Раді Вас бачити!

ЦУМ зустрів нас блиском вітрин, штучним світлом і запахом парфумів, від яких паморочилося в голові. Я йшла попереду, карбуючи крок на високих підборах, а Дмитро тримався за моєю спиною — не надто близько, щоб не дихати в потилицю, але достатньо поруч, щоб я відчувала його присутність як фізичну перешкоду. На ньому були прості джинси та чорна куртка, але навіть у цьому цивільному одязі він виглядав як людина, яка будь-якої миті готова зламати комусь шию. Він так впевнено йшов, що хоч би не репнувся по щойно намитій підлозі, яка блищала. Ставлю сто баксів, що він зроду не був в магазині Chanel. Туди я і звернула. 

Я спеціально заходила в найдорожчі бутіки, змушуючи його чекати біля примірочних і старалась максимально його виморити, аби потім вдало втікти, коли він втомлений від примірки сотої сукні почне куняти носом в комфортному кріслі. Але моя маленька помста захлинулася, коли біля відділу аксесуарів я почула знайомий вереск. Тільки не це. 

— Єво! Боже, це справді ти? 

Я завмерла. Ні, це не я. Господь, невже я так сильно нагрішила, що ти послав до мене цих куропаток саме зараз? В мій перший день життя? До мене наближалася «свята трійця»: Крістіна, Марго та Анжела. Мої колишні подруги. На них було стільки брендів, філерів та штучної засмаги, що вони здавалися пластиковими копіями самих себе. Чесно, мені захотілось блювати. 

Дивлячись на них, я раптом відчула дивний холод. Ще рік тому я була частиною цього «акваріума». Я так само сміялася над іншими, так само міряла життя вартістю сумочки і так само ретельно приховувала, що вечорами читаю Кафку або вирішую складні рівняння, щоб не здаватися для них «ботанічкою». Памʼятаю, як в розмові за один день, в мене проскочили слова «перманентний», «індульгенція» та «амбівалентність» і це був останній день в моєму житті, коли я використовувала ці слова перед ними. 

Я знала, що на три голови розумніша за них усіх разом взятих, але правила гри вимагали бути порожньою лялькою, а в мене на них зараз ну просто не було енергії. 

— Ти де пропадала? — Крістіна окинула мене оцінюючим поглядом. — Кажуть, ти була в якійсь закритій клініці в горах? Що, невже перебрала з «вітамінами» на тій вечірці в Ніцці? — Кріс підмигнула мені і погладила мене по плечі. Потім дівчата перезирнулися і тонко захихотіли. Я відчула, як пальці мимоволі стиснулися в кулаки. 

Тиск цього «високого» і пустого суспільства, де кожен твій промах — це привід для бенкету, радості та пліток —  навалився на мене всією вагою. Я зробила вдих, готуючись до удару, готуючись виставити свою звичну броню з сарказму.

— А це ще хто? — Марго вказала на Дмитра, який стояв трохи осторонь із кам’яним обличчям. — Твій новий водій? Чи тато найняв тобі няньку після твоїх зальотів? Єво, серйозно, він виглядає так, ніби щойно вийшов із лісу. Це для того, щоб він тебе одразу заламав і відправив назад в рехаб, якщо ти ще раз сьорбнеш шампанського? 

— Дівчата, ну ви що, не нападайте так на бідну Єву — Анжела підійшла ближче, дивлячись на Дмитра з відвертою огидою, тож я знала, що гарного нічого з її рота все одно не вилетить. — Це, мабуть, її лікар-психіатр, щоб вона більше не «танцювала» на столах. 

Я закрила очі. Одна секунда. Дві. Один глибокий вдих. Я чекала, що зараз вони почнуть згадувати деталі тієї ночі, про яку я хотіла забути назавжди.

— До речі, а як там Артем після твого танцю? — єхидно запитала Крістіна. — Ах, точно, ти ж не знаєш. Мабуть, на твоєму маленькому курорті не було телефонів. Ну то дивись. Тепер він мій,  — і вона тиснула мені в обличчя каблучку розміром із кулак прямо в лице. — Тепер він із справжньою жінкою, що може йому дати набагато більше, ніж купку зайвих проблем. 

Я в мить стала просто багряна. Ще одне слово і я відлупцюю цю пластикову ляльку по голові прямо її новою сумочкою від Saint Laurent. Я повернула голову набік і почала іти прямо на неї. 

— Перепрошую, дами, — низький, спокійний голос Дмитра розрізав повітря, як лезо.

Я здивувалась. Він підійшов ближче, ставши трохи попереду, відрізавши мене від компашки жінок, яких я ледь не відлупцювала. Його постать миттєво зробила простір навколо нас тісним. Подружи замовкли, мимоволі відступивши на крок. У його погляді не було агресії — лише холодна, абсолютна перевага тестостерону. 

— Мене звати Дмитро. Я особистий помічник Єви Олександрівни, — він вимовив моє ім’я та по батькові так вагомо, ніби я була щонайменше прем’єр-міністром. — Ми тут у справах. У Єви Олександрівни за тиждень великий дебют на закритому бізнес-форумі. Вона презентує власну інноваційну бізнес-модель, і ми зараз підбираємо відповідне вбрання для офіційного прийому. 

Крістіна кліпнула очима, її рот кумедно відкрився.

— Який прийом? Яка модель?

— Такий, куди не запрошують людей без інтелектуального внеску, — відрізав Дмитро. Його голос був ввічливим, але кожне слово було як ляпас. Я мимоволі посміхнулась. — Єва Олександрівна зараз дуже зайнята підготовкою, її час розписаний по хвилинах. Якщо у вас немає термінових питань, то ми змушені продовжити, а ви можете записатись на аудієнцію пізніше, і я підкажу вам вільний час, коли буде можливість з вами зустрітись. 

Обличчя цих ляльок треба було бачити. Думаю, вони зараз колективно гадають, що ж означає слово «аудієнція». 

Поки дівчата зависли, Дмитро злегка торкнувся мого ліктя — майже невідчутно, але це був жест підтримки, він відводив мене подалі від них і я вперше погодилась зробити те, що запропонував охоронець. 

— Єво Олександрівно, ходімо? Нас чекають у наступному залі, здається, вони знайшли сукню, яку ви просили. 

Я лише кивнула, не в змозі вимовити ні слова. Ми пройшли повз онімівших дівчат, і я відчувала їхні погляди на своїй спині — погляди, в яких тепер читалося не глузування, а дике збентеження та заздрість.

Ми зайшли в порожній куток між вітринами. Я різко зупинилася і розвернулася до нього.

— Яка ще бізнес-модель? Який прийом? Ти щойно нагородив такої нісенітниці… — Я просто прибрав сміття з дороги, — сухо відповів він, навіть не дивлячись на мене. — А ще, здається, вберіг бутік від того, щоб ти його рознесла. Я бачив, як ти заплющила очі, намагаючись втамувати агресію. Впевнений, що ти б наступала тій дівці по голові. 

— Але… Навіщо? — я прищулилася, намагаючись зрозуміти його мотив. — Ти ж мене ненавидиш. Ти міг би просто стояти і насолоджуватися тим, як вони мене змішують із брудом. Це ж правда — про рехаб, про Ніццу. Чому ти не дав їм договорити? Дізнався б про мене ще більше лайна і купу спотвореної інформації, такої, як тобі наплів про мене мій татусь? Я думаю, ти б впивався насолодою, як мене ставлять на місце. 

Дмитро нарешті подивився на мене. У його очах не було ані краплі тієї зневаги, яку я бачила зранку і я підняла брови від здивування. Щось змінилось. 

— Бо це не їхнє сране діло, — просто сказав він. — Те, що було в твоєму минулому, належить тобі. А ці три порожні оболонки не мають права судити людину, яка вдесятеро розумніша за них. Я бачив твої грамоти, дипломи, таланти,  Золотоволоско. Ти можеш грати роль дурної сучки скільки завгодно, але я знаю, що там усередині є зовсім інша людина. І ще, я не дозволю нікому принижувати те, що належить моєму роботодавцю. Навіть якщо це «щось» — ти.

Я стояла, приголомшена. Це було найдивніше виправдання в моєму житті, але... це було щиро. Вперше за довгий час хтось заступився за мене не тому, що боявся мого батька, а тому, що побачив у мені щось вартісне. Навіть якщо цей «хтось» був моїм охоронцем. Ось як відчувається життя, коли комусь на тебе не начхати? Дивно. 

— Твій роботодавець був би задоволений твоєю лояльністю, — пробурмотіла я, відводячи погляд, щоб він не помітив, як у мене тремтять губи. Тож я опустила голову і намагалась запхати в свою сумку телефон, що тримала в руках, але геть не виходило. 

— Мені плювати на його задоволення, — кинув Дмитро. — Я працюю з тобою і я маю охороняти тебе. Хто сказав, що тільки фізично? Щоб ти не зірвалась, не впала знову в яму, тобі потрібен стабільний емоційний стан. І повір, ті троє точно не варті того, щоб сидіти через них на лікуванні півроку. 

Це вже я знала і без тебе, Дмитро, бо поки я сиділа там, саме про це я і думала весь час. Він продовжував: 

— Давай домовимося: ми купуємо тобі ту кляту сукню, яку ти там хочеш, і їдемо додому. Добре? Мені від цього пафосу і перекачаних губ вже нудить.

Я подивилася на нього інакше. Тепер він не здавався просто шматком м’яса в куртці. Він був небезпечним, але в цій небезпеці була якась дивна надійність. Я хотіла подякувати йому, але слова застрягли в мене в горлі, через клубок спогадів, що там оселився. 

— Вже. Поїхали вже, — прошепотіла.

— Добре. Вихід там, — він забрав в мене з рук всі речі і ми вирушили швидкою ходою. 

«Ну що ж, Дмитре», — подумала я, прямуючи до виходу. — «Поки що живи. Можливо, ти мені ще знадобишся. Бо з тобою на моєму боці цей «акваріум» акул бізнесу і рибок Дорі виглядає не таким вже й страшним».

— Гей, Дмитре! — гукнула я вже біля ескалатора. — Наступного разу, коли будеш вигадувати мені бізнес-ідею, вигадай щось про екологію. Це зараз у тренді, — я грайливо підмигнула йому.

Він лише важко зітхнув, але я впевнена — на мить у кутиках його вуст проскочила тінь посмішки. А от я, здається, відчула зповна значення слова «амбівалентність», кинувши погляд на свого охоронця…