Раді Вас бачити!

Жити з розумінням, що ти більше не належиш лише собі, що під серцем носиш маленьке життя – це схоже на сон, який одночасно лякає і захоплює. З моменту, коли я дізналася про свою вагітність, промайнуло вже три місяці. Живіт ледь округлився — ще не так, щоб люди на вулиці помічали, але я щоранку не могла відірвати від нього очей у дзеркалі. Моє тіло змінювалося, моє життя — тим більше.

Увесь цей час я жила у Марини та Марата. Їхня гостинність гріла мене більше, ніж пледи чи батареї. Але як би я не вдячна була їм за підтримку, все одно відчувала себе зайвою. Немов влізла у чиюсь сімейну ідилію зі своїми проблемами й валізами. Хотілося втекти туди, де мене ніхто не засуджуватиме й не допитуватиметься — у бабусине село. Там свіже повітря, запах стиглих яблук і нікого не цікавить, хто, коли й від кого вагітний.

Працювати мені, звісно, ніхто не дозволив. За словами Марини, “майбутня мама має лежати, їсти і думати про хороше”. А Марат взяв на себе всі турботи. Працював вдень і вночі, шукав підробітки, щоб я не хвилювалася. Він став для мене справжньою скелею — твердою, надійною, незламною.

Але навіть найтепліші періоди мають властивість закінчуватись. Серце підказувало — настав час відкривати карти, перестати тікати від реальності й чесно поговорити з родиною. Я мусила виїхати з міста. Мусила сказати рідним, що у моєму житті більше немає Роми. І що я вагітна? Ні, це поки залишу сюрпризом.

Ці всі події, що сталися зі мною, ще й досі не вкладаються в моїй голові.

– Бабуся, я приїду до тебе в село, — сказала я, складаючи речі у валізу й намагаючись не дати своїм думкам розсипатися на мільйон гострих уламків. У голові крутилися десятки можливих сценаріїв нашої розмови, і жоден із них не обіцяв нічого приємного.

– Погостити? — запитала вона, й навіть крізь телефон я відчула її настороженість. Її інтонації були завжди точними — бабуся вмить вичувала, коли в моєму житті ставалося щось серйозне.

– Ні, жити. На наступні п’ять місяців точно, — спокійно відповіла я, притримуючи улюблену сукню, яку марно намагалася втиснути в переповнену валізу.

– З Ромочкою? — почала уточнювати бабуся. Якби я бачила її зараз, то точно знала б: вона примружила очі й трохи зсунула брови, бо в таких моментах її погляд ставав рентгенівським.

– Ні. Я приїду сама. Точніше, я і моя валіза, — засміялася я, хоча цей сміх був більше схожий на спробу приховати розпач. Усвідомлювати жалюгідність ситуації було боляче. Я намагалася до останнього не торкатися теми розлучення, щоб не тривожити рідних.

– Ти посварилася з Ромчиком? — голос бабусі став суворішим. Здавалося, вона вже знала, що я відповім, але хотіла почути це від мене.

– Бери вище. Ми розлучилися, — з грудкою в горлі вимовила я. Кожне слово віддавалося болем усередині, наче я знову проживала той момент, коли все обірвалося.

– Ти хочеш сказати, що пішла від чоловіка, у якого мільйони в кишені? — бабуся майже задихнулася від обурення.

– Саме так! — підтвердила я, зціпивши зуби.

– У мене тільки одне питання. Внучко, тобі що в голову вдарило? Рома ідеальний чоловік! Як то кажуть, зі сталевими яйцями! Від таких дітей треба народжувати, а не подавати на розлучення! — бабуся вже майже кричала.

– Справа якраз у дітях, бабусю. Він не серйозний і не створений для сім’ї. Тому я вирішила, що не хочу жити з таким чоловіком, — я видихнула завчену фразу, яку довго прокручувала у голові, знаючи, що мені доведеться пояснюватися.

– А з сім’єю порадитися ти не хотіла? — обурилася вона ще більше.

– Це виключно моє рішення. І Ромі довелося його прийняти, — я намагалася зберігати спокій, хоча серце билося так сильно, що віддавалося у скронях.

– Я тебе зовсім не розумію. Ви жили душа в душу! Я бачила, як він дивився на тебе! Як на найдорожче в житті. І ось тобі на — розлучення! — буркнула бабуся.

– Таке буває, бабусю… Люди сходяться і розходяться. Це життя, розумієш? — я говорила скоріше сама собі, ніж їй. Бо рана в мені була ще занадто глибокою, вона кровоточила, особливо вночі, коли залишалася наодинці зі своїми думками.

– Тебе що… Рома вигнав з дому? — шоковано видихнула вона.

– Чому відразу вигнав? Я сама пішла… І взагалі. Я вирішила, що більше ні за що не вийду заміж! Навіть якщо сам президент запропонує мені руку і серце! — оголосила я свій радикальний жіночий маніфест.

– Ох, горе ти моє цибулине. Давай, збирайся й приїжджай. У мене свіже повітря, овочі й фрукти з городу. І головне — Рома тебе тут точно не знайде. Ти ж тому й тікаєш? — бабуся влізала в мою душу, попри всі мої спроби закритися.

– Коли приїду — розповім усе детальніше.

– Добре, буду чекати, — сказала вона вже спокійніше.

Я поклала слухавку і завмерла над валізою. Думки роїлися. Якби тільки Рома дійсно шукав мене… Якби ганяв містом, не знаходив собі місця. Але ні. Ми тепер чужі люди. І потрібно до цього звикати.

– Христя, ну що ти задумалася? — поцікавилася Марина, простягнувши мені куртку.

– Рому згадала, — з натягнутою посмішкою відповіла я.

– Може, вам варто помиритися? Ви ж не чужі… І тепер у вас буде спільна дитина, — вкотре спробувала переконати мене подруга.

– Ні. Він не створений для сім’ї. А мені потрібен не тільки бізнесмен, а й найкращий батько. Тому ні. До Роми — ні ногою, — твердо відповіла я, беручи в руки валізу.

– Так, віддай! — Марат різко вихопив її у мене. – Я сам. А ти тримайся за мою руку і будь обережною.

– Йдіть, таксі скоро під’їде. А я ще до сусідки й відразу спущуся, — сказала Марина, зачиняючи за нами двері.

Ліфтом їхати ми не ризикнули — він уже двічі ламався, і я по кілька годин сиділа замкнена в тісному просторі. Це було відчуття, яке не побажаєш і ворогу. Тому, взявшись під руку з Маратом, ми повільно почали спускатися сходами.

За ці три місяці квартира мені встигла огиднути. І навіть не саме житло, а сусіди. Вічні плітки, бруд, звинувачення в «любовному трикутнику» — усе це змусило мене зрозуміти: час тікати. Я більше не хочу бути причиною чужих пересудів.

Щойно ми вийшли на вулицю, мене огорнув холодний вітер, і я затремтіла. Марат відразу обійняв мене, притиснувши до свого теплого тіла. Я заплющила очі, вдихаючи аромат його парфумів і цього простого запаху справжнього чоловіка. Марині дійсно пощастило.

Відкривши очі, я завмерла. На стоянці стояла чорна «Тесла». Точно така, як у Роми. Ні, я була впевнена — це саме вона. А значить, десь поруч і її господар. Звідки він дізнався, що я тут?

– Щось сталося? — запитав Марат, піднімаючи моє підборіддя.

– Ні-ні… Галюцинації. У вагітних таке буває? — спокійно відповіла я, змусивши себе відірвати погляд від машини.

– У вагітних буває все, — Марат опустив руку на мій живіт і ніжно погладив. Я ледь стримала сльози. — Як думаєш, Марина народить мені сина?

Неочікуване запитання. Вони вже й планують?

– Звичайно. А ти сумніваєшся? — запитала я, пригорнувшись до його светра.

– А раптом вона передумає… Раптом вирішить, що не хоче мати зі мною нічого спільного, — тихо відповів він.

– Не заганяй себе такими думками. У вас усе буде добре. Ось побачиш, — я щиро усміхнулася. — А он і моє таксі.

– Ти точно хочеш поїхати? — він подивився на мене так, ніби хотів затримати.

– Точно. Але я ж не назавжди. Тільки до народження дитини. Потім повернуся. Ви навіть засумувати не встигнете.

– Я відпущу тебе тільки з однією умовою. Пообіцяй, що я стану хрещеним, — сказав Марат із теплою усмішкою.

– Обов’язково станеш. Але зараз мені треба їхати…

Він закинув мою валізу в багажник і міцно пригорнув мене.

– А де Марина? — озирнулася я, шкодуючи, що не попрощалася з подругою.

– Мабуть, затримується. Але я передам їй кожен поцілунок, який ти залишиш на моїй щоці, — засміявся Марат.

– Ну ти і засранець… Гаразд. Поцілую! — усміхнулася я, відчуваючи, що ця мить назавжди закарбується в пам’яті.

Поцілувавши чоловіка в щоку, я обійняла його наостанок і сіла в машину, зачинивши за собою двері. Таксист зірвався з місця і на частку секунди мені знову здалося, що я побачила Рому. Здається, я остаточно збожеволіла...