на нічне небо та повний місяць. Будемо вважати, що це було одноразове помутніння на повню.

— Знаєш, Єво, життя — це не те, що можна купити в магазині чи змінити однією таблеткою. Ти думаєш, що ти нікому не потрібна, але ти навіть не дала собі шансу дізнатися, хто ти є насправді. Ну не приймає тебе купка якихось придурків, то й що? Ти витрачаєш свій час на пил. Твої вислови про оточення доводять, що ти це розумієш і все одно зраджуєш себе, ідучи не тією дорогою. Кожна ця таблетка — це крок від себе справжньої. І чим більше твої бажання розбігаються з реальністю, тим більше ти хочеш з цієї реальності зникнути, використовуючи методи, які знову ж таки тебе ще більше руйнують. А світ… він жорстокий, паскудний і злий, але в ньому є речі, заради яких варто бути тверезою. Навіть якщо це просто можливість дихати на повні груди без болю.

— Тобі легко казати, — схлипнула вона. — Ти сильний.

— Я сильний, бо бачив, як легко все ламається, — я обережно погладив її по волоссю. — Твоє життя має цінність не тому, що ти чиясь донька, чиясь наречена чи подруга. А тому, що іншої тебе немає і не буде. Ти не маєш бути «обраною» кимось, щоб бути важливою. Ти маєш обрати себе сама. Тебе не мають любити «за щось», тебе можна любити просто за факт того, що ти є. І дурні ті люди, які не розуміють цього.

Я поклав руку їй на плече і відчував, як вона важко дихає.

— Тобі не треба грати роль, щоб тебе помітили, Єво. Тобі не треба підпалювати для цього будинки, трощити машини і псувати своє здоровʼя. Я розумію, що це був твій крик про допомогу. Але спробуй інакші методи. Ці точно мають протилежний ефект. Те, що ти зробила для того хлопця... це було благородно, але це було помилкою. Ти віддала своє життя тому, хто його не вартий. Життя — це не валюта, якою можна розраховуватися за чужі гріхи. Повір, я точно знаю, про що говорю.

Вона підняла на мене очі, в яких ще блищали сльози.

— Але для чого тоді воно? Якщо в ньому стільки болю?

— Біль нам потрібен. Він хоче, щоб його відчували, хоча б для того, щоб бути твоїм орієнтиром і помічником. Якби рана не боліла, ти б не знала, що стікаєш кровʼю і твоє життя в небезпеці. Те саме і з душевним болем. Наші рани — це досвід, що оберігає нас від повторення тих самих помилок. Жити попри біль треба хоча б для того, щоб знайти тих, хто оцінить твою жертву не як належне, а як дар, — я подивився їй прямо в очі. — Ти живеш у світі, де все має цінник. Але твоя щирість, вміння бачити людей наскрізь, своєрідне бачення світу — це те, що неможливо купити. Не дозволяй їм випалити це в тобі. Ти маєш цінність сама по собі просто тому, що ти є. Навіть якщо зараз ти відчуваєш себе так, ніби тебе всю відлупцювали. Бачиш ці шрами?

Я показав їй свої збиті кісточки та порізані долоні від багатьох років змагань і вуличних бійок.

— Ось цей шрам я здобув разом із першим місцем на чемпіонаті Європи, а ось цей — я зупинив долонею розбиту скляну пляшку з-під алкоголю, чим врятував життя свого друга, а ось це — бо я впав з велосипеда і вдарився рукою об величезний камінь. Вони — не нагадування мені про мою слабкість. Вони — привід радіти, що попри болючі удари, кров і зламані кістки, я щоразу підійматися на ноги. Це доказ того, що я живий. Це моя історія. Ти жива, і це твоя найбільша цінність. Не витрачай своє життя на те, щоб змусити когось звернути на тебе увагу. Стань такою, щоб кожен з них мріяв бути у твоєму оточенні, і це ти обирала їх, а не вони тебе.

Вона довго мовчала, а потім заплющила очі. Не знаю, чи з цього буде хоча б якийсь сенс, але здається, їй ніхто насправді не давав нормального другого шансу.

— Дякую, — прошепотіла вона, засинаючи. — Не йди. Будь ласка. Не йди.

Вона затихла, вслухаючись у мої слова. Я сидів у темряві, слухаючи її дихання, і усвідомив: цей контракт щойно став для мене чимось набагато більшим, ніж просто роботою. Я розумів, як їй важко жити в цьому штучному світі, де вона — лише цінний актив. Чомусь всередині мене наростало бажання допомогти їй. Але я й уявлення не мав, що буде завтра зранку і чи вона взагалі запамʼятає цю розмову…