Раді Вас бачити!

Я вилетіла, як ошпарена з жіночого туалету і попрямувала в бік Дениса, озираючись назад. Адже була велика ймовірність того, що Рома не дозволить мені просто так піти.

– Радість моя, куди ти поділася? Я вже почав нудьгувати! — запитав чоловік, побачивши мій переляканий погляд.

– Мені потрібно їхати, терміново. Якщо тобі не важко — підвези мене будь ласка ,— швидко вимовила я, озираючись назад.

– Щось сталося? — стурбовано запитав Денис.

– Так! — закричала я, побачивши незадоволеного Рому і відразу ж схопила свого супутника за руку. — Будь ласка, просто відвези мене. Від тебе більше нічого не потребується.

– Христино, ти така загадкова дівчина! Гей, не тягни мене так швидко! Я ж не п'яний і сам можу нормально ходити! — невдоволено сказав чоловік.

– Ти ходиш, як равлик, — процідила крізь зуби.

– Як то кажуть, тихіше їдеш — далі будеш, — кинув Денис, відкриваючи двері машини.

– Сподіваюся, що ти ведеш не за цим правилом? — спробувала пожартувати я, пристебнувши ремінь безпеки.

– Звичайно ж ні! З мене ще той гонщик! — він завів машину і почав вивертати на дорогу. — То куди ми насправді їдемо? — поцікавився Денис.

– Ось сюди! — показавши місце на карті, я пильно дивитися на дорогу.

Наша поїздка зайняла не дуже багато часу, завдяки порожнім дорогам і вимкненим світлофорам. Щойно ми зупинилися біля будинку Роми, очі Дениса ледь не вилізли на лоб.

– Ми що, приїхали до будинку Полякова? — запитав він, виходячи з машини.

– Так, а що тебе бентежить? — поцікавилася я, підходячи до чоловіка.

– Ти тут живеш, чи що? — на його обличчі був яскраво виразний переляк.

– Так... Жила, тобто... З сьогоднішнього дня я вже не живу, — я намагалася стримати сльози і якомога швидше забрати свої речі, поки не приїхав сам Рома.

– Прошу тебе, скажи, що ти просто його сестра чи знайома! — благав він, з деякою надією.

– Ні, Денисе. Я дійсно дружина Роми. Точніше вже колишня... Гаразд, я зараз зберу речі і повернуся. Дочекайся мене, будь ласка! — попросила я, відкривши ворота.

– Я вимагаю пояснень! — кинув чоловік мені в слід.

Нічого не відповівши, я швидко крокуючи увійшла в будинок. Щойно я переступила поріг, перша хвиля істерики закінчилася, а її замінили гнів і ненависть.

Саме тому я вирішила все рубати з плеча.

Зайшовши в свою кімнату, я дістала валізу і почала кидати в неї весь одяг, не бажаючи залишати після себе жодної нитки. Нехай буде так, ніби мене ніколи і не було!

Весь цей час мій телефон розривався від кількості дзвінків. Спочатку мені дзвонив Рома, а за ним купа невідомих номерів. Йди до дупи! Я більше не піддаюсь на красиві обіцянки!

Коли чергова порція дзвінків і повідомлень вже остаточно вивела мене з себе, я вимкнула телефон до чортової матері. Зібравши всі свої речі в купу, я схопила валізу і попрямувала до виходу, зустрівши по дорозі Антоніну Петрівну.

– Христино, добрий вечір! Куди це ви на ніч зібралися? Не у відрядження? — поцікавилася жінка.

– Добрий вечір. Так, у дуже довге відрядження, — на видиху відповіла я.

– Посварилися з Романом Сергійовичем, чи що? Так ви не звертайте уваги на його вибуховий характер. Просто він така людина. Вибухне, а потім буде у вас просити вибачення, — жінка ніжно погладила мене по плечу.

– Справа далеко не в його характері. А скоріше в погляді на життя, — підсумувала я, відкриваючи вхідні двері. — Було приємно з вами познайомитися. Але я йду назавжди. Дякую вам за все, що ви для мене зробили.

– Та що ви... Може, я можу зробити щось хороше для вас? Так би мовити наостанок...

– Можете. Передайте, будь ласка, це Ромі, — я зняла обручку і поклала її в долоню жінці.

– Все настільки серйозно? — запитала вона, стиснувши руку в кулак.

– Серйозно — це не те слово. Тому і їду. Не місце мені серед мільйонерів, — відчайдушно відповіла я.

– Ох, Христино... Я буду сумувати, — прошепотіла жінка, змахуючи сльозу зі свого обличчя.

– І я сумуватиму, Антоніна Петрівна. Особливо за вашими пирогами! — я обійняла жінку на прощання. — До побачення.

Вилетіла з дому я так само швидко, як і сюди увійшла. Не вистачало ще зустрітися з Ромою. Тоді я точно не зможу нікуди поїхати.

– Щось ти довго, — сказав Денис, побачивши мене з валізою в руках. — Давай допоможу.

– Дякую. Якщо тобі не важко, підвези мене, будь ласка, ще в одне місце. Не на вулиці ж мені ночувати посеред ночі, — вимовила я, сідаючи в машину.

– Я відвезу тільки в тому випадку, якщо ти мені про все розкажеш. Як так вийшло, що ти стала дружиною Роми? — поцікавився Денис, заводячи машину.

– Напилися, зустрілися і одружилися наступного дня, — про коктейль я вирішила не згадувати.

– Ти знала про його угоду? — послідувало друге питання.

– Дізналася завдяки тобі і Маші, — спокійно відповіла я.

– Тобто, ти спочатку слухала мене, запитувала і користувалася моєю симпатією до тебе, щоб з'ясувати інформацію?! — ахнув Денис.

– Не зовсім так. Я просто хотіла дізнатися правду, ось і все.

– Ти дізналася про все давно. Чому не пішла від Роми раніше? — поцікавився чоловік.

– Я пішла від нього не через угоду, — я стримувала сльози, щоб не розплакатися прямо тут.

–А через що? — його очі звужуються.

– Я хочу нормальну сімʼю... А він... Загалом, йому потрібні лише його мільйони і жінки, – по моїй щоці покотилася сльоза і я відразу ж змахнула її рукою.

– Тоді я тебе розумію. Ще й його прихід з тою дівчиною під ручку… Я не знаю, як ти це терпиш, — спокійно сказав Денис, пильно стежачи за дорогою.

– Тому і пішла. Тому що втомилася терпіти. Але давай не будемо говорити про Рому? Я хочу забути його і якомога швидше.

– Добре, як скажеш. Ось тільки дай відповідь ще на одне запитання. Куди ми їдемо? — запитав чоловік, дивлячись на мене.

– До моєї подруги. Жити ж мені ніде... — шмигаючи носом, відповіла я.

– Я можу запропонувати пожити в мене ... — впевнено відповів Денис.

– Ні, дякую. Я вже один раз пожила. Тепер шукаю, де б пожити найближчим часом, — з досадою вимовила я.

Всю дорогу ми говорили з Денисом про деталі мого особистого життя. Я була впевнена, що вже завтра всі в офісі знатимуть найпотаємніші моменти, пов'язані з Ромою. І від пліток йому точно не врятуватися. Нехай його ідеальна репутація похитнеться. Я цього дійсно дуже хотіла!

Коли ми приїхали до під'їзду Марини, я до останнього не могла повірити, що повертаюся туди, звідки бігла, якомога далі. Але вибору у мене не було. Потрібно жити хоча б десь певний час. Поки не знайду нову роботу і не переїду в орендовану квартиру.

– Ти точно впевнена, що далі обійдешся без моєї допомоги? — сказав Денис, дістаючи мою валізу з багажника.

– Впевнена. Дякую тобі за все. Але вже пізно. Їдь, відпочивай. Тобі завтра на роботу, — я погладила його по плечу.

– Тепер мені без тебе буде дуже нудно, — сказав він, а потім додав. — Якщо ти за мною будеш сумувати — просто подзвони.

– Домовилися, — спокійно відповіла я. — На добраніч, Денисе.

– І тобі…— він торкнувся губами моєї щоки, залишаючи ніжний поцілунок.

Взявши валізу в руки, я пішла до своєї подруги і зупинившись перед дверима, вперше задумалася.

Чи справді я все роблю правильно?

Не бажаючи копатися в своїх сумнівах, я подзвонила в дзвінок і, почувши неприємне «дззззииинннььь», трохи напружилася.

За дверима почувся шум, а трохи пізніше і звук замка, що відкривається. Двері відчинили і переді мною з'явився молодий чоловік у шортах. Оглянувши його своїм поглядом, я мимоволі проковтнула. Переді мною стояв красень, ніби з глянцевого журналу. Його зріст був близько 1,90, кучеряве темне волосся падало на його лоб, а губи розпливалися в красивій усмішці. На скільки я зависла, невідомо, але помітивши мою плутанину, незнайомець вирішив заговорити першим.

– Дівчино, ви до кого? — запитав він, кидаючи мені дивні погляди.

– До Марини. Я її подруга , — трохи нерозумно простягнула руку, тримаючи в іншій руці валізу.

– Я Марат, — представився він, потиснувши мою руку. — Марина, це до тебе!

– Ну, хто там прийшов у такий пізній час?! — почувся незадоволений голос подруги, перш ніж я, побачила її поруч з цим величезним виробником тестостерону. — Христя? Це ти?

– Ну, не дух же Шевченка! — відповіла я, все одно не відриваючи погляду від нового знайомого.

– Щось сталося? Чому ти з валізою? — вона пильно подивилася на мене, ледь не пропалюючи дірку.

– Так, сталося... Я розлучаюся з Ромою. Але про це говорити в під'їзді не можу, — тихо вимовила я, не бажаючи, щоб нас почули.

– Проходь, звичайно, зараз все мені розкажеш, — подруга взяла в руки мою валізу. — Марат, приготуй нам будь-ласка чай. Або, може, краще дістань той коньячок? А ти проходь давай, не стій на порозі! — сказала подруга, зачиняючи за мною двері.

Я зайшла в квартиру Марини і відчула приплив не найкращих спогадів. Згадала, як мене розбудив шум газонокосарки і нервово проковтнула. Принаймні це краще, ніж ночувати на вулиці.

– Ну, що подруга? Розповідай. Чим тобі не сподобався Ромчик? — запитала Марина, простягаючи мені чашку з чаєм і присіла поруч.

– Тут і розповідати нічого. Просто я втомилася, Маринка. Хочеться нормальної сім'ї, щоб любили один одного, берегли і поважали. А не ходити за Ромою по п'ятах, щоб переконатися в тому, що він точно мені не зраджує з якоюсь черговою дівою, — я зробила декілька ковтків ароматного чаю і відчула невелике заспокоєння. Що мені там підсипали?

– Твій хлопець тобі зраджує? Реально? — запитав Марат, так і сідаючи до нас з голим торсом і в синіх шортах. Хоча б накинув щось на своє прекрасне тіло.

– Не хлопець, а чоловік! — виправила Марина.

– Колишній чоловік, — з засмученням відповіла я.

– О, тоді ти зробила правильно, що приїхала до нас. Вже ми тебе в образу нікому не дамо! — впевнено сказав Марат, погладжуючи мене по плечу.

– Де ти його відкопала? — поцікавилася я, спостерігаючи на те, як чоловік щось друкує в телефоні.

– Познайомилися в ресторані. Правда він милий? — подруга щасливо посміхнулася, а потім додала. – Христя, що ти думаєш робити далі? Йти то ти пішла. А де жити? — подруга звернулася до мене.

– Взагалі, я хотіла жити у тебе... Деякий час. Я ж не знала, що ти тепер не одна, — я кинула погляд на Марата, який, підперши голову рукою, з особливим інтересом прислухався до нашої розмови. — Але... Якщо така справа, то я можу зняти собі простий номер в готелі.

– Що ти... Залишайся з нами скільки завгодно, — Марина посміхнулася краями губ.

– Так, залишайся. А я тобі приготую шаурму. Пальчики будеш облизувати! — сказав Марат, з такою радістю, ніби він тільки цього і хотів, щоб хоч когось нагодувати. — А то Марина вже не може дивитися на неї.

– Не кажи при мені слово «шаурма» — засміялася подруга. — Христя, з житлом ми вирішили. А з роботою? Що ти думаєш про неї?

– Буду щось собі шукати. Навіть не знаю куди йти і що робити…

– Дівчата, ваша розмова, звичайно, дуже захоплююча навіть для такої людини, як я, але вже дуже пізно. А мені завтра рано прокидатися…Може, давайте по ліжках і спати? — перебив мене Марат, збираючи порожні чашки і опускаючи в раковину.

– Знаєш, він мені починає подобатися все більше, — прошепотіла я на вухо подрузі і встала зі столу.

– Ходімо, я приготую тобі кімнату, — Марина потягнула мене за руку до однієї з вільних кімнат. Добре жити, коли у тебе трикімнатна квартира.

Віддавши мені в тимчасове користування невелику кімнату, подруга виділила мені чисту постільну білизну, рушник і нову зубну щітку. Мій інтер'єр складався з: ліжка, приліжкової тумбочки зі світильником, плазмового телевізора невеликої діагоналі і шафи, куди не поміститься навіть половина моїх речей. Але і на цьому дякую.

*****************************************************************************************************************************************************

Мій ранок почався з дивних відчуттів. Ні, не з лютого крику сусідів або працюючої газонокосарки. А з поганого самопочуття. Поперек моторошно нив, голова боліла, а занепад сил огорнув все моє тіло. Перше, про що я подумала, — це про початок менструації, але коли побачила рясну кровотечу, почала розуміти, що мені терміново потрібно звернутися до гінеколога.

Побачивши мій переляканий вираз обличчя, Марина, звичайно ж, не могла над мною не пожартувати.

– Що таке, Христя? Ти вся не твоя... Бачити себе ненафарбованою в дзеркалі — це не так вже й страшно, — засміялася вона, простягаючи мені чашку кави, — я розігрію для тебе піцу.

– Марина, твій хлопець ще не поїхав? — схвильовано запитала я.

– Ні, а що? Хочеш з ним ще поспілкуватися? Він у мене такий балакун! — засміялася вона, притулившись плечем до стіни.

– Мені потрібно, щоб він терміново відвіз мене до лікарні! — сказала я підвищеним тоном.

– Що сталося? — подруга кинула на мене схвильований вигляд.

– У мене…почалася кровотеча. І це геть не схоже на менструацію. Мені терміново потрібно до гінеколога! — закричала я і почула за спиною чоловічий голос.

– Так чого ми чекаємо?! Поїхали! — Марат накинув куртку і схопив ключі від машини. — Не хвилюйся, я особисто простежу за твоєю подругою. Все буде добре, — чоловік поцілував Марину в щоку і, підхопивши мене під руку, відчинив вхідні двері.

Ми їхали з величезною швидкістю, порушуючи безліч правил. Страшно уявити, яка сума штрафів чекає мого нового знайомого. Щойно ми опинилися біля лікарні, Марат не розгубився і сам потягнув мене всередину.

– У дівчини почалася кровотеча. Вона потребує вашої допомоги! — сказав він до першої людини в халаті, і мене потягнули в невідомому напрямку.

Те, що було далі, я мало пам'ятаю. Тому що перед очима почало плисти, у вухах дзвеніти і я просто провалилася в чорну діру. Скільки часу мене намагалися привести до тями, я точно сказати не можу.

Я прокинулася, лежачи на кушетці, а поруч був привабливий чоловік у білому халаті та невеликій бороді.

– Вже прокинулися? Як ви себе почуваєте? — сказав він, відсунувши від себе мою історію хвороби.

– Начебто непогано... Але я відчуваю себе дуже слабкою. Що зі мною?! Це ж не смертельно? — закричала я, піднімаючись з кушетки.

– Тихіше-тихіше. Не потрібно так різко вставати, — він дістав з кишені ліхтарик. — Слідкуйте за моїм пальцем. Хочу переконатися, що з вами все добре.

– Я приїхала до вас з кровотечею! Зі мною не може бути все добре! — невдоволено вимовила я, дивлячись за пальцем і відчуваючи неприємне світло ліхтарика.

– Знаю. Зараз вашому життю вже нічого не загрожує, – спокійно відповів він, записавши щось у блокноті.

– Так що зі мною? Це взагалі нормально?! — ахнула я, бажаючи вдарити цього тугодума.

– У вагітних інколи таке трапляється. Мабуть, ви перехвилювалися, — сказав він, широко посміхнувшись.

– Що ви сказали? — перепитала я.

– Те, що ви носите під серцем дитини, Христино. – Кровотеча — це, звичайно погано. Але, може, ви приймали гарячу вану, піднімали щось важке? Або ж перенесли якийсь стрес? — поцікавився чоловік.

– Я вагітна?! — мої очі вилізли на лоб від такої новини.

– Так, плоду чотири тижні. Дуже небезпечний термін. Але ви не хвилюйтеся, у вас все добре, — він погладив мене по тильній стороні руки.

– Але цього не може бути! — заперечила я.

– Чому? Ви молода красива дівчина...Вагітність у вашому віці повинна бути в будь-якому випадку. Або дитина для вас небажана?

Я ледве стримувала сльози. Адже ця дитина Роми.

– Що ви! Звичайно, бажана! Просто... я не знаю, як це сталося... Я приймала протизаплідні таблетки, — в голові закрутилися сотні думок і спогадів про те, де ж я так встигла налажати.

– Ви ж самі знаєте, що всі методи контрацепції не дають 100% ймовірності того, що вагітність не настане. Звичайно, шанс невеликий. Але тепер мені є з чим вас привітати, — лікар широко посміхнувся. — А де власне батько? У коридорі?

Я не встигла вимовити жодного слова у відповідь. Адже Марат не те, що не батько моєї дитини... Він взагалі мені малознайома людина. Поки я збиралася з думками, щоб не впасти обличчям у бруд зі словами «у моєї дитини немає батька», як двері в кабінет рідко відкривалися і увійшов хлопець моєї подруги.

– Як ти? Тобі вже краще? — запитав він, сідаючи поруч зі мною на кушетку.

– А ось і наш батько! — зробив передчасний висновок лікар. — Вітаю вас. Христина вагітна, — повідомив він цю чудову новину.

– Тобто вагітна? — у всіх чоловіків чи такий ступор, коли вони дізнаються про те, що дівчина носить під серцем дитину...

– Я вже пояснював вашій дівчині, що всі методи контрацепції не захистять вас від вагітності, — знову почав пояснювати чоловік.

– Потрібно зателефонувати Марині. Ось це вона буде рада, дізнатися таку новину! — зрадів Марат.

– З понеділка здавайте всі аналізи і приходьте на консультацію до мене. І звичайно ж, більше відпочивайте, дихайте свіжим повітрям і правильно харчуйтеся. Якщо щось буде турбувати — ось мій номер, — лікар простягнув листки з направленням на аналізи і свій особистий номер телефону. — І звичайно ж, ростіть великими і щасливими!

– Дуже дякую. Ми можемо піти? — Марат взяв на себе всю відповідальність, ніби він дійсно був батьком дитини. Як же приємно розуміти, що у мене за спиною є такі хороші люди.

– Так, звичайно. І ще, з інтимним життям будьте обережні. Самі розумієте, тепер дівчину потрібно берегти вдвічі більше, — лікар підморгнув, потиснувши Марату руку.

– Дякую, що попередили, — відповів мій новий знайомий і взявши мене за талію, покинув кабінет.