Раді Вас бачити!

Тільки цього разу капітан Горностай переймався даремно, адже справа про знайдену в парку мертву дівчину детективам точно була по зубах. Почалося з того, що одна жінка, котра регулярно гуляла в сквері зі своїм улюбленцем, виявилася аж занадто спостережливою.

Вона пригадала, що вбита інколи зустрічалася на алеї зі своїм бойфрендом. Дама навіть допомогла скласти фоторобот парубка й слідчі, без зайвих зусиль визначили особу хулігана, що неодноразово притягався до адміністративної відповідальності.

Не гаючи часу, напарники привезли його на допит. Та запальний кавалер, як дізнався про смерть нареченої, агресії не виявляв. Він сидів у кімнаті для допитів й тихо плакав, скидаючи сльози руками в кайданках. Розповів, що його Уляся, тобто Уляна Харенко, вивчала банківську справу в гуманітарній академії. Була талановитою й доброзичливою, а по закінченні навчання вони збиралися побратись...

Одначе щира зацікавленість майбутньою професією зіграла з дівчиною страшний жарт. Заради практики, вона зголосилася впорядкувати рахунки якогось крутезного пана. Але ні його імені, ні назви підприємства, де підробляла наречена, хлопець не знав.

Далі слідство попрямувало стрімкіше. Таким як Горностай і Кіпрач геть неважко було потягнути за наявні ниточки й скоро слідчі дізналися з життя юної фінансистки багато цікаво. Одного за іншим вони викликали свідків та скоро розворушили бандитське кубло, що до часу ховалося під непоказною вивіскою.

Докладна робота й принципова позиція захисників Закону допомогла буквально через кілька днів відправили за ґрати як замовника, так і виконавців вбивства студентки Харенко. А через те, що до слідства долучилася ще й служба покарань за фінансові злочини - справа вийшла гучна та показова.

В іншому випадку департамент карного розшуку міг би пишатися своїми молодими слідчими, але наче Дамоклів меч над головами працівників установи висіла справа Матвія Хоменка. А його оскаженіла вдова вже прибула до столиці й завзято підливала масла у вогонь.

Сьогодні вона примчала до управління й тепер Горностай з Кіпрачем на власні очі пересвідчилися, що їх шеф зовсім не перебільшував. Пані Ковальська кричала так, що всі допитувані на той момент злочинці підписали щиросердні зізнання, а вона облила гарячою кавою чергового й ледве не розбила скляні двері в кабінеті полковника Товчигречка. Задовольнившись своєю поведінкою, мадам випарувалася з управління.

– Яке нещастя! Коли б у мене була така дружина, я сам би на себе руки наклав, – похитав головою Горностай і додав: – Знаєш, Генко, з кожним роком я все ясніше розумію, що ніколи не оженюся.

– А може ти просто ще не зустрів її? Тієї, заради кого і життя не шкода, – романтично зітхнув Кіпрач.

– Слухай, малий, тобі треба менше переглядати на ніч еротичних фільмів й більше спілкуватися з Літою. Вона у своїй справі точно майстер. Їдьмо до «Тайм-аута», – задоволено слухав тихий спів нещодавно придбаного позашляховика капітан. – То що, до бару чи розбігаємося?

– Сорі, Вано! Щось не тягне мене до бару! Весь час бачу посеред листя ту нещасну, що заміж збиралася, ось планка й падає. Піду до більярдної, шари поганяю. Тебе не запрошую, бо ти ж у нас прихильник боулінгу. Бай! – відчинив дверцята свого надійного Фольксвагена лейтенант й на цьому напарники попрощалися.

Дорога мчала під колеса і Горностай підспівував знайомій мелодії та якось не переймався вже закритою справою. З посмішкою пригадував розмальовану пику баби, що сьогодні так показово здійняла ґвалт в управлінні. Навіщо питається? Адже з Хомою вона давно не жила та й коханням, здається, там зроду не пахло.

Вечірній нудний дощик починав набирати силу й Іван вирішив вдома зателефонувати батькам, а потім почитати перед сном щось із фантастики. Не дивлячись на свій екстремальний характер Горностай інколи намагався бути зразковим сином та неговірким домашнім створінням.

– ...Твою мать!!! – поривчасто загальмував капітан, бо тінь що майнула перед капотом просто впала під колеса. Він натиснув аварійку й вискочив на дощ, забувши про все на світі.

Гарне новеньке авто виручило водія, але все-таки відкинуло людину на кілька метрів. Це була жінка. Горностай не думав про штани й шубовснув колінами в калюжу, намагаючись збагнути обсяги катастрофи.

А вона застогнала й прошепотіла:

– Навіщо зупинятись? Треба йти за край...

Тепер досвідченому оперу дійшло, що ця особа не випадково зробила крок під колеса його позашляховика. Вона бажала померти! Та що ж це з ними робиться? Навіть якщо місяць у повні чи ретроградний Меркурій чаклує, чому потрібно лізти саме під його колеса? Але наразі не до жартів. Позаду зупинилися інші авто, а один шустрий керманич вже схилився поруч:

– Що, брате, вона жива? Оце ти попав... Я йшов позаду й бачив, що швидкості ти не перевищував. І чому вони пруться до нас на дорогу?

Та Горностай у світлі фар вже оглянув постраждалу й констатував, що забої незначні. Зрештою він зреагував миттєво, хоч і замислився про особисте. Капітан взяв жінку на руки й відповів водію:

– Дякую, все норм. Я з поліції. Зараз відвезу її до лікарні, нехай нададуть допомогу. Та, як на мене, серйозних травм немає, лише криваві подряпини. Скоріше за все обдовбана?

– Ну, ти красава! Реакція просто відмінна. Окей, ось моя візитівка, про всяк випадок. В суді легко підтверджу, що ти тут ні до чого, а зараз бувай! – побіг до свого авто доброзичливець та показав іншим водіям, щоб далі прямували у своїх справах.

А Горностай запхав контакт до кишені, відчинив задні дверцята й обережно поклав неочікувану пасажирку на широке сидіння.

– Тихенько. Все буде добре. Зараз відвезу Вас до лікарні. Справді, я не хотів. Ви ж самі кинулися під колеса... – на диво розгублено буркотів завжди впевнений у собі капітан.

– Не треба до лікарні. Прошу тебе, сховай... – знову почув хрипкий голос жінки Іван та намагався зрозуміти хід її думок.

– Ви від когось втікали, так? І чому не треба до лікарні?

– Тому, що мене шукатимуть... Якщо не вбив, то сховай, – знову й знову повторювала жінка.

– Оце почитав я на ніч фантастику! – тяжко зітхнув Горностай і відчував, що дивачка доля кинула йому під колеса природний феномен, на який він геть не чекав.