Раді Вас бачити!

Доки судмедексперт Зайдес порівнював відбитки на ножі, якого ніхто не ховав, робив розтин тіла Григорія Оверченка та зіставляв всі наявні докази, вона прийшла до управління сама. Ганна Олександрівна Оверченко, не змогла довго ховатися на дачі від себе. Жінка спокійно зайшла до будівлі департаменту й повідомила черговому, що вона вбивця...

Капітан Горностай спустився за підозрюваною особисто. Якби хоч процентів п’ять з нескінченної юрби лиходіїв та вбивць отак з’являлися, аби зізнатись у скоєному, він би не мав чого робити. Лише сидів та писав звіти про розкриття справ.

Змарніла від нервового виснаження, жінка попрохала склянку води, а потім заговорила:

– Знаєте, пане слідчий, мені навіть полегшало. Я двадцять років прожила з убивцею. Сина йому народила, а він...

– Заспокойтеся, прошу Вас. Ви ж хочете, аби я зрозумів. Я вмію слухати й робити правильні висновки, тільки дайте мені необхідне, – Іван говорив неквапливо й довірливо. Він простягнув коробку з серветками та завмер в очікуванні. Жінка витерла сльози й почала розповідь.

– Колись мій чоловік був дуже вродливим. Дівчата за ним юрбою ходили, та він вподобав мою молодшу сестру. Здавалося вони одне в одному душі не чують. Разом з друзями поїхали на заробітки до Німеччини. Окрилені такі були. Жартували, що на посаг збиратимуть. Тільки назад він повернувся сам, бо Лідочка в басейні втопилася. Була тяганина з документами й доказами та німецькі правоохоронці визнали це за нещасний випадок. Той гад здавався безутішним і ми поступово зблизилися. Далі я завагітніла й батьки нам весілля справили. Потім Тарасик народився й життя полетіло швидко, наче птах.

А минулої доби я папери старі перебирала, щоб зайве викинути. Навіщо в домі той мотлох? І знайшла страшну довідку. Там двома мовами було написано, що Лідочка померла вагітною. Розгорівся скандал і мерзотник зізнався, що не бажав дітей від дівчини, яка заїкається. Начебто вона сама об камінь вдарилася, а він завжди мене кохав.

Спати я не могла й проклинала його майже до ранку. А він посміхався й казав, що я стара дурепа. Тоді я схопила свій улюблений ніж для м’яса і загнала в нього, не пам’ятаю скільки разів, – нещасна полегшено зітхнула, а Горностай тихо вимовив:

– П’ять...

– Що? – перепитала жінка.

– Ви нанесли своєму чоловікові п’ять несмертельних ран. Він ще стікав кров’ю та вже не міг покликати на допомогу. А Ви пішли з дому, – сумно пояснив ситуацію капітан.

– Він мені не чоловік. Він потвора. Загубив невинне дитя... Двох дітей і спокійно прожив зі мною стільки років. Я ні про що не шкодую. Син мене зрозуміє. Він на мене схожий. Можна мені відпочити? – зітхнула вона й була бліда, мов небіжчиця.

– Так. Сержанте! Забери затриману й дайте їй до камери подушку та ковдру. У нас там не дуже затишно. Я шкодую, що інколи не можу змінити трактування Кримінального кодексу та у Вас буде хороший адвокат.

Горностай вийшов на вулицю без куртки і якийсь час стояв не рухаючись. Може відчував себе катом чи тяжким мечем правосуддя? Адже бувало закривав людей, котрих поклавши руку на серце, щиро бажав виправдати. Та Закон один для всіх і він не дозволяє м'якотілості й роз'ятрення душевних ран.

Ось і цю нещасну жінку точно визнають винною. Ну, хіба присяжні зроблять виключення й тоді їй дадуть мінімальний термін. Але ж виправний заклад тільки називається так, а насправді є невиправним тавром у житті нормальної людини.

– ...Я тут по всьому управлінню шмигляю, а він вологі ванни приймає! Капітане, ти з глузду з'їхав? Чого мокнеш під дощем? – здивовано скрикнув, вилетівши з дверей управління Геннадій.

– Та я думав... Чого тобі? Знову когось пришили? – сумно відповів запитаннями на запитання капітан.

– Ні, наскільки мені відомо. Я тут до наших технарів завітав і вони мені дещо нарили. Та пішли вже всередину, холодно ж і мрячить! Ти на лікарняний хочеш, бо я так не дуже! – вчепився за вологий піджак Горностая лейтенант.

– Що ти маєш на увазі? – не зрозумів Іван, адже ніяких запитань до аналітиків наразі вони не мали.

Та якщо пригадати вчорашній день і раптову звістку лікаря про зникнення Тані, Горностай все-таки розколовся перед напарником. А гарячий та кмітливий лейтенант вислухав майже мовчки, підтримав і до дій не спонукав. Він просто спустився до геніїв віртуального світу й попрохав визначити місцеперебування конкретного телефонного номера.

– Ось де твоя втікачка, тримай, – показав електронний звіт і точку на карті лейтенант.

– Дурбило, що ти робиш? Також відсторонення захотів? – схопився за телефон напарника Горностай.

– Та я тебе прошу! Славко мені за більярдну партію винен і щурів у нас наразі не водиться. А дівчинка точно дурна, бо до мами захотіла, – підсумував юний геній.

Горностай не знайшов що відповісти, він миттю натиснув необхідний контакт і бажав почути ніжний голосок дівчини та абонент не відповідав. Іван натискав виклик знову і знову, аж доки напарник не зупинив його божевілля.

– Ваню, перестань! Пішли зігрієшся. Що з тобою діється? Я тебе таким зроду не бачив. Ось відпишемося по справі й відразу поїдемо шукати твою красуню. Це ж треба так на ризик нариватися! Вона що, та училка, геть безмозка? – штовхав поперед себе всередину будівлі Горностая лейтенант.

А капітан дійсно був схожий на зомбі. Його мозок наразі працював у якомусь дивному алгоритмі. Він намагався скласти всі подальші дії правильно та мав непереборне бажання ще раз прохати допомоги у Таріка Карімова.

Тільки той борець з наркозлочинністю завжди казав один раз. Ні, майор не був тупим виконавцем, навпаки його чуйка в пошуку та знешкодженні осередків торгівлі наркотиками славилася на просторах області. Але наразі Карім чекає на повідомлення від свого секретного агента, що ризикує життям перебуваючи у злочинному середовищі, без допомоги й прикриття. Значить діяти прийдеться самотужки. Малий Кіпрач правий, треба їхати до Прилук і якомога швидше.