Раді Вас бачити!

Дива на світі бувають різні. Одні чарівні, інші – не дуже. Але талановитий криміналіст убивчого відділу Аркадій Зайдес ніколи й нічого не обіцяв наперед та якщо впивався своїм розумом у якусь справу, працював невтомно й досконало.

За столом полковника Товчигречка він тихо куняв, але коли до купи зібралася вся слідча група, патолог підійняв руку й попрохав:

– Вітаю, панство! А можна хвилиночку тиші й перше слово надати мені?

Денис Карпович бачив своїх підлеглих наскрізь та розумів, що наразі з прозекторської знову засяє ясний промінчик надії у безнадійно глухій справі.

– Звісно. Ми тебе уважно слухаємо, Аркашо! – кивнув він.

– Дякую. Так от, за ніч мені вдалося зробити неможливе. Я пильно обстежив усі зразки, що зібрав на території маєтку Хоми. Дуже сподівався, що на тканині, знайденій біля огорожі, будуть потожирові месниці й мої сподівання справдилися. Якщо пам’ятаєте, в мене були мікроскопічні зразки з-під нігтів першої жертви, у квартирі. Самі по собі вони були марні, але коли я порівняв два візерунки - ДНК визначилася. Тільки в базах, на жаль, я її не знайшов. Подав запит до центральної лабораторії та наразі геть нічого не шурупаю. Денисе Карповичу, дозвольте кілька годин відпочинку, – як завжди ввічливо виклав свої думки судмедексперт і тяжко зітхнув, незадоволений результатом.

Натомість всі присутні натхненно перешіптувались, а потім почулося:

– Аркашо, ти не співробітник, а просто знахідка!

– Звісно йди, далі ми самі зариємося в бази й розкопаємо, хоч би підозрювана сховалася на місяці.

– Шановні! А може все-таки дасте слово своєму керівнику? – також відчув ентузіазм Товчигречко. – Дякую, Аркадію, за титанічну працю. Ти, як завжди, рятуєш ситуацію. Йди відпочинь, а ці окрилені пегаси нехай гарцюють далі. Виспалися, сподіваюсь? Бачу, що так!

– Дякую, Денисе Карповичу. Після обіду я тут, як штик, – попрямував до скляних дверей кабінету начальства Зайдес, але вийти не встиг. На вході його ледве не збив з ніг дорогий костюмчик, а точніше представник міністерства, Вадим Лужка. Аркадій чемно пропустив його й зрозумів, що разом з появою цієї особи, відпочинок скасовується.

– Доброго ранку, панове! Хоча, як кому. Ви, здається, частина команди? Прошу залишитись, – знизав поглядом Зайдеса речник, бо виходить погано запам’ятав працівників убивчого відділу.

– Слухаюся, – тихо попрямував на своє місце Аркадій.

А Лужка зранку поводився так, наче його накачали адреналіном. Сорокарічний пан у бездоганному вбранні, з чудовим літнім загаром точно не з пляжів Оболоні, впав на вільний стілець.

– Щось трапилося, пане Лужка? – спокійно відреагував на цей міністерський вихор Товчигречко.

– Ви в мене запитуєте? Невже керівник Вашого рангу, в ситуації що склалася, спокійно бачить сни й геть не цікавиться динамікою слідства, котре застрягло в болоті безпорадності й байдужості Ваших підлеглих?

Народ слухав мовчки цю тираду і всіх об'єднувала одна загальна думка: де чиновників вчать виголошувати промови? Вони їх складають самі чи замовлять спеціально навченим людям?

– Перепрошую, але я хотів би дізнатися подробиці обвинувачення, – ще намагався вирівняти ситуацію легким гумором Товчигречко та не склалося.

– Жартуєте? Це добре. А оце Вам як? – він відкрив свій планшет у тому місці, де був запис репортажу вискочки з кримінальної хроніки.

– Я бачив цю передачу й не розумію, що Вас так збурило? Пане Лужка, свободу преси ще ніхто не скасовував і те, що журналісти висвітлюють резонансне вбивство на рівні своїх фантазій - це нормальна практика. Ми робимо свою роботу, а вони свою. Ось і наразі...

Та похвалитися новиною полковник не встиг.

– Ага! Тобто Ви вважаєте, що в підпорядкованій Вам правоохоронній структурі все в порядку і Ваші слідчі працюють, як завжди, добре?! – скрикнув костюмчик, зірвався на ноги й дістав з кишені піджака звичайну флешку. – А тоді як Вам така практика?

– Що це? – чуйка ніколи не підводила Товчигречка й глянувши на маленький носій інформації, що сотнями крутяться в роботі слідчих, він став суворішим.

– Це порушення Закону й передача службової інформації стороннім особам, в ході розслідування. Ми вилучили річ, як Ви кажете, у вільної преси. А флешка належить Вашому незрівнянному капітану Горностаю. Про це свідчать його відбитки на носії. Була б моя воля, я запроторив би його за ґрати та мені лише доручено сигналізувати про наказ, яким капітан відсторонюється від виконання службових обов’язків, до нових розпоряджень.

Під час демонстрації речником своєї влади, в кабінеті Товчигречка запала німа тиша та коли Іван почув безпідставні звинувачення у свій бік, він встав. А як Лужка виніс йому вирок, Горностай приготувався кинутися на супостата з кулаками.

– Струнко!!! Наказую, повернутися на місце й опанувати себе, капітане! – грюкнув кулаком по столу Товчигречко й дещо спокійніше звернувся до представника міністерства: – Перепрошую, це якась нісенітниця. Ви серйозно вважаєте, що мій підлеглий свідомо подарував інформацію пресі?

– Чому ж подарував? У мене є письмові свідчення про те, що інформація була реалізована за конкретну суму, в іноземній валюті.

Тепер Горностай побілів, наче готувався померти. Але Кіпрач міцно схопив напарника під столом за руку й прошепотів на вухо:

– Вано, прошу тебе, сиди! Все це інсинуація й підлий наклеп. Просто мовчи... Розберемось.

– Денисе Карповичу, я бачу, що у Вашому підрозділі взагалі вирують нестатутні пристрасті. Що це за соплі між двох мужиків? – точно наривався на мордобій нахабний чинуша.

Кіпрач відпустив руку друга й тепер сам підвівся на ноги та ввічливо прорік:

– Пане полковнику, дозвольте звернутися до представника міністерства.

– Не дозволяю! – гиркнув Товчигречко.

– Ну, тоді я через порушення. Лейтенант Кіпрач, пане. Щодо стосунків, так ми ж не у війську. Та запевняю Вас, що поза службою ми обидва дуже любимо дівчат, якщо Вам це про щось говорить... А дружба? Вона у нас непохитна, бо ми разом під кулями ходимо. І капітан Горностай зроду не ховався за чиїмись спинами. Хіба не чули, як перемовник застяв, а Горностай пішов і втихомирив хворого злочинця, що тримав у заручниках цивільних. Йому з Вашого відомства тоді подяку надіслали, але ж він не за нагороди працював, – доволі спокійно карбував слова Геннадій, тупо дивлячись у стіну.

– Яка прониклива доповідь! Хоч новий серіал знімай - «Брати по крові». Лейтенант Кіпрач! Той, що полюбляє грати у більярд на гроші, або влаштовувати бійки у публічних місцях, так? – обізнаність цього пана була на висоті.

– Саме так. Оце не знаю: куди виграні мільйони вкладати? А самостійно затримати групу волоцюг, що заважають функціонувати дозволеному Законом закладу - це я можу, – не бажав пасувати перед випещеним халамидником Кіпрач і тепер вже Горностай смикав його позаду за светра.

– Да-а... Розвели Ви тут у себе, Денисе Карповичу, Санта-Барбару. Ну, нічого. Я все побачив і почув. Наказ про відсторонення капітана надішлють найближчим часом, а цього гонористого підпорядкуйте до іншої групи, на підсилення. Щоб не сумував за вірним товаришем і спробуйте вже трохи попрацювати над розслідуванням, – повелів Лужка й зібрався піти, але Товчигречко його зупинив:

– Перепрошую, пане речник, а Ви не в курсі: куди подівся наш головний слідчий у справі Хоменка-Ковальської? Без його керівної ролі ми й кроку ступити не можемо. Чи не захворів бува?

Після відвертої іронії полковника Вадима Лужку якось скособочило та він опанував себе й відповів:

– Олег Васильович наразі виконує особливе доручення міністерства і до Вас приєднається найближчим часом. Бажаю здоров’я, панове захисники порядку!

На цьому болючий геморой зник, а присутні в кімнаті зависли, мов комп'ютер від небезпечного вірусу й не могли промовити жодного слова.