Раді Вас бачити!

Та спустимося з рожевих хмарок на грішну землю й там побачимо, що працівник міністерства - Вадим Лужка перейшов на іншу (менш престижну) роботу. Виною всьому були його «ділові» стосунки з кон'юнктурником Олегом Томащуком. І коли на того служба внутрішніх розслідувань відкрила кримінальне провадження, дружба миттю зів’яла, як квітка без води. А сам Томащук забув про підписку, викликав таксі й зник у невідомому напрямку. Зробити це легко, адже країна у нас велика, люди добрі та стільки чарівних місць, що так і тягне їх відвідати.

Натомість у лейтенанта Кіпрача сьогодні був дуже щасливий день. Його напарника, капітана Горностая, виписали з лікарні й Генка помчав за ним на лівий берег. Він вештався біля авто, закидав пакети до багажника та весь час наспівував.

– Ну, ти з цією борідкою просто неперевершений красунчик! Тепер я не матиму жодного шансу подобатися дівчатам, поруч тебе, – жартував лейтенант, поглядаючи в дзеркало на роздобрілого Горностая.

Виходить полковник Товчигречко таки начаклував капітанові відпочинок. Хіба що не такий травматичний. Та примусове кровопускання, вкупі з домашніми стравами, які щоденно привозила Івану його дівчина, зробили свою справу. Лежачи на лікарняних подушках, без діла, Горностай мав на сьогодні рум'яну й задоволену пику. А через те, що давненько не відвідував тренувальної зали, ще й набрав ваги.

– Генче, я дарую тобі їх усіх, бо мені тепер лише одна потрібна! Звісно вона натерпілася, але не образилася й вистояла... Знаєш, я в захваті від того, що відчуваю, – щиро ділився потаємним зі своїм вірним другом Горностай.

– А як же: «Ніколи не оженюся. Всі вони однакові...» – нагадав лейтенант про непорушні колись переконання свого наставника.

– Так тоді я її ще не знав! Вбачав у жінках лише задоволення чи свято. А такої тихої й ніжної - навіть не уявляв. Коли вона всміхається, для мене у пітьмі сонце сяє... – піднесено продовжував капітан.

– Ого, то ви вже й переспали? Коли ж ти встиг? Фу, в лікарні! – скривив носа Геннадій.

– Дурню, краще заткнись, бо вріжу! Таку не обов’язково тягнути до ліжка. З нею дихати поруч - це щастя...

Кіпрач тяжко зітхнув та припустив, що під час операції ескулапи замінили його товаришу мозок. А як інакше можна пояснити подібні зміни у переконаннях невгамовного Горностая? Ну, а якщо серйозно, то виходить їх вірній дружбі хана? Адже закоханий хижак тепер геть інший та віддав перевагу жінці!

– Сорі, Вано, не хотів образити. Тільки я не втямлю, а де вона тепер живе? Ну, не з Прилук же кожного дня тобі пиріжки возить? – здолав тягнучку через міст Геннадій і натиснув на газ.

– Звісно ні! Коли Карімови їх врятували, то жінок відразу забрали до лікарні. У мами серцевий напад стався і вкрай необхідна була професійна допомога. Тепер вона лікується в санаторії МВС. А Таню, до суду над потворами, парочка вирішила у себе поселити. Я був проти, але хіба тих борців за правду переконаєш? Ось і живе поки у Таріка з Нілою. Карім говорить, що дівчата здружилися, наче рідні. Разом по магазинах ганяють і готують на кухні вдвох...

– То ти вже й тещу мамою називаєш? – продовжував стібатися лейтенант та раптом погляд його спалахнув божевільним сяйвом і Кіпрач мало не врізався в авто попереду. – Як ти дружину Таріка назвав?

– Нілою її звати, а що? Карім ще дощиком або хмаринкою називає. Ми закохані - такі дурні! – радів наближенню дому Горностай і нетерпляче поглядав у вікно. В лікарняній катівні він сумував за непереборною динамікою міста.

А Генка, після останніх слів Івана, зробився якийсь дивний. Він вчепився в кермо обома руками й міцно стискав його так, наче вперше вів авто. Погляд підказував про напад шизофренії, якої у хлопця зроду не було. Він не стримався й запитав наступне:

– Майор, не зміг залишити дружину в своїх краях, тому з собою привіз?

– Та ні, вони тут зустрілися. Ніла - киянка. А чому це тебе раптом чужі дружини зацікавили? Ой, Генчику, тобі терміново треба до Літи на сеанс. Бо так смикатися за кермом - геть нетерапевтично. Ще вдвох у якусь халепу вскочимо, а мені до Тані живим-здоровим дуже хочеться, – перебрав на себе функції жартівника закоханий Горностай і поняття не мав, що робиться наразі у молодого напарника в голові.

Звідки йому знати, що той вперше за десяток років, підсвідомо відчув щось величне й жахливе одночасно? Звісно ім’я Неоніла зустрічається не так часто, але що як то дійсно вона – кохання його шкільних років? Та, що безслідно зникла, а він дурний заради неї став не архітектором і навіть не фінансистом, а ганяє містом за злочинцями й слухає їх ганебні сповіді. Вночі виїздить на зустріч з черговим жмуром та спілкується з продажними повіями. А вона живе собі поруч, служить в наркоконтролі й вірно кохає майора Таріка Карімова...

– Лейтенанте, з Вами все добре? Чого це ти вдягнув на обличчя маску скаженого небіжчика? Сьогодні ж не Хелловін, – від очей досвідченого опера нічого не сховаєш.

– Все нормально, Вано. Пішли проведу нагору, бо за два тижні у тебе добра зібралося, як у молодої на виданні, – діставав пакети з багажника Геннадій та намагався поводитися нормально, хоча всередині весь горів.

Йому неодмінно хотілося підтвердити або спростувати свої підозри. Не дарма ж він стільки часу проводив поруч з досвідченим Горностаєм і добре вивчав право в академії.

– Душно тут у тебе, Ваню. Я вікна повідкриваю? До речі, ти мені так і не показав своєї Тані. Дуже вже цікаво: на кого мене напарник проміняв, – пішов ва-банк молодий слідчий.

А закохані, вони стають довірливі, мов діти. Горностай навіть не сперечався, він просто глянув на екран свого гаджета та зняв блокування. Далі відкрив одну з останніх галерей і засяяв:

– Ось дивися. Це ми на алеї, біля лікарні. Це вона на кухні у Карімових, готує мені черговий смаколик. А це вони з Нілою торгуються з бабцями на базарі... Господи, коли б скоріше суд відбувся й тих паразитів по зонах розвезли. Тоді я миттю освідчуся й думаю Вона мені не відмовить. Весілля геть не хочеться, а от подорож бачу кудись туди, де ми будемо лише одні...

Капітан Горностай шалів від мрій про майбутнє. А лейтенант Кіпрач втрачав розум через минуле. Адже він побачив на фото її – свою кохану дівчину. Так, вона дещо змінилася й стала фантастичною леді, але стерти ту незалежну посмішку та легенько примружений погляд не змогли ніякі події й роки.

Дружина майора Карімова, з департаменту наркоконтролю, сама співробітник їх таємного відділу, смілива й незламна капітан Карімова – це дійсно його колишня однокласниця Ніла Сахно...

Зібравши до купи всю свою мужність, лейтенант побажав напарнику гарного дня і приємної зустрічі з дівчиною та вибіг на вулицю, аби вдихнути повітря, якого здавалося в легенях зовсім не було!

Геннадій сів за кермо, але їхати боявся. В голові паморочилося й руки тремтіли, мов у нарика. Він сидів у своєму Фольксвагені й шепотів під носа якусь дурню та не розумів: за що над ним так вишукано й безжально познущалася жартівлива доля?