Раді Вас бачити!

Київ в середині літа має запах липи, розпеченого асфальту і раптової зливи, що змиває втому з скаженого від руху міста. Раніше я не помічала цих запахів. Раніше світ для мене був або занадто яскравим і колючим, від чого хотілося сховатися в білому мареві пігулок, але ті робили лише тільки гірше. 

Легкий вітерець вривається в вікно пентхаусу і я простягаю обличчя до сонечка, насолоджуючись теплом. Я сиджу на підвіконні нашої квартири. Уже нашої. Хоча ще рік тому я гемселила в двері кулаками і гадки не мала, що мене чекає, коли вони прочиняться. Я була розбита, розхристана, після чергової дози і благала впустити мене всередину. Тепер це мій дім. 

Я більше не живу, як наляканий і забитий звір в клітці. Тепер я в місці, яке точно можу назвати домом і відчуваю спокій в душі. На колінах лежить важкий підручник з цивільного права. Виявилося, що вчитися, коли твій мозок не затуманений, а дисципліна дійсно цікава – це справжній кайф. 

За цей рік я навчилася багатьом речам: екологічно вивільняти власні емоції, засинати без снодійного, почала займатися спортом в задоволення для розуму і тіла, навчилася бачити в дзеркалі себе, а не привид власної матері і перестала відчувати за це провину. Я припинила вважати себе невдалим активом власного батька. Я почала бачити Єву – особистість. 

З батьком ми бачимося раз на місяць. Офіційна вечеря в ресторані. Більше схоже на всі його бізнес-зустрічі, бо ми розмовляємо про акції та моє навчання. Він усе ще тримає дистанцію, але в його очах більше немає тієї зневаги, що була раніше. Зараз це більше схоже на повагу. Він знає, що я не використала ту флешку (якої ніколи не існувало), але він також знає, що я могла б. Це наше мовчазне перемир’я. Мертвий вузол, який тримає нас обох на безпечній відстані.

Двері вітальні відчиняються, і я навіть не обертаюся. Я впізнаю його кроки серед тисячі інших. Боже, я кохала його до нестями. 

– Ти знову сидиш на протязі, Золотоволоско, – низький голос Дмитра вібрує в повітрі, змушуючи моє серце зробити кілька зайвих ударів, від чого дихання одразу збивається. 

Він підходить ззаду, кладе великі, гарячі долоні мені на плечі. Я відкидаю голову назад, впираючись у його груди. Дмитро більше не носить класичних костюмів і не працює охоронцем. На ньому проста чорна футболка, що обтягує м’язи, і запах поту після залу – він щойно повернувся зі свого власного тренувального центру, який ми відкрили півроку тому. Він дійсно палав новою роботою, а бачити його щасливим – моя найбільша втіха. 

– Я просто дивилася на місто, – шепочу я, накриваючи його руки своїми. – Воно сьогодні таке... чітке.

Він нахиляється і цілує мене в маківку.

– Рік, Єво. Сьогодні рівно рік.

Я завмираю. Точно. Липнева злива, втеча з батькового маєтку, брудні джинси на мені і наскрізь мокра біла футболка. 

– Ти пам’ятаєш дату? – посміхаюся я, розвертаючись у його обіймах. – Не знала, що в тебе така пам’ять на дати… Зазвичай, чоловіки не такі сентиментальні. 

– Пф. Я пам’ятаю день, коли мій об’єкт остаточно вийшов з-під контролю і з роботи перетворився на все моє життя, – він піднімає мене за талію, легко, наче я нічого не важу, і садить на стіл поруч із вікном, де розкидані інші підручники. Він дарує мені свій погляд. Його очі стають темнішими і саме так колись він дивився на мене, коли вів авто, працюючи на мого батька. Раніше від такого мене пробирало морозом, а зараз – викликає в мене приємний жар внизу живота. 

– Ти не шкодуєш? – раптом питаю я, дивлячись на нього серйозно. – Ти міг би бути десь і отримувати мільйони, ризикуючи власним життям заради товстосума. А натомість ти тут, зі мною, допомагаєш розібратися з моїми іспитами і терпиш мої капризи.

Дмитро мовчки притягує мене ближче, ковзаючи рукою по моєму стегну і заявляючи про те, що я належу лише йому. 

– Єво, я все життя шукав небезпеку. Я шукав адреналін, бо без нього був порожнім. Але виявилося, що найбільший ризик у житті – це любити таку, як ти. І знаєш що? Це набагато крутіше за будь-що. 

Його губи накривають мої в терпкому поцілунку і ми обоє смакуємо цей момент. Я впевнено вплітаю пальці в волосся і тягну до себе, він же притискається до мене своїм великим і сильним тілом. Вже минув рік, а я так само не можу насититись ним. Хоча, наші стосунки таки дійсно змінились. Чим довше ми разом, тим більше я тону в ньому, і точно впевнена, що поруч зі мною чоловік, який може захистити від будь-якої біди. Він бачив мене в найгірших моментах і проявах та не втік. А зараз він показує, що я можу бути ще кращою і бачить в мені ту красу душі, якої я й сама не здатна осягнути. 

Я можу вільно дихати. Я кохаю і мене кохають у відповідь. Я нарешті жива. 

Я відриваюся від його губ на секунду, важко дихаючи.

– Діма?

– М? – він уткнувся носом у мою шию, залишаючи гарячі сліди.

– Памʼятаєш, ти читав Чейза? 

– Так. А що? 

– Стерв’ятник таки дочекався, – прошепотіла я, натякаючи, що він таки здобув своє щастя. 

Він хрипко сміється, підхоплює мене на руки і несе в бік нашої спальні. Дощ за вікном несподівано починає накрапати, святкуючи з нами річницю, але тепер це просто вода, бо справжня стихія бушувала в цих стінах…