Раді Вас бачити!

В очікуванні цього дива я пробула недовго. Дивно посміхаючись, Маша простягнула мені маленьку коробочку коричневого кольору. Було страшно брати це в руки. Раптом, там змія чи таргани? Фу, тільки від однієї думки ставало огидно. Але я повинна це відкрити.

– Не хвилюйся, тобі сподобається, — зважився сказати Макс, тим самим змушуючи панікувати мене ще більше.

Ну, що... була, не була! Натиснувши на кнопку, коробка швидко відкрилася, і я дуже пошкодувала про це. Тому що в цю секунду на мене обрушилася ціла купа блискіток, серпантина і різнокольорових маленьких фігурок. І весь цей «сюрприз» опинився і на моїй сукні, і на моїй голові. Сказати, що всі були в шоці — це нічого не сказати. Все моє обличчя вкрили сині блискітки, які потрапити мені в рот. Який жах!

Але не встигла я оговтатися від одного жаху, як на мене обрушився новий. Максим відкрив другу коробку, в якій були живі, мати його, метелики! Дякую, що не таргани!

Так, поява метеликів мала бути красивою. Але не в цей момент, коли я стояла перед сім'єю Роми з прекрасною зачіскою, ідеальною сукнею і вся покрита блискітками.

– Сюрприз! — сказали ці два ідіота одночасно, змусивши мене перевести на них свій не найдоброзичливіший погляд.

– Ти придурок?! — підвищив тон Рома, вибиваючи з рук Макса коробку. — Маленька, як ти себе почуваєш? — він звернувся до мене.

– Жахливо! — бурчала я, витягуючи з волосся шматочки серпантину,

– Вам обом має бути соромно. До чого ця показуха?! — сказав Сергій Володимирович, схопивши сина за рукав сорочки.

– Тато, ну це ж було гарно. Таких прийомів ще точно ніхто не влаштовував! — став виправдовуватися Макс.

– Ходімо, я зараз тобі покажу, що таке справжній прийом! І ти Маша, теж йди сюди! — суворо сказав чоловік.

Рома, побачивши паніку в моїх очах, відразу ж почав прибирати залишки серпантину, паралельно цілуючи щоки.

– Пробач мого сина. Він нормальний, але іноді на нього щось знаходить, і він творить ось таку нісенітницю. Мені дуже соромно, — щебетала жінка, витираючи мою сукню від блискіток.

– Мамо, я говорив, що виб'ю з нього всю дурість, якщо він зробить ще якесь лайно — і я це зроблю! — гарчав Рома. — Якого біса він взагалі вирішив, що має право так ставитися до моєї дружини?

– Ти ж знаєш свого брата... Він просто жартує, — жінка почала виправдовуватися.

– За такі жарти, я його позбавляю передніх зубів! — погрожував Рома.

– Будь ласка, не потрібно. Я не переживу вашу бійку. Краще просто поговоріть, але тільки не бийте один одному обличчя, — благально вимовила жінка, обійняючи нас.

– Ходімо, маленька, я хочу тобі ще дещо показати.

Не наважившись нічого сказати у відповідь, я лише взяла його за руку і перевела свій погляд на Рому, який дивно хвилювався.

– Щось сталося? Якщо ти переживаєш через сюрприз твого брата — то не варто. Я сприйняла це, як дружній жарт, і нічого більше. Не варто сваритися, а тим більше бити один одному обличчя, — я ніжно торкнулася кінчиками пальців його маленької щетини.

– Просто я теж приготував тобі сюрприз, але не знаю, якою буде твоя реакція, — схвильовано сказав він.

– Що, знову коробка з кнопкою? У вас вся сім'я на цьому повернута, чи що? — я обурено вигнула брову.

– Ні, мій сюрприз набагато кращий. А в іншому, дивись сама, — Рома вказав пальцем на ковані ворота, які вже почали відкриватися.

Спочатку я подумала, що це галюцинації, але коли побачила машину моїх батьків, нервово проковтнула. Тільки не це! І не зараз, ні! Якщо в цій машині дійсно опиниться моя сім'я — я раз і назавжди позбудуся своєї репутації.

А все тому, що мої батьки були далеко не ідеальні. Я б сказала, що вони занадто прості і шалено відрізняються від сім'ї мого мільйонера.

Мій батько все життя проплавав на кораблях, тому землю під ногами цінував лише в одному випадку — коли на ній можна було рибалити або випити. Ідеально, якщо це можна було поєднати. Знаючи його, я дуже сподівалась, що сьогодні він не припер із собою цілу торбу рибальського мотлоху чи пляшки того смердючого рому, який він гордо називає «національним надбанням».

Моя мама в молодості працювала продавцем у м'ясному магазині, а останні роки була наглядачем у місцевій в'язниці. Вона не відрізнялася особливою жіночністю, красивою промовою та манерами. Вона сама справжня людина суворого режиму. Від неї чекати манікюру, ніжності чи гарних слів — те саме, що чекати ніжності від бетонної плити. Вона мала ту строгість, якій позаздрив би сам батько.

Ще одним членом нашої сім'ї була моя бабуся, яка в шістдесят шість років вирішила, що життя тільки починається і тепер її будні складаються з подорожей світом, крутих тусовок, з залицяльників, яких вона змінює, як рукавички та спроб довести мені, що «оці твої молодіжні джинси» їй пасують краще.

Я не нервувала... А просто панікувала. За цю хвилину, поки машина повільно під'їжджала до нас, я встигла прокрутити в голові вже найстрашніші думки, серед яких були сварки, розлучення і знову я з порожньою валізою. Коли ж ці випробування закінчаться?!

Двері машини відчинилися і звідти першою вибігла моя бабуся, поправляючи на голові вінок з живих квітів. Ох, чому не можна було хоча б в такий день залишити свій «аксесуар» вдома?! Слідом за нею вийшов батько в яскравій блакитній сорочці і не повірите, з папугою на плечі, який здивовано крутив своєю чарівною жовтою головою. Поруч йшла моя мама. На ній я побачила приємну на перший погляд рожеву кофту і рвані чорні джинси. О, боже мій! Куди ж там моя сукня з відкритими плечима?

– Донька, я так сумувала! — кинулася в мої обійми найдорожча жінка в моєму житті.

– Я теж, але ви хоча б зателефонували, чи що...Попередили б, що приїдете. А то якось негарно виходить, — прошепотіла на вухо я. — Мамо, якщо чесно, ви зовсім не вчасно вирішили мене відвідати.

– Ну, привіт, внучка! Покажи нам свого залицяльника! — до нас підійшла моя бабуся і пильно глянула на Рому, який все ще не міг прийти в себе від побаченого. Мій бідний чоловік настільки розгубився від першого враження моєї сім'ї, що зовсім забув навіть представитися.

– Бабуся, це Рома, мій чоловік, — сказала я, погладжуючи його по плечу. — Ром, а це моя сім'я. Мама — Ірина Володимирівна, батько — Сергій Анатолійович і бабуся – Любов Степанівна.

– Ох, яка я тобі Степанівна? Просто Любочка, — вона галантно простягнула руку моєму чоловікові, плескаючи нарощеними віями.

– Приємно познайомитися,— нарешті йому вдалося вичавити з себе хоч щось. Так сильно його шокувала моя сім'я. І це ж тільки початок!

– Привіт, зяте, — привітала мама, потиснувши йому руку. Господи, ну прояви хоча б краплю жіночності.

Бери приклад з бабусі...

Раптом Рома різко здригнувся, ледь не закричавши. Татовий відродок у вигляді папуги Ара сів моєму чоловікові на плече.

– Йой! — Рома злякано смикнувся.

Птах гордо повернув голову й виголосив:

– Свистати всіх нагору!

Батько гучно зареготав:

– Та не бійся ти, це наш Джек. Він моряк, як і я.

– Я… я до останнього сподівався, що він несправжній, — прошепотів Рома, не наважуючись навіть поворухнутись.

– Справжнісінький, – гордо відповів тато, і погладив птаха. — Джек, скажи ще щось!

Папуга нахилився до Роми й прокричав:

– Йопер бабай, яка зустріч!

Я закотила очі. Здається, папуга йшов по стопах батька не лише у морських пригодах, а й у словниковому запасі.

– Дитинко, хіба твій чоловік не Сашко? Мені так подобався цей сучий син, — сказала бабуся, взявши в руки декоративного кролика. — Ну, треба ж! Скільки б з них вийшло котлет!

– Залиш цих звірят у спокої! — нарешті втрутилася мама. — Ми тут вам привезли декілька пляшечок чогось міцного, це не ваше пойло з магазину.

– Так би мовити, обмити наше знайомство — тато потер долоні. — Степанівна, несіть пляшки!

Рома підозріло примружився і лише кивнув.

Здається, він боявся вимовити навіть слово. Бідний мій чоловік! Моя сім'я його залякала. Але все ще було терпимо, поки цей папуга не вирішив вставити свої добре заучені п'ять копійок у свою розмову «Йопер метр сантиметр». Чи можна пташці якось закрити рот?

– Ну що, зять? Де твої батьки? Зараз будемо знайомитися, — сказав батько і поплескавши його по спині, взяв у руки пляшки.

Очі Роми стали ще ширшими. Нічого не сказавши у відповідь, він лише вказав рукою вперед і пересадивши птаха на плече мого батька, провів усіх до будинку. Він, здається, вже готувався морально до найгіршого. А це, повірте, тільки розминка.