Раді Вас бачити!

Лейтенант Кіпрач підклав під голову на столі невеличку подушку й разом з нею ніс добове чергування. Звісно це не сон, але слідчі звикли. Краще сяка-така ніч в управлінні, ніж виїзд на нове вбивство. Скоро ранок, але поки сигналів про чергову кров не надходило. Та ось перед носом зателенькав його телефон і Геннадій розліпив стомлені очі.

– Що, все-таки не витримали до сходу сонця упирі? – невдоволено промовив лейтенант і почув від сержанта з пропускника:

– Гірше. Нашого Горностая підрізали...

– Як? Вікторе, ти головою об стінку вдарився? Він же звечора додому поїхав! – зірвався на ноги Геннадій. Почути таке про напарника - це наче самому під ніж потрапити.

Лейтенант машинально чіпляв однією рукою на плечі портупею, а іншою тримав телефон. Від цього повідомлення вся відповідальність випала з його мозку й там пульсували лише думки про побратима.

– Кіпрач, ти від Горностая нахапався зверхності, аж свистить! Звідки я знаю: як? Зателефонували з лікарні швидкої допомоги й повідомили про поранення офіцера поліції. Ти чергуєш по управлінню, сам вирішую що і як, – нагадав сержант, що невідкладно помчати на допомогу другові у Геннадія не вийде.

– От холєра! Скинь мені їх контакт. Я хоч дізнаюся подробиці... Будь ласка! Так тобі краще? – їдко закінчив фразу лейтенант та вже побачив на екрані номер і блискавично натиснув виклик.

– Департамент карного розшуку, лейтенант Кіпрач. Мій напарник у Вас? Капітан Іван Горностай, з убивчого відділу... Прошу, будь ласка! – чемно й дещо розгублено представився дівчині Геннадій.

Хвилина затримки голосу в трубці здавалася вічністю та ось вона відповіла:

– Так, сьогодні о другій ночі нам привезли пацієнта, з ножовим пораненням. Він прооперований і житиме. Зараз... Бачу, це дійсно капітан поліції Го-орностай.

– Коли до нього можна буде потрапити? – після цих слів став настирливішим лейтенант.

– Я не знаю подробиць. Це Вам тільки лікар скаже...

– То дайте мені того лікаря! Я повинен знати все про стан свого напарника, – зірвався Геннадій, а в голові кипіла думка, що медсестра не вміє читати. Ось через таких і смертність у нас висока, але почув:

– Шановний, наразі лікар відпочиває після добового чергування. Тому тримайте себе в руках і зателефонуйте пізніше.

Вона кинула слухавку, а Геннадій зціпив зуби та вголос сказав:

– Ще один був на добовому чергуванні. Куди ж ти вляпався, нестримний? Краще б я по тихому злиняв, а Вано тут просидів до ранку. Та хіба ж полковнику заперечиш?

А Іван Горностай дійсно спав медичним сном, у палаті інтенсивної терапії, після хірургічного втручання.

З часу як вони побували на килимі у Товчигречка та отримали наказ: один - чергувати, а інший - їхати додому, дещо сталося. Капітану Горностаю природа дала не лише розум і натхнення боротися зі злочинністю, а ще й непереборну впертість. Тому Іван не знайшов нічого ліпшого, як самотужки і без зброї, попхатися в нетрі «колоти» нариків.

Він проїхав уже кілька точок та назбирав свідчень більше ніж треба, але нічого про викрадення Тані Скидан там не чули. Ось він випадково натрапив на дуже зарозумілого дилера й дав нахабі по зубах, а сам відвернувся й залишався цілий. Та в запалі боротьби не зчувся, як інший тихо підійшов позаду й тицьнув опера ножиком...

Наркоділки не схожі на супергероїв і після поранення копа вони розбіглися хто куди, а Іван схопився за бік, зробив ще кілька кроків та впав на бруківку, стікаючи кров’ю.

Це звісно не вибух на полі бою, але поранення в селезінку дуже підступне. Якщо не спинити кров найближчим часом, настане смерть... Добре, що нагодився якийсь нічний перехожий. Він побачив людину в червоній калюжі, але не втік і викликав швидку допомогу. Так Горностай залишився живий.

А в іншій міській лікарні медики приводили до тями двох постраждалих, котрих невідомі викрали з дому й тримали за містом у холодному сараї та ще й намагалися згодувати голодним собакам. Це були саме ті жінки, через яких отримав поранення невгамовний капітан.

Та добре, що в цьому світі є справжні герої, які не хизуються своєю сміливістю й знаннями, а досконало виконують ту роботу, без якої мегаполіс був би схожий на старий дикий Захід. Адже серед купи яскравої реклами, фешенебельних ресторанів і нічних клубів завжди знайдеться слизький суб’єкт, що побажає заробляти на слабкодухих або невинних дівчатах...

– Мамочко, як ти почуваєшся? – присіла на стільчик біля постелі неньки Таня. Голос у неї був хрипкий, бо дівчина схопила в тому хліві гостру ангіну. Температуру лікарі збивали, а от мамі було точно зле.

Вона так сильно переживала за доньку, що надломлене щоденними шкільними справами серце завуча, перенесло мікроінфаркт. Медики поки прогнозів не давали, а просто лікували як зазвичай і жінка постійно перебувала під крапельницею.

– Нічого, доню. Головне, що живі, а там побачимо, – спробувала посміхнутися мати та досі не розуміла: чому вони потрапили до такої халепи через звичайну поїздку дочки до Києва? Як же там люди живуть постійно? Та це запитання риторичне й відповіді не потребує.

Наприклад, саморобний наркобарон Вілен Підгрушний, після вибитих до його кабінету дверей та проведеного ритуалу «мордою в килим», наразі поселився в окремій камері Лук'янівського СІЗО й мирно спав на тюремній подушці, пригадуючи молоді роки.

Натомість його челядь вже написала стільки зізнань, що століття не вистачить аби відсидіти за скоєні гріхи. Хіба що станеться диво і його дорогущий адвокат скоротить неприємне перебування за ґратами розпещеного панівним життям губителя молодого покоління.

А в управлінні карного розшуку для лейтенанта Кіпрача розкручувався один з найскрутніших у житті день. О сьомій годині Генка не витримав і зателефонував командиру.

За довгі роки служби й чесного підйому по кар'єрних сходинках полковник Товчигречко майже звик слухати зранку повідомлення про нові жертви. Хоча змиритися з цим неможливо. Та з часу як йому доповіли про спотворений труп Матвія Хоменка, а далі ще й дружини Хоми, спав Денис Карпович дуже погано. І коли почув доповідь про інцидент з Горностаєм, зірвався на ноги так швидко, що налякав дружину.

– Що? Терміновий виїзд? Зараз встаю... – зойкнула геть не здивована жінка.

– Не треба, спи. А я поїхав. Мого кращого опера поранено і це вже ні в які ворота, люба, – взяв халат з крісла Товчигречко й жваво попрямував приймати душ.

В управлінні він зібрав у себе всіх оперів відразу й сумно повідомив:

– Панове офіцери! Сьогоднішній ранок добрим не назвеш. Поки не знаю подробиць, але вночі наш колега, капітан Іван Горностай, був поранений і наразі бореться за життя в лікарні швидкої допомоги. Я не можу наказувати вам відкласти всі справи, адже в нас є такі, що висять на контролі в міністерстві. Але знайти й затримати по гарячих слідах зловмисника, що зазіхнув на життя співробітника - справа нашої честі. Доручаю це групі капітана Завгороднього та будь-яка допомога інших колег буде дуже доречна. Всі моменти доповідати мені невідкладно. Наразі вільні, працюйте!

Денис Карпович легенько стукнув руками по столу та здавався зібраним і спокійним. Він також вмів керувати своїми емоціями, а напівсонний Кіпрач підвівся з-за столу й відзвітував:

– Пане полковнику, я в лікарню. Все що дізнаюся, відразу доповім.

– Добре. Але візьми таксі, бо мені тільки автопригоди не вистачало. Ти що геть не спав уночі? – бачив своїх наскрізь Товчигречко.

– Я й так без авто, Денисе Карповичу. Треба ще тачку Горностая розшукати. Може там будуть якісь підказки, але наразі неважливо. Головне, щоб наш хижак очуняв. Можу йти? – вже прокинувся й був готовий діяти Геннадій.