Раді Вас бачити!

Метал об метал. Скрегіт був ледь чутним, ритмічним, майже гіпнотичним. Я сидів у напівтемряві вітальні, єдиним джерелом світла була настільна лампа, що відкидала довгу тінь на полірований стіл. У моїх руках був ніж — не кухонний і не сувенірний. Цей клинок не раз рятував мою шкуру в брудних бійках під забігайлівками та підпільними клубами, де після бою на рингу на тебе могли чекати з арматурою в руках, щоб забрати виграш. Мушу зізнатись, вона була передбачуваною, але все ж таки — злегка вибісила.

Кожен рух точильного каменю заспокоював мене краще за будь-які ліки. У клітці порядок — це твоя реакція. Відточений удар, контроль дихання, вміння бачити намір суперника за частку секунди до атаки — все це буквально тримає тебе на ногах. Тут, у маєтку її батька, порядку не було. Ніякого взагалі — кожен робив все, що йому заманеться: від водія до садівника. Лише хаос, загорнутий у шовк і позолоту.

Я згадав її обличчя десять хвилин тому: перекошене від люті, очі палають ненавистю, волосся розпатлане. Вона дряпалася, як дика кішка, і сипала образами, які, мабуть, вважала дуже дошкульними. Підліток, їй-Богу.

«Пес на повідку», — згадав я її слова, мимоволі всміхнувся і хмикнув.

Яка ж вона дурепа.

Я зневажав її. Щиро, відчував це майже фізично. Як людина, у якої є дах над головою у вигляді двадцяти кімнат, найкраща їжа, басейн і шикарні перспективи, може так несамовито «біситися з жиру»?

Вона — типовий продукт «багатого» середовища: розпещена, некерована, з деструктивним бажанням зруйнувати все, до чого торкається. Мені доводилося бачити людей, які на околицях промзон билися за пачку локшини, виходили на ринг зі зламаними ребрами, бо вдома чекала голодна сім'я, а вона викидає своє життя на смітник просто тому, що їй «нудно» і її татусь на неї не так поглянув.

Дивна, інфантильна поведінка.

Я відклав ніж і провів пальцем по лезу. Ідеально.

Треба було щось із цим робити. Мій бос дав мені завдання приборкати її, а я не звик програвати поєдинки. Цій малій треба трошки попуститись, бо інакше вона познайомиться з моєю не найкращою стороною.

Але щоб підкорити ворога, треба знати його слабкі місця. Моєї фізичної переваги було недостатньо — вона лише розпалювала її бунт. У бійках я навчився: якщо суперник занадто агресивний, треба знайти точку опори, яку він намагається приховати.

Я підвівся і пішов до бібліотеки. Зі слів персоналу, це було її улюблене місце, де вона ховалася від світу. Можливо, там були відповіді.

Бібліотека пахла старою шкірою та кавою. Я почав переглядати полиці, але не ті, де стояли класичні романи, а нижні, заставлені альбомами та папками. Там був архів родини. Я дістав один із важких альбомів і розкрив його на середині.

На мене дивилася маленька дівчинка. Років десяти. Вона посміхалася — щиро, не так, як зараз. І її волосся... воно не було цим випаленим блондом. Вона була русою. М'який, теплий колір, який зовсім не в'язався з тією фурією, яку я щойно тягнув за шкибарки до будинку.

Я почав гортати папки далі й натрапив на стос похвальних листів та грамот. Перші місця на олімпіадах з математики, відзнаки за знання мов, грамоти за гру на віолончелі. Відмінниця. Зразок «золотої дитини». Щось у цій історії не так.

Я нахмурився. Це не збігалося з образом безмозкої мажорки. Вона була розумною. Навіть дуже. Що ж сталося? Де цей механізм дав збій?

Я знайшов документи про її навчання за кордоном. Престижний коледж у Лондоні. І раптом — порожнеча. Різке повернення додому через два роки, жодних пояснень у паперах. Після цього на фото вона вже не посміхалася. З'явився цей блонд, зухвалий макіяж і погляд, у якому читалося бажання знищити все навколо.

Що її зламало? Чи вона зламалася ще тут, а навчання було лише спробою втечі?

Я закрив альбом. Ця дівчина була пораненим звіром, який кусав кожного, щоб ніхто не помітив її слабкості. Ось я її і розкусив. Решта — уже деталі.

«Отже, Золотоволоско, ти граєш роль», — подумав я. — «Але я теж вмів «читати» суперників на рингу. І я дізнаюся, що ти ховаєш під цим фальшивим кольором волосся і грубою лайкою».

У мене з’явився план. Я не буду просто її сторожем. Я змушу її підкоритися не силою, а розумінням того, що втекти від мене неможливо — ні фізично, ні психологічно. Вона має зрозуміти, що я — єдина людина, яка бачить її справжню, і це стане її головним страхом. Або її головним порятунком.

Хоча, мене дещо навіть забавляло те, як вона яро відстоювала себе. Як вона пручалась і царапала своїми кігтиками мою шкіру. На жаль для тебе, мала, після того, як мені ламали щелепи в клітці, я відчуваю лише легкі почісування, а не біль. Але в її діях було завзяття. Це точно варто поваги.

Я підійшов до бару в кутку бібліотеки, налив собі трохи віскі. Чистий, без льоду. Опік алкоголю приємно розігрів горло.

Я не пішов у свою кімнату. Сів у велике шкіряне крісло прямо в бібліотеці, звідки було видно двері її спальні через відкритий хол. Мій пост був тут.

Сон прийшов миттєво, як це часто бувало перед боями — поверхневий, чуйний, готовий перерватися від найменшого шороху. Вона думає, що ненавидить мене. Наївна. Вона ще не знає, що справжня гра тільки починається. І вона її програє.