Раді Вас бачити!

– Де ті сіамські близнюки? Чому я маю завжди їх шукати? – кричав на чергового управляння полковник Товчигречко та звісно мав на увазі Горностая з Кіпрачем.

– Не можу знати, пане полковнику... Я тут до чого? Вони мені не доповідають, – товкся на місці сержант й милувався візерунком на підлозі.

– Йди до себе та знайди їх негайно! Нехай тільки з’являться, я нагадаю цим зірвиголовам, що служба не розвага, – знервовано перекладав на столі туди-сюди речі керівник, якого нещодавно вибатькував телефоном генерал.

– Слухаюся: відшукати. Можу йти? – продовжував залишатися непорушним підлеглий і тим самим доводив полковника до сказу.

– А я тобі що сказав? Йди геть, виконувати наказ!

– ...Знайди! А де їх шукати? Вони ж обидва поза зоною. Кошмар! – мимрив собі під носа черговий, повертаючись на свій відповідальний пост.

А сіамські, тобто напарники, дійсно були «поза зоною». До управління вони так і не доїхали та спочатку побували в гостях у лікаря Дмитра Петровича. Без паяльника й утюга, але в дуже кепському настрої Горностай допитав віддану йому людину, котра й подумати не могла здавати Таню Скидан у власному домі.

Все було набагато простіше. Дівчина замовила електронний квиток і розрахувалася карткою на своє ім’я, яке повідомила супостатам її недоподруга. Ну, а далі - як по нотах!

Після відвідин лікаря, хлопці дійсно вимкнули телефони й помчали на хату, де все розпочалося. Дивно, що слідчі з юридичною освітою, забули не лише про дисципліну та обов'язок, а й про елементарне попередження та попхалися самостійно витрясти душу з клятих дилерів.

В агонії ненависті Іван не пам’ятав, що казав йому Тарік Карімов. Точка збуту, через очікування нової партії товару, перебувала під постійним наглядом СБУ й наркоконтролю. Звісно майор не мав права розголошувати службову таємницю та в тій розмові він довірився вірному другу, адже Горностай умів тримати рота на замку.

Ой, біда-біда! Наразі в повітрі дуже «запахло смаженим» тому, що декілька чоловіків зі зброєю в руках, мало не наробили дірок одне в одному... До кровопролиття не дійшло й кожен з нових знайомих сховав табельну зброю до кобури, але таємничість нагляду пішла коту під хвіст. Ось що роблять зі світлими головами бурхливі почуття, надумані темної осінньої ночі.

Далі між колег промайнув обмін яскравими нецензурними фразами й два авто роз’їхалися в різні боки. З усього скоєного в виграші залишилися саме наркоділки, що уважно спостерігали за тією безкоштовною виставою з вікна. А потім зателефонували помічнику Підгрушного й доповіли, що їх «пасли менти» та отримали наказ негайно згортатися. Дуже образливо, тільки в цій ситуації злочинці виявилися розумнішими за поліціянтів.

Тепер Горностай увімкнув телефон і побачив купу пропущених дзвінків звідусіль та першим набрав Таріка. Мабуть, сьогодні був день народної творчості з матюків, бо таких вишуканих і дошкульних - Іван ще зроду не чув.

– ...Це для початку! Капітане, як ти міг? Ми топтали за ними стільки часу, а ти взяв і вмить пересрав роботу! Тепер вони зникнуть у невідомому напрямку. Розумієш, довбню? – не тримаючи в собі емоцій, волав з трубки Тарік.

– Брате, а перекинь мені їх морди, я повернуся й толерантно прослідкую. Клянуся тобі, – не став перепрошувати капітан, просто бажав виправити скоєне. Фото з’явилися без коментарів.

Лейтенант Кіпрач ствердно кивнув і Горностай майстерно розвернувся під світлофором та помчав на червоний, стрімко як міг. Він закляк між кущів двору та чекав би скільки завгодно. Але не пройшло й двадцяти хвилин, як мобільна група дилерів, з легкими шаньками в руках, попрямувала до сірого Форда.

– Які зібрані, наче військові. Я так швидко ні за що не зберусь, – сумно позаздрив Геннадій і хлопці тихо покотили між машин. Вони так лагідно й професійно переслідували злочинців, ніби все життя цим займались. Ясно, що тепер у них не було права на помилку. Це справа честі й сумління!

Ось Форд покрутився Лук’янівкою, наче перевіряв присутність «хвоста» й зупинився на Коперника, біля п’ятиповерхівки.

– Скільки ж у них таких точок у запасі? Піду до під’їзду, вирахую квартиру, – рішуче сказав Кіпрач.

– Може краще я? – смикнувся й без того знервований Іван.

– Сиди, заради Бога. Ти вже достатньо сьогодні налажав, а я піддався на твої емоції. Навіть не думай, мене вони не бачили, – взяв з заднього сидіння бейсболку лейтенант, перевдягнув навиворіт куртку й кульгаючи, попрямував до під'їзду.

Коли Горностай побачив напарника в ролі безхатченка, то навіть посміхнувся й похитав головою. Який акторський талант гине на службі у відділі! А лейтенант заглянув до сміттєвого бака, взяв коробку й точнісінько як безпритульний попрямував до парадної.

Повернувся Геннадій через хвилинку й сказав:

– Відкрили своїм ключем тридцять восьму, на другому поверсі. В гості я не просився, бо в дилери не підходжу. Поїхали до себе. Інакше звільнять к бісовій матері, а я не хочу.

Коли сержант побачив солодку парочку на вході до управління, він навіть встав.

– Ну, слава Богу! Бо Товчигречко мене вже задрав. Гуляєте ви, а отримують на горіхи всі потроху, – підказав служивий, що буде далі.

Хлопці до себе не заходили, вони заглянули в туалет, зробили про всяк випадок свої справи, вмилися, підправили зачіски й бравою ходою пішли на розгром.

– Що мені з вами робити? Ні, ну скажіть, не соромтеся! От що б ви робили на моєму місці? Спробу відсторонення ми вже проходили. У відпустку я тебе, капітане, не запхав. Залишається посадити до камери й подати на десерт вашу улюблену справу месниці та потримати без пончиків, днів зо два. Може тоді ви згадаєте про обов’язок розкривати злочини, а не шастати по бабах? Я тільки-но від генерала вислухав таку промову, що першачком себе відчував. Пояснювальні мені на стіл, тільки без подробиць! – відводив душу Товчигречко та ще не знав, що накоїли його кращі опери.

Напарникам навіть полегшало. Їх командир мав якийсь небесний дар, бо навіть лаючись, наповнював душі підлеглих цілющим бальзамом. Парочка зібралася піти, як на командирському столі забринів один з телефонів. Полковник традиційно махнув, аби ті зникли з очей та вони не встигли.

– Стояти! ...Що вони зробили? Де були? – вигукнув начальник управління.

– Засада!!! – посміхнувся Кіпрач і додав: – Зараз шкіру живцем здиратиме.

– Назад, герої! Мені наразі телефонував полковник Саєнко, з наркоконтролю. І знаєте, що сказав? Я так далеко ще не ходив і тому візьму вас з собою. Ні, мені зараз не сумно, але там куди він послав... А ще змалював картину, як посеред двору наповненого цивільними, ви мало не влаштували перестрілку з його бійцями. От за що мені таке горе? – знесилено зітхав Товчигречко, а капітан Горностай не вмів програвати й тому зізнався:

– Але ж нічого не сталося, Денисе Карповичу. Та й потім ми з лейтенантом вже знаємо, куди ті гниди перемістилися. Зараз наберу Каріма і все передам.

– Яке благородство з вашого боку! У себе ні хріна не робите, чужу роботу спаскудили, ще й вихваляються дурноголові. А нагадайте мені старому, коли це мої опери стали підробляти топтунами в наркоконтролі? – батьківський сарказм командира ніколи не набридав.

– Дозвольте останнє слово, пане полковнику! Випадково вийшло. Відпустіть лейтенанта додому, а я заступлю на добу замість нього й спробую осягнути той висяк, – ця хитрість бувалого досягла бажаної цілі.

– З якого переляку? Ти ще вкладися тут разом з Кіпрачем спати, правий був Лужка щодо вас. Коротше, за графіком чергує лейтенант і крапка. Якщо Бог дасть і нових жмурів не прибуде, йди відпочивай. Я ж бачу, що ви обоє заглянули кістлявій в очі, а в неї там порожнеча й жах, – завжди пам’ятав про це колишній опер.

– Дякую, Денисе Карповичу. Тоді я додому? – підморгнув молодшому за званням Горностай та ясно було, що серед глухої ночі він шукатиме не «квітку папороті», а викрадену разом з мамою Таню Скидан. Щось цей хижак уже замислив...