Раді Вас бачити!

В районі дев'ятої ранку, коли опери прямували до кабінету Товчигречко, свіжий і веселий на вигляд Горностай доброзичливо потішався над молодшим товаришем:

– Так. З попереднього огляду бачу, що нічка була спекотною й та краля вичавила тебе вщент!

– Вано, заткни свої дедуктивні здібності знаєш куди? Хоча ти правий. До цього я навіть не здогадувався, що існують такі екзотичні пози... Ця Літа не дівка, а якийсь ураган, – жалівся напарнику припухлий після тяжкої безсонної ночі лейтенант.

– То коли ви одружуєтесь? – ще відвертіше знущався з наївного колеги капітан.

– Попереджаю, Горностай! Адже у вільній боротьбі я спритніший, – образився Геннадій та награно заніс над тулубом Івана міцну руку.

– З цим не поспішай, Генію! Зараз шеф нас обох покладе на лопатки. Ми ж геть нічого не накопали, а йому холку милять зверху куди гірше, ніж нам... Вітаємо, пане полковнику! – першим зайшов до кабінету керівника Горностай.

– Та щоб ви мені були здорові! Хіба я наказував вештатися по шинках? А попрацювати - зась? От якого рожна мені за вас червоніти? І що я нагору доповім: мої опери замість розкривати справу по гарячих слідах, задовольняються гарячими шльондрами, так? – поцілив в десяточку Товчигречко. І звідки в нього такі подробиці?

На що розумні хлопці не промовили жодного слова й обидва покірно втупили погляди в стіл. Ну, так у вільні годинки вони трохи відпочили. Та коли б у розкритті була хоч якась зацікавленість, то працювали б. Але кому потрібен той Хома, щоб заради нього аж так напружуватись? Ну, здох ще один гад і на землі стало дещо світліше. Десь так думали напарники, але з керівництвом не сперечались.

– Дозвольте мені, Денисе Карповичу, – взяв на себе шквальний вогонь судмедексперт Зайдес.

– Слухаю тебе, Аркадію, – з надією сів у своє командирське крісло полковник. По загадковому вигляду патолога він зрозумів, що той має рятівну зачіпку.

– Дякую. Після розтину в мене з’явилась одна примарна ниточка. Те, що у покійного була виразка шлунку та цироз печінки в початковій стадії, звісно вже нікому не цікаво. А от молекулярні зразки людської шкіри у нього під нігтями - неспростовний факт. Тільки збігів по нашій базі знайти не вдалося та й самого матеріалу настільки мало, що Хоменко напередодні міг просто когось щиро обіймати. На боротьбу це геть несхоже. Звісно я працюватиму далі, – закінчив свою підбадьорливу промову Зайдес, а полковник тяжко зітхнув і додав:

– Значить мене знову розпинатимуть, мов хлопчиська. Кажуть, що сюди вже мчить з Відня його розгнівана дружина. А пані Ковальська у своїй люті дуже страшна. Я добре пам’ятаю її поведінку ще за часів, коли мадам була районною депутаткою. Не кожен підозрюваний у вбивстві дозволяв собі такі чоловічі вислови. Та нехай з нею спілкуються в міністерстві, бо як до мене полізе - пошлю її, а сам з радістю у відставку подам.

– Денисе Карповичу, та не хвилюйтесь Ви так. Знайдемо ми ті кляті докази, а за ними й месницю. Хоча поклавши руку на серце, я б її нагородив. Робота виконана, на диво, чисто. Таку саджати навіть прикро, – відповів за всіх Горностай.

Тут на столі у Товчигречка задзвонив телефон і черговий управління доповів, що у хлопців намічається нова робота. У сміттєвому баці, на задвірках скверу знайдено тіло дівчини, з ознаками насильницької смерті.

– Ну, ось вам і нова справа, щоб не сумували. Гайда на виїзд! Подробиці у чергового. Що за напасть? Тиждень ще тільки розпочався, а небіжчики вже в чергу вишикувались. Вільні, працюйте! – махнув руками полковник й відкрив ноутбук, а опергрупа помчала на виклик.

На місці пригоди їх чекав наряд патрульно-постової служби та шокований прибиральник. Погода була сира й прохолодна. Справжня осінь набирала законних обертів і жовте листя, що ввібрало в себе літнє сонце, килимом лежало під деревами. А дідок з граблями в руках трясся чи то від холоду, чи від шоку і все промовляв:

– Бідолашна... Їй би ще жити та жити. Геть молода!

– Вітаю! Це Ви знайшли тіло? – спокійно запитав у нього Горностай, підіймаючи рукою загороджувальну стрічку.

– Саме так. Я хотів було почати згрібати листя та вирішив спочатку переконатися, скільки влізе до бака. Відкрив і мало в штани не наклав... Хіба ж так можна? Вона ще зовсім дитина, – бідкався працівник парку й продовжував здригатись.

– Що, діду, з будуна? – посміхнувся фотограф групи й дістав з кишені пласку фляжку. – Прикладись, бо геть нічого не згадаєш, а хлопцям треба багато чого дізнатися.

– Федю, що ти в біса робиш? – гримнув на нього Горностай.

– Що? Допомагаю вам з розкриттям. Адже такими темпами нам місячної премії в очі не бачити, – байдуже переступив він через тіло й продовжував фотографувати.

– Січкар, а тебе лише гроші хвилюють? Тоді йшов би клацати біля подіумів. Чого ти до нас припхався? – з болем роздивлявся криваві синці на обличчі й руках дівчини Кіпрач.

– Ой-ой-ой! Які ми ніжні. Все, не перекривайте ракурсу. Он ідіть зграю собачників допитувати, а мене не чіпайте, – невдоволено буркотів Федір.

– Дійсно, Гено, йди отих жіночок розпитай. Вони своїх улюбленців вигулюють рано, може хтось щось бачив. А ти, Аркашо, що скажеш? – традиційно керував роботою групи капітан.

– Скажу, що ви самі зранку собачитесь гірше за песиків. Ну, а відносно жертви, то вбили її в іншому місці, приблизно години чотири назад, а сюди привезли вже мертвою. Тому не думаю, що присутні собачники гуляли тут посеред ночі. Але запитати треба, може хтось таки щось та бачив. Натоптали своїми черевиками, мов стадо. А потім, Аркашо, виручай! – також доповнив загальну картину невдоволення Зайдес.

– Ну, як Ви? Трохи відпустило? Тоді давайте я занотую Ваші свідчення. Прізвище, ім’я... – відкрив планшет Горностай і почав звичайну роботу.

Після декількох ковтків спиртного, дідок дещо оговтався й докладно розповів про свій ранок у парку та нічого цінного не додав. Капітан бігав пальцями по гаджету, а в голові крутилася лише одна думка: «Правий Товчигречко. Просто заворожене коло якесь. Злочини накопичуються, а зачіпок катма».