Раді Вас бачити!

Я прокинулася не від будильника і навіть не від аромату кави. Я прокинулася від звуку, який змусив мої барабанні перетинки написати заяву на звільнення. Газонокосарка. О шостій ранку. Серйозно?

Я автоматично накрилася ковдрою, намагаючись втекти в теплий, затишний морок сну. Але сон втік першим, бо через кілька хвилин доля приготувала мені інший «сюрприз». Мопед. Таке враження, ніби хтось перемикає передачі за допомогою молотка й лайки. Сусід вирішив стати механіком року просто під вікном. При чому прямо зараз.

Я закотила очі й прошепотіла у простір:

– Господи, дай мені сили не вбити когось сьогодні.

І тут — новий рівень: сусідська війна. Звукова атака.

– Ей, дятле тупий, прибери свою консервну банку, поки я не рознесла її кувалдою! — завила перша сусідка.

– Це ви мені?! Та я зараз вийду і покажу вам, хто тут кувалда!

– Та будь ласка, виходь, я якраз тренувалася на груші!

Я вже не знала, хто кого б’є, але точно знала — я сьогодні не висплюсь. І ось коли я подумала, що гірше вже не буде, до оркестру приєдналася ще одна — молоденька мама.

– Жінко, ваші крики розбудили моїх дітей!

– А ваші діти розбудили мене з шостої ранку, коли вирішили, що ваша квартира — це батут!

Зітхнувши, я покинула ковдру, наче солдат, що приймає своє поразку. В шкарпетках, з запухлими очима та волоссям, яке нагадувало солому після урагану, я вирушила на кухню. Там мене чекала Маринка. Єдина жива душа в цьому підʼїзді, яка не шумить зранку. Вона різала помідори, як справжній буддист у стані нірвани.

– Доброго ранку, зіронько, — всміхнулась подуга, нарізаючи огірок на мікроскопічні дольки.

– Доброго… Хоча з вашим мікрорайоном це дуже відносне поняття. Ви тут живете, як в гнізді диких папуг, тільки голосніше.

– Ой, ти ще не чула, як сусід з п’ятого поверху грає на баяні. Він, коли ностальгує за молодістю, постійно пісні співати починає о четвертій ранку. 

– Чудово, — я зробила ковток кави й глянувши у вікно, похитала головою. – А я скаржилась, що у мене життя важке…

– Це ще не все. Мій сусід Жорік… — вона хіхікнула. – Любить пристрасні ранки.

– Це як?

В ту ж мить зі стіни зліва пролунав стогін. Настільки натхненний, що мені здалося, ніби мене зараз покличуть підспівувати.

– Так, так, ось так! — верещав жіночий голос.

Я вчепилася в чашку кави, як у рятувальне коло.

– Ну от, бачиш? – сказала Марина. – Тобі ще пощастило. Ти такий ранок вперше зустрічаєш. А у мене тут – життя немов в реаліті-шоу. Чесно кажучи, я заздрю його коханкам. Таким пристрасним чоловіком виявився мій сусід.

– А ось я тобі не заздрю. З одного боку кричить скажена жінка, з іншого кричать діти, а з третього взагалі чути такі звуки, ніби виє собака, – засміялася я і знову здригнулася, коли почула жіночі крики за стіною. Який жах!

– Я вже звикла. Взагалі, тут дуже весело жити.

– Але у вашому домі точно є проблеми з звукоізоляцією, — пробурчала я, попиваючи каву.

– Та й стіни ти бачиш, які тонкі? — подруга постукала по одній з них і ми почули гучний крик у відповідь.

– Сусідка, дай поспати!

Я починаю дико сміятися. Жахливе місце і сьогодні я точно вирішила, що повертатися сюди не буду.

Ще одного такого ранку я не переживу.

– Які плани на сьогодні? — поцікавилася Марина.

– Поїду на роботу. Перед дівич-вечором я взяла нібито лікарняний. І його термін закінчився ще вчора. Тому настав час заробляти гроші. Тимпаче, що Саша залишив мене і без одягу, і без копійки в кишені.

– Він ще той мудак! Привезти в будинок коханку, а тебе виперти на вулицю. Так, це справжній чоловічий вчинок! Побачу його на вулиці — плюну за тебе йому в обличчя! — спробувала заспокоїти мене подруга. — Я ж казала тобі ще вночі — залишайся скільки хочеш, — спокійно нагадала Маринка. – Але можеш також зателефонувати Ромі. Він тебе точно не вижене.

– І виглядати жалюгідною покинутою жінкою?

– А ти виглядаєш, як королева? В тебе мішки під очима й волосся, як у їжака після дощу. Але ж я тебе люблю! — вона підморгнула і простягнула мені бутерброд.

Я не встигла відповісти, як знову з-за стіни пролунав тріумфальний крик.

– О, Жорік, ще-е-е!

– Гаразд, я піду в душ. А ти будь-ласка хвилин через тридцять виклич мені таксі, — я взяла чистий рушник і попрямувала до душової кімнати.

Під крики та стогони, я все ж зуміла нормально помитися, висушити волосся, нанести макіяж і одягнутися. На годиннику було видно цифру сім, а це означає, що мені потрібно спішити на роботу. Прощаюся з подругою, але не обіцяю, що повернуся назад ввечері. У такому божевільному будинку я не виживу. З піднесеним настроєм сідаю в таксі і через тридцять хвилин опиняюся біля входу в офіс.

Розплачуюся останніми дрібними купюрами і ледве стримую сльози. Важко усвідомлювати, що ще вчора я була на коні, а сьогодні вже під ним. Але міцно тримаю себе в руках і твердою ходою прямую до ліфта. Перше, з чим мені довелося зіткнутися, це зі здивованими обличчями співробітників. Мене тут не чекали?

Автоматично зайшла до свого кабінету, але побачила в ньому зовсім іншу незнайому мені дівчину.

– Ви до кого? — звернулася вона до мене.

– Це я до кого? Це мій кабінет. Тому повідомте мене, будь ласка, що ви тут робите?

– А-а-а-а, ви та колишня співробітниця, котру нещодавно звільнили?

– Колишня?

– Якщо я не помиляюсь, вчора вас звільнили. Можете запитати всі подробиці у Євгенії Миколаївни.

ЩО?! Звільнили?! Я попрямувала до кабінету своєї начальниці, щоб мені нарешті пояснили, що тут насправді відбувається. Адже, чорт візьми, як мій лікарняний міг закінчитися звільненням? Без стуку відкрила двері і побачила Євгенію Миколаївну, яка щось друкувала на ноутбуці. Моєю начальницею була 45-річна жінка, яка не бачила перед собою нічого, крім грошей. Вона настільки зациклилася на фінансовому збагаченні, що зовсім не помітила, як її кинув чоловік, пішов коханець, а діти поїхали до інші країни. Нікому б не побажала залишитися такою одиначкою. Іншими словами, ця жінка була суворою начальницею.

– Доброго дня! — привіталася я, зачиняючи за собою двері.

– Доброго дня, Христино. Дозволь поцікавитися, що ти тут забула? Будеш просити повернути тебе на роботу? — послідувало питання, яке мене збентежило.

– Яке ви мали право мене звільняти? Я була на лікарняному!

– Дорогенька, нажаль ніякого лікарняного у тебе не було і на роботі ти також не зʼявлялася. Не знаю, чи це була проблема у медичній системі чи просто твій прогул, але мені такі співробітники не потрібні!

– Що ж мені тепер робити? – я намагалася стримувати сльози.

– Шукати нову роботу, Христино. Доречі, за документами можеш зайти у відділ кадрів. А тепер, допобачення!

Найбільше я боялася втратити цю роботу. Мені подобався мій затишний кабінет, графік, подобалося виконувати завдання, які мені доручала начальниця, і як же мені подобався наш дружній колектив! І ось тепер, коли я повільно йду на дно, я почала розуміти, як важливо бути комусь потрібною.

Я вийшла з будівлі, не стримуючи сльози. Останні події мене ніяк не радують. А навпаки, намагаються добити або випробувати мої нерви на міцність. Навіть погода, ніби знущалася зі мною. Почалася гроза, а я була в легкій блузці, спідниці та туфлях. Чудово! І головне, ніякої парасольки поруч! Волосся миттєво промокло, і потік холодного дощу змушував мене здригатися.

Я йшла по тротуару, переосмислюючи своє життя. Що я зробила не так? У якому місці помилилася? Я вся промокла до нитки, замерзла і сильно зголодніла.

Ще один ідіот за кермом, облив мене холодною калюжею! Чудово!

Раптом, поруч зупинилася чорна Тесла і я автоматично обернулася. Рома вилетів з машини, наближаючись до мене.

Ох, а ось і мій рятівник!