Раді Вас бачити!

Життя людське: дарунок чи випробування?

А, може, випадковий збіг?

Хто відповість на доленосне запитання...

Такої кількості службових авто цей двір зроду-віку не бачив. Доглянутий зелений простір навколо міцної будівлі, занесеної до культурної спадщини, наповнився вранішнім гамором.

Його водій не зміг протиснутися у двір і сивий огрядний чоловік, у формі полковника поліції, пішки попрямував під арку. Різким рухом відмахнувся від привітань підлеглих та в супроводі сержанта піднявся на високий другий поверх будинку.

Звісно у квартирі вже працювала група криміналістів у складі патолога Аркадія Зайдеса, з помічниками. А кращих своїх слідчих - капітана Івана Горностая та лейтенанта Геннадія Кіпрача, полковник ще годину тому відрядив на місце злочину.

– Доповідайте! Що тут, – невдоволено зняв кашкета Товчигречко. Поліціянти розступилися й керівник з сумом глянув на невтішну картину.

Серед величі свого упакованого раритетами помешкання, розкинувши руки так, наче хотів злетіти, лежав відомий столичний бізнесмен і меценат Матвій Хоменко. Натепер, хоча його насичена подіями біографія брала початок з лихих 90-х і тоді злочинний світ знав цього пана, як жорстокого й загребущого авторитета Хому.

Та часи й закони змінювались і голова кримінального угрупування давно отримав статус неперевершеного доброчинця. Хоменко не цурався телеекрана й полюбляв роль дарувальника обладнання для дитячих лікарень чи викаблучувався з лопатою в руках, саджаючи в оновленому сквері молоде деревце.

Звісно лопату він тримав перед камерами лише кілька хвилин, а весь інший час приділяв керуванню прибутковим бізнесом чи віддавав таємний наказ - прикопати когось непокірного. Тільки наразі сам лежав серед накопиченої розкоші, з перекошеним від жаху обличчям, чим додавав поліції міста нестерпного головного болю.

– Бажаю здоров’я, пане полковнику! – стандартно закивали підлеглі, а старший групи приготувався доповісти, коли Товчигречко сердито гиркнув:

– Та яке тут до біса здоров’я? На пенсію підполковником піду. І це в кращому разі. Ви хоч уявляєте: які в цього гада зв’язки були... Капітане, давай по суті!

– Слухаюся, по суті. Господаря квартири, Матвія Хоменка, рано вранці знайшла прибиральниця. Згідно з домовленістю вона приходить навести лад в оселі. Каже, що власника кілька діб не було в місті, відпочивав на заміській віллі. Жінка відкрила своїм ключем і побачила все те, що бачимо зараз ми. Її вже привели до тями й тітка стверджує, що на перший погляд, з квартири нічого не зникло та всі речі знаходяться на своїх місцях. Тобто це не пограбування.

– От халепа! Аркашо, а ти що скажеш? – повернув обличчя до судмедексперта Товчигречко.

– На жаль, Горностай десь правий. Точніше я зможу сказати після ретельного огляду тіла у своєму офісі, але й так ясно, що вбивство жорстоке й сплановане. Та навіть зараз зрозуміло, що діяла жінка, – педантично, у своєму стилі, чаклував Зайдес і паралельно давав пояснення полковнику.

– А з чого такий категоричний висновок? – здивувався шеф поліціянтів.

– З того, що виконавець чепурний та навіть елегантний. Крім цього звичайно, – обережно підійняв розшиту золотом ковдру Аркадій і продемонстрував оточенню красномовне підтвердження свого припущення.

Побачене нагадало полковнику його молоді роки. Ще коли сам працював опером на землі, він кілька разів стикався з наслідками дії сірчаної кислоти. Те сіро-буре місиво, замість геніталій Хоми, викликало огиду й просто кричало про чиюсь гірку лють та помсту.

Товчигречко відразливо скривився й кивнув:

– Можливо ти правий, але треба працювати. І кого ж ця потвора так розлютила, щоб піти до пекла настільки жахливою дорогою? Тільки месниці мені не вистачало. Гаразд продовжуйте, а я поїхав відбиватися. Не знаю, як до телефонів підходити. Негідник може й по заслузі отримав, а крайніми вийдемо ми. Тому робіть що хочете, але знайдіть її. І журналюг на гарматний постріл не підпускайте, бо миттю розмалюють резонансний та замовний злочин й патякатимуть на всі смаки.

– Пане полковнику, але ж скоріше за все, злочин таким і є, – посміхнувся Горностай.

– Поговори мені ще тут! Що за ранок? – бідкався полковник, спускаючись широкими сходами вниз.

А до двору вже й справді просочилися нишпорки зі столичних ЗМІ й кинулися було до Товчигречка за новинами. Та завзяті поліціянти блокували інформаційних хижаків за обмежувальною стрічкою.

– Генію, накопав щось? Телефонував до фірми відеонагляду? – з надією запитав напарник у Кіпрача, коли той з дільничим повернувся з квартирного опитування.

– Геть нічого, Вано. Нічогісінько! Охоронна контора клянеться, що кілька днів тому через капітальний ремонт у сусідній квартирі був збій відеонагляду, але вони все полагодили. А пожильці вечеряють чимось таким, що сплять наче вбиті. Ніхто нічого не чув і не бачив. Та й небіжчик виходить спротиву не чинив, тихо кінці віддав. Хоча якщо спочатку нахлебтався віскі з клофеліном, яка вже різниця: хто й навіщо кислотою облив? – розмірковував лейтенант.

– До речі, звукоізоляція тут відмінна. А ще хлопці кажуть, що вікна й двері ніхто не чіпав. Я все досконало облазив та дійшов висновку, що коли не сама хатня робітниця його мочконула, тоді привид залітав, – жартував капітан, обережно пересуваючи на полицях рідкісні дрібнички.

– Ага, злий Каспер. Дивно, що з усієї цієї музейщини нічого не взяли. Якийсь аж занадто добропорядний вбивця пішов, скажи? – підхопив Геннадій.

– Залишається тільки інопланетянин, котрому земне барахло ні до чого. Все, годі тут товктися. Поїхали до офісу небіжчика, може хоч там щось нариємо, – запропонував напарнику Горностай.

– Я тільки за, бо дивитися на ці марнославні стіни духу не вистачає. Хоч би один барига спробував пожити в моїй хрущівці, – філософствував молодий слідчий.

– Не заздри, Генчику! Бачиш, яке у них життя «важке» та й закінчується жахливо. Мужики, ми поїхали прогуляємося по зв'язках покійника, закінчуйте без нас, – скинув рукавички капітан і своєю грайливою ходою попрямував з місця злочину.