Раді Вас бачити!

Як спалося кожному з них, напарники враженнями не обмінювалися. Роботи дійсно було багато, а ще більше запитань. По-перше, необхідно зрозуміти: дітлахи залишаться в сиротинці, чи для них знайдеться опікун серед рідні загиблих? Ну, а по-друге, треба опитувати не лише родичів, а й сусідів, знайомих і т.д. Тобто традиційна кропітка праця, яку слідчі робити добре вміють.

Від щирого бажання докопатися до істини - факти почали спливати один за одним. З опитування свідків та розгляду документів, що знаходилися в оселі з’ясувалося наступне. Загиблий чоловік мав незначні успіхи у власному бізнесі. Він очолював бригаду міських перевізників та переймався через борги.

Зате особа вбитої дружини була цікавішою. Єдина донька відомого колись тенора Недовінчаного отримала від батька у спадок квартиру на Лисенка й горезвісну дачу в Конча-Заспі. Артист давно овдовів та, після одруження доньки, переїхав жити до елітного передмістя.

Дочка не пішла талантами у свого тата, а жити звикла на широку ногу. Через це грошей завжди не вистачало. Крім того, пара вже мала двійко малюків - Інну і Янчика. Коли старий співак помер, у молоді геть не було часу привести дачу до ладу.

Якось до них внадився хитрий рієлтор, що вбачав у продажу об’єкта на Голосієві добрий заробіток. Звісно занедбаний маєток пішов нижче ринкової вартості, але сума вийшла пристойна. Подружжя розрахувалося з накопиченими боргами та левову частку вирішено було тримати вдома. Чому вони не поклали кошти до банку - залишилося загадкою. І в результаті родинні статки, замість користі, принесли невиправну біду!

Скоро знайшлася родичка, по лінії вбитого чоловіка. Його тітка приїхала на упізнання, дала свідчення та зізналася, що ніколи не любила старого випещеного свата. А коли в неї запитали про опіку над маленькими внучатами - навідріз відмовилася. Сказала, що має багато справ у фермерському господарстві та взагалі не вміє спілкуватися з дітьми... Це означало, що малечею опікуватиметься держава.

Лейтенант Кіпрач з тією родичкою не говорив. Він дозволив бути вихованим з нею своєму старшому товаришеві. Адже через ганебну поведінку жінки міг зробити щось недоречне.

Аби здихатися печії на серці, молодий слідак попхався на місце злочину та настирливо шукав усе, що згодиться для розкриття подвійного вбивства. Серед купи паперів він добряче нанюхався пилюки, але старання виявилися не марними. Лейтенант знайшов підтвердження припущень патолога Зайдеса, що пара була розстріляна з пістолета Макарова. Принаймні кулі, що той вилучив з обох тіл були калібром 9 міліметрів.

Геннадій тримав у руках пошарпану грамоту, з гербами тодішнього союзу. Папірець свідчив, що співак свого часу проїхався з концертами групою радянських військ, розташованих у Європі. Його спів так сподобався військовому керівництву, що з вдячності вони подарували талановитій людині вогнепальну зброю. Наразі звичаї тих років виглядали дещо незрозумілими й дивними, але свою фатальну справу небезпечний предмет зробив.

А ще навіть без доказів було ясно, що вбивство скоїв хтось дуже близький родині. Той, хто міг безперешкодно з’являтися і йти з цього дому. Той, хто знав, що подружжя провернуло грошовиту угоду й тримає у помешканні купу готівки. А головне бачив: де господар ховає пістолет. 

І якщо питання про зброю якось прояснилося, то особа зловмисника поки була такою ж туманною, як попередня «квітка папороті»... І чому останнім часом Кіпрачу з Горностаєм аж так не щастить? Вони розумні й старанні та намагаються допомагати правосуддю, а фортуна знову й знову тицяє їх обличчями в порожнечу?

Заради справедливості треба сказати, що Геннадій уже кілька разів побував у притулку, куди оселили Інь і Янь. Так слідчі відразу нарекли діточок, як тільки побачили їх імена в документах. І навіть якби невиправні романтики не мали схильності називати кожну справу по особливому, дивлячись на цих дітей нічого іншого не йшло до голови. Світлоголовий хлопчик та русява дівчинка - що тут ще додаси?

Кожного разу Генка з радістю дивився у ті ясні оченята й привозив гостинці, наче своїм. Крім дитячих смаколиків він приволік гарну ляльку й пухнастого ведмедя та розумів, що дітки потроху відходять від шоку. Вони більше не здригалися від кожного звуку, а ще точно чекали на нього. Молодий слідчий просканував виховательок, наче рентген і зрозумів, що до дітей вони ставляться уважно.

Кіпрач не чекав від крихіток нагороди, але скоро отримав її. В притулку був величезний дитячий майданчик, з кольоровими гірками, гойдалками та веселими будиночками на піску. Геннадій спеціально читав ночами казки, а як приїздив до малих, то переповідав їм виразно й артистично. Діти заводилися і забували з ним, що тепер одвічні сироти...

Та одного разу Янчик сумно сповістив:

– Дядю Гено, тоді ми також повинні були гратися у садочку. Але мама сказала, що треба поїхати за одягом. Тільки тато повернувся додому з дядею Василем. Вони пішли до кімнати і про щось дуже сперечалися. А далі ми з кухні почули «вибух за вибухом». Мама дуже злякалася й запхала нас до комори. Сказала сидіти в коробці, доки вона не дозволить вийти. А сама побігла...

– Янчику, хто такий дядьо Василь? – спокійно запитав лейтенант, а в самого аж дрижаки по тілу пішли.

– Він працює з татком і в нас часто буває... Далі ми з Інешкою знову почули «вибух» і ще більше злякалися. Я накрився халатом і затулив їй рота й очі. Ми сиділи у пітьмі, як прочинилися двері й знову смеркло. Якийсь час було тихо, але мама сказала не виходити і я послухався її. Потім в коридорі щось гупнуло й ми почули багато незнайомих голосів. Я б іще там сидів, але прийшли Ви...

– Дякую тобі, маленький захиснику, – промовив надломленим від хвилювання голосом Кіпрач та інстинктивно поцілував хлопчика в лоб. А той зашарівся й опустив густі вії:

– Дядю Гено, не треба. Я вже великий. Інко, не смій брати пальці до рота, вони брудні! – легенько відштовхнув рученята дівчинки від рум'яного ротика він і дійсно був єдиним захисником сестрички на поточний момент.

Ще на початку розмови, як лейтенант зрозумів, що малий видає цінні свідчення, він увімкнув диктофон. П'ятирічна дитина зробила неможливе й покроково відтворила картину вбивства батьків. А ще малий розповів, як мати виконала свій основний обов'язок - встигла сховати малюків і забрала на себе кулю вбивці.

– Янчику, а як іще називав дядю Василя твій тато? – вже геть дурне запитав у маленького свідка Геннадій.

– Не знаю. Інколи казав, що Василь жадібний і дурний та з клієнтом не вміє працювати. Про прізвище треба у тата запитати, як повернеться з відрядження... – після цих слів затремтів уже Геннадій.

Тобто виховательки наплели дітлахам історію про відрядження батьків? А що вони повинні були сказати? «Ваших тата й маму жорстоко вбив і пограбував дядьо Василь». Так? У подібній ситуації навіть з дорослими завжди складно, а тут взагалі неможливо віднайти потрібних слів.

– Добре, ти молодець! Тільки мені, на жаль, треба йти. Бувай, маленька Інночко! – змахнув на прощання рукою Кіпрач і уточнив: – Що вам наступного разу привезти?

Він подумав, що скажуть: «Маму й тата». Але діти ввічливо помахали йому долоньками й Генка сам боявся, що розплачеться. Так неймовірно він до них прикипів.

Та головне, що дитина по своєму підтвердила два постріли у батька й один у матір. Лиходій заглядав до комори й у пітьмі не помітив малих, бо дуже поспішав зникнути. Тепер їм з Горностаєм треба негайно прямувати на затримання тварюки, що відібрала у цих янголят батьків.

Тільки войовниче налаштовані напарники проїхалися на точку, де збирались перевізники майже марно. Ні, вони дізналися від колег вбитого багато цікавого та потрібного Василя не знайшли.

Розповсюджене ім'я спочатку зіграло з оперативниками невдалий жарт. Вони скрутили першого ліпшого тезку, хоч чоловік клявся, що зроду не був у квартирі на Лисенка й ледве знав загиблого. У підозрюваного вилучили відеореєстратор і поки відпустили.

Зате хлопці в один голос стверджували, що інший Василь не виходить на роботу вже кілька днів і дійсно приятелював з убитим. У товаришів були якісь мутки щодо заміни шин чи ще якоїсь халепи? А більше їх обох ніхто не бачив.

В управлінні Кіпрач з Горностаєм миттю отримали дозвіл та оголосили Василя Бевзюка у загальнодержавний розшук. І навіть якби не зробили цього, наші славні прикордонники вже затримали недолугого вбивцю, при перетині українсько-білоруського кордону.

Та тварюка запхала криваві гроші у пакети для сміття й розмістила у всі відомі йому щілини старенького Опеля. У кайданках, з викраденими у дітей коштами, вбивцю доправили у Київ.