Раді Вас бачити!

– На Братиславську, до лікарні швидкої допомоги, будь ласка. От халепа... Аж куди пертися! І чого тебе, Ваню, так далеко занесло? – все відразу випалив лейтенант, коли всівся в салон до перевізника.

– Звідки Ви знаєте, що я Іван? Телепат чи що? – знервовано сіпнувся чоловік за кермом.

Після цієї репліки Генка зрозумів, що його концентрація на проблемі та розмови вголос видаються оточуючим дивними й пояснив:

– Даруйте, це я не про Вас! Не люблю наші мости. Переміщення на лівий берег завжди довготривале й нудне. А Іван? Це мій хороший товариш, що сильно захворів. Ось їду побачитися й підтримати.

– Ясно! Та не переймайтеся так. Наразі всі пруться до міста, а на зворотний шлях черга буде пізніше, – мабуть, давно працював перевізником дядько, бо розклад транспортних потоків знав у всі боки.

Біля воріт Геннадій тяжко зітхнув та зневажливо глянув на високі корпуси лікарні. Він ненавидів їх всією своєю сиротинською душею. Взагалі-то сам лейтенант до медичних закладів звертався не часто. Хіба ще в школі, коли видаляли апендикс чи кілька разів, як проходив медкомісію.

Але будь-які сірі медичні стіни відразу нагадували йому ті страшні дні, коли втратив батьків. Йшли роки, а в пам’яті покроково й безжально трималися моменти: як ходив на упізнання, збирав довідки та поховав і оте невимовне почуття самотності, що здавалося прийшло назавжди.

А потім у його житті з’явився Іван і все відразу змінилося. Капітан Горностай не страждав дідівщиною. Він ніколи не кошмарив молодого стажиста приниженням чи недовірою. І не дивлячись на значну різницю у підготовці та практиці, вони стали гарною командою.

Звісно капітан часто жартував і підколював недосвідченого напарника, але у нього це виходило легко й доброзичливо. А ще він завзято прикривав ляпи молодого опера. Так і прямували вони життям, аж доки нещодавно між них не встряла та дівчина. Ні, Генка поважав почуття інших, але навіщо Івану знадобилося йти вночі одному, без прикриття, невідомо куди? Цього він Горностаю не подарує!

– Вітаю! Скажіть, будь ласка, як мені дізнатися про одного вашого пацієнта? – ввічливо запитав Кіпрач у повненької дами середніх років, що сиділа за стійкою.

– Прізвище, ім'я... – байдуже вимовила жінка.

– Горностай Іван. Співробітник поліції, з ножовим пораненням. Доставили сьогодні вночі, – намагався допомогти швидше зорієнтуватися цій пані лейтенант та почув у відповідь:

– Тр-р-р-р! Завівся. Не спіши, – дама почала шукати пальцями знайомі літери на клавіатурі, а потім глянула на монітор: – Є такий! І що Ви хочете про нього почути?

– Я не почути, а побачити його хотів. З лікарем поговорити, – знову чемно пояснив Геннадій.

– А лікарю по Вашому більше нічого робити, окрім як розмовляти? Ви хоч знаєте наповнення наших відділень? Це просто прірва якась, а не місто. Всі спішать покалічитися й потрапити до нас...

Більше незадоволена своїм медичним життям жінка нічого не встигла сказати. Лейтенант зробив спритний рух і продемонстрував посвідчення працівника карного розшуку, а потім доволі сухо додав:

– Я перепрошую, що непокою таку заклопотану пані та в мене також обмаль часу. Знаєте, всі хто не потрапив до вас, поспішають на стіл до нашого патолога. Тому, якщо не важко, приділіть мені хвилинку й покажіть шлях до кабінету лікаря, а краще - до завідувача відділення.

Такий підхід до справи завжди працював безвідмовно. Жінка мовчки підвелась і показала на двері:

– Що ж Ви відразу не сказали: в чому справа? Ходіть, он там ординаторська, а кабінет завідувача - вище поверхом.

– Дякую, гарного дня! – не мав жодного бажання посміхатися їй лейтенант і постукав у вказані двері.

Всередині він побачив чотирьох чоловіків, у традиційному вбранні коновалів. Парочка в масках на підборідді, один курив у відкрите вікно, а сивий дядько щось писав за столом.

– Даруйте, з ким я можу поговорити про пораненого опера, що привезли вночі? Це необхідно для розслідування, – знову суворо вимовив Кіпрач та й веселитися не було чого. Ці пани завжди видаються безсердечними.

Той, що писав, мовчки встав і пішов на вихід.

– Доброго дня. Я лікар капітана Горностая. Що Ви хочете знати?

– Все. Як його самопочуття? Що з ним буде далі? І які у Вас припущення, щодо рани? Це для початку, – відразу прийняв домінантну позицію у розмові лейтенант.

А дядько посміхнувся й просто сказав:

– Це Ваш вірний товариш? Вгадав? Та не хвилюйтеся так. З капітаном все буде добре. Доставили вчасно, крові втратив чимало, але ми вже поповнили до норми. Він тренований і витривалий. До речі, яка у Вас група?

– Універсальна. Я з радістю здам. Тільки, якщо можна, дуже хочеться його побачити, – змінив риторику розмови до того суворий поліціянт.

– Та Бога ради! Лишень попрошу Вас: без розпиття спиртного. З ліками то отрута. А припущення, щодо рани? Знайдете ніж і буде чим зайнятися, а я лише зашивав. Моя справа - повернути капітана у стрій та думаю, що це не за горами. Ось проходьте, сюди, – якось піднесено говорив професіонал і Геннадію попустило.

У палаті Іван лежав з іншим напарником. Другий чоловік був старший і поруч з його ліжком стояли милиці. Горностай побачив бліде, перекошене від хвилювання обличчя лейтенанта й радісно заговорив:

– Отче! Не треба мене відспівувати, ще рано. Я б хотів покаятися спочатку... Генко, дурнику, привіт!!!

Наразі Кіпрачу захотілося його щиро обійняти, а ще вдарити за подібний жарт. Але Горностай був лежачий та отой нахабний погляд був незмінно чарівний і Генка просто вчепився йому в руку:

– Як ти міг, Вано, попхатися кудись без мене? Невже не можна було почекати, доки звільнюсь? І що ти довів цим вчинком? Що тобі жити набридло?

– Мамусю, зупинись! Не треба ставити в куток! Я виправлюсь... – очі Горностая підказували, що рана ще болить і в нього залишається підвищена температура, але всім єством цей невиправний оптиміст доводив, що дуже радий бачити свого друга.

– Все, здаюся! Я навіть забув, що хотів сказати. Просто розповідай: коли плануєш звідси злиняти, бо мені без тебе кранти. Там в управлінні всі на вухах стоять і кривдника твого шукають. Товчигречко по твоїй справі Завгороднього старшим призначив, а мене відрядив новини дізнатись.

 – Ну, Завгородній звісно сила! Зараз наплодить паперів, розробить детальний план. Я до того часу вже бігати збираюсь. Генко, водички подай, будь ласка... – попрохав Горностай.

– Господи, от я дурбило! Так злякався, що забув про вітаміни. Що тобі принести? Я миттю: одна нога тут і друга також! – натхненно зітхав лейтенант.

– Та нічого мені не треба. Баланду тітонька розвозить. Їсти її неможливо, але нам болящим це необхідно. Так кажуть лікарі. Пива улюбленого страшенно хочу і за «Тайм-аутом» засумував, – щиро зізнався Горностай та допомагав напарникові повеселішати.

– Добре, шалений. Про пригоду не питаю, потім розкажеш. Зараз принесу тобі хоча б Боржому й гранатового соку. Внизу, в аптеці бачив. А поки я повернуся - вставай... Та жартую я, ненормальний! Бо ще й справді підведешся. Якщо чесно, я вночі дуже злякався, коли черговий про тебе сказав, – шалів Геннадій та між рядків казав, як щиро любить напарника. Після цих слів очі Горностая засяяли ще радіснішими іскрами. Виходить міністерський мав рацію: вони рідніші за кревних!

Коли Кіпрач повернувся з гостинцями, Іван вже тримав у руках свій телефон.

– Генчику, будь другом, пошукай у когось зарядку. Хочу бути на зв'язку. Дивні якісь пішли бариги, злиняли й нічого не взяли? Навіть ксиву в кишені залишили.

– Вано, ти помолись про того дядька, що вночі лазив вулицею та швидку викликав. А документи й телефон опера, то ж наче бомба в руках. Якщо не мати на них особливих планів, краще й не брати. Добре, піду шукати пристрій, а ти попий. Вночі гарна ж медсестричка судно підносить? – геть розгулявся в компанії вірного друга Геннадій.

– Не викабелюйся, малий, бо наразі точно отримаєш. Нащо мені медсестричка? Он двері поруч і я туди вже ходив. А взагалі я тебе страшенно радий бачити! – щиро посміхнувся капітан і життя лейтенанта знову стало яскравим.