Раді Вас бачити!

– Денисе Карповичу, що це було? – вже трохи заспокоївся лейтенант.

– Поки не знаю. Мені треба подумати й порадитися. Всі вільні, працюйте! – махнув руками спантеличений Товчигречко.

Колеги тихо зітхали й розуміли, що відсторонення геть не жарт та щиро співчували Горностаю. Він потрапив під шквал невідомого буревію, сам того не підозрюючи. І чому саме він? Може через яскравий послужний список розкриттів або вільнодумний характер? Все це необхідно з’ясувати, не зволікаючи. Так думав колективний розум, покидаючи кабінет шефа.

– А мені що робити? – здивовано поглядав навколо капітан, відчуваючи себе не лише приниженим, а й безробітним.

– Що робити? Сідай, пиши рапорт на відпустку. А там побачимо, – впевнено промовив полковник.

– Але ж Зайдес потягнув за ниточку й ми сподівалися, що те «відповідальне» мурло з області дасть зелене світло на опитування свідків, у справі Хоми. Враховуючи характер покійника, персонал міняли часто, а значить люду знадобиться опитати цілу купу. І взагалі, як мені відпочивати, коли всі ходимо під ковпаком у міністра? – відстоював свою позицію Горностай.

– А я кажу: забув про справи й пішов шукати собі дешеву осінню путівку до моря. Чуєш мене, капітане? – намагався бути суворим Товчигречко, а його очі світилися добром.

– Та не поїду я ні до якого моря! У відпустку, якщо наказуєте, піду. Тільки для того, щоб вільно розслідувати свою справу. Я навіть не здогадувався, що в мене є такі підлі вороги. Звісно черга з недоброзичливців довга й строката, але вони віддають перевагу ножикам чи рукам. А тут працював хтось підступний. Та й флешка, мабуть, моя. Кілька днів саме таку знайти не можу, – розмірковував Горностай.

– Серйозно? А чому ж ти, дитя природи, мені вчасно не доповідав? – зачепився за свіжу інформацію полковник.

– Про порожній носій? Денисе Карповичу, чого б це я Вас такими дурницями відволікав? Може ще й про поганий нічний сон доповідати? Я що геть дебіл? – у душевному спілкуванні трішки відтанув Іван.

– Це в тебе носій був порожній! Врешті-решт туди можна хоч вбивство Кеннеді закачати. Тільки, думаю, ці падлюки зробили простіше. Запхали шматок наявного вже відео, підлаштували час, ось тобі й доказ обвинувачення, – пояснював і без того зрозумілу ситуацію полковник.

– Виходить, що так.

– А якого біса ви двері не зачиняєте, коли виходите? – по-батьківськи напосівся на Горностая керівник.

– Ну, Денисе Карповичу, хіба як за кавою ходимо, теж барикадуватись? Це ж поліційне управління, а не прохідний двір. У нас черговий, камери, вертушка... Заждіть, тобто треба подивитися записи? – осяяла досвідченого опера проста думка.

– Ото ж бо й воно! Починаєш думати головою, капітане. Йди працюй, ніхто тебе батогом звідси не жене. Але рапорт мені намалюй, нехай лежить у столі, як знахідка. І до вечора, щоб розкрив власну справу, чуєш? Це тобі мій наказ! – навіть посміхнувся Товчигречко. Він знову почувався впевнено у своєму кріслі, хоча сморід від крота в управлінні заважав неймовірно.

Капітан карбував крок коридором рідної установи та думав наразі не про себе. Він же обіцяв Тані, що допоможе закрити наркокубло, аби дівчина не боялася покинути хату лікаря й могла спокійно прямувати додому, навчати діточок.

А ще над головами в усіх висить подвійне вбивство родини багатіїв. Тільки до тієї справи міністерська шістка його тепер на гарматний постріл не допустить. Як же складно закрутилося все й відразу...

– Альо, гараж! Пішли дивитися кіно. Я тут цікавеньке назнімав, – підхопив напарника під руку Кіпрач.

– Яке кіно? – ще не повністю відновився розум кмітливого капітана.

– Розумію. Трішки прибитий, але повертайся до нас, незрівнянний! І мене обійми, будь ласка, я ж тебе так кохаю, – тепер міцно вчепився за стан Горностая лейтенант та знущався зі слів притрушеного представника вищої влади.

– Відчепись, дурний! Тут скрізь в коридорах камери натикані. Ще й справді нестатутні відносини пришиють, – легенько відштовхнув друга Іван.

– І що? З нас вийде славна парочка! Вано, та не переймайся ти так. Розкрутимо зараз, наче пісню. Я у Степановича за кілька днів завантажив, – широко розкрив двері їх «прохідного двора» Геннадій.

Не відриваючи уважних поглядів від екрана ноутбука, хлопці передивилися записи з камер спостереження за кілька днів. Звичайна рутинна служба: знайомі обличчя співробітників, а ще чужі - викликаних свідків чи підозрюваних.

Та ось на екрані майнула знайома персона. До їх незачиненого кабінету завітав непроханий гість. Спочатку він весело заглянув до кімнати, а зрозумівши, що там порожньо - зник всередині буквально на кілька хвилин. Далі, крадькувато озираючись, вийшов назовні.

За рогом в коридорі знімала інша камера. Хлопці відшукали продовження запису й там самовпевнена особа, вже посміхаючись, розмовляла з кимось телефоном та віталася наліво й направо, радіючи виконаній роботі. Продовжувати перегляд не було жодного сенсу. Вони покликали Аркадія.

Хлопці коротко пояснили криміналісту: навіщо треба зняти відбитки з ручок на шухлядах робочого столу Горностая. Обережно і впевнено спеціаліст виконав елементарну для себе справу й сказав:

– Як буде готово, я зателефоную. Почну відразу.

– Дякуємо, Аркашо. Ми почекаємо, – тяжко зітхнули оперативники й геть не розуміли: чому все так?

Вони познайомилися лише кілька днів тому, не сперечалися й навіть не дискутували ні на які теми. Він тримався зверхньо та не часто розпещував співробітників управління своєю присутністю. Виходить ця гнида працює на чиєсь замовлення? Тоді треба зрозуміти на чиє та з’ясувати мотиви підстави.

Напарники не рахували хвилин, вони просто займалися аналізом ситуації, як задзвонив телефон Кіпрача:

– А, це я тебе набрав? Хоча неважливо. Є результат. Чекаю обох у себе, – коротко і якось сумно сказав Аркадій.

Коли парочка закоханих у життя і нелегку службу зайшла до прозекторської, Зайдес щось уважно роздивлявся під мікроскопом.

– Ось вам подаруночок! – простягнув криміналіст видрук лабораторного аналізу. Кіпрач з Горностаєм вміли читати й зіставляти дослідження, але наразі попрохали:

– Аркашо, будь ласка, для затурканих оперів - людською мовою можеш розказати?

– Так, можу. Оце купа твоїх відбитків на столі, Ваню. І ще Бог знає чиїх. А це я зняв з дверей кабінету піддослідного щура. Там також ціла картинна галерея, але ж і я не профан. Виділив часткові збіги та маю беззаперечний факт, що він хапався за ручки твого столу зовсім нещодавно. Будь-яка експертиза має право на похибку та я відповім за свої слова скрізь, де це буде необхідно, – гордо прорік судмедексперт.

– От сучара! – щиро обурився Кіпрач, а Горностай мовчки взяв до рук файли й тихо додав:

– Дякую, Аркашо! Ти врятував не мене, а все управління від сорому та ганьби. Пішли, мій коханий, шефу доповідати.

– Дас іст фантастіш! – надіслав повітряний цілунок Зайдесу молодий Кіпрач і весело попрямував за напарником до кабінету командира.

– Дозвольте, пане полковнику? – заглянули до дверей дві веселі пики й Товчигречко зрозумів, що вони вже мають відповіді. Він підійняв руку й показав обом на стільці.

Хлопці розклали перед шефом талановиту роботу свого криміналіста й мовчки спостерігали за тим, як змінюється обличчя завжди врівноваженого керівника.

– Що ж, молодці! Мій наказ виконали. Думаю, що тепер твоя відпустка, капітане, відтерміновується на невідомий строк... Зараз зателефоную у відділ власної безпеки. Нехай самі розбираються з підозрюваним і з прокуратурою. Головне, що з такою командою нам не страшні ніякі щури. Дякую, хлопці, та вже починайте розбиратися зі справою Хоми.