Раді Вас бачити!

Почуте змусило мене здригнутися. Я ніколи нічого не крала, а тим більше не викрадала чужі машини. Хіба, що в дитинстві, привласнювала собі цукерки в магазині, але на більше ніколи не наважувалася. Присівши на ліжко, щоб не впасти на підлогу і не битися в істериці, я підготувалася до того, що мені зараз покаже Марина.

«... Сьогодні о третій годині ночі четверо молодих людей викрали червону Теслу (номери машини та фотографії), яка належала одному з місцевих бізнесменів»

Прокрутивши стрічку вниз, ми побачили відео з камер спостереження, де було чітко видно наші обличчя.

«... Молоді люди намагалися пробратися всередину автомобіля, але після чергової невдачі зловмисники повернулися з цеглою, за допомогою якої розбили бічне скло...»

З чим? З цеглою? Твою ж матір! У нашої компанії фантазії хоч відбирай!

«... Машину вже оголосили в розшук, а зловмисники обов'язково будуть покарані...»

Ні-ні, тільки не це! Я не хочу до в'язниці... Я там просто не виживу!

«... Троє дівчат і чоловік втекли за пʼять хвилин до прибуття поліції на місце події. Зловмисників так і не знайшли. Якщо ви бачили ось цих людей (наші фотороботи), обов'язково зверніться за цим номером»

– Рома! Швидко збирайся! – закричала я, вихоплюючи телефон з його рук.

– Та що сталося?! – в такому ж тоні запитав він.

– Ми викрали машину сьогоднішньої ночі. Нас розшукують! І знайдуть, якщо ти не почнеш ворушити своєю дупою! – випалила я, на одному диханні.

– Ти жартуєш? Навіщо мені викрадати чужу машину, якщо у мене самого є цілий автопарк?

– Ти був п'яним. Така відповідь підходить? – пробурмотіла я, готуючись заклеїти його рот скотчем.

– Ні, не підходить. Я мільйонер, до речі...

– Ти, мільйонер недороблений, якщо хочеш, щоб на тебе склали кримінальну справу – без проблем. Залишайся. Але я не збираюся гнити у в'язниці! – випалила я, на одному подиху.

– Досить сваритися, молодята. Краще йдемо звідси. Нам треба спробувати повернутися додому, якщо у нас, звичайно, вийде... – втрутилася Марина.

– Для початку нам потрібно хоч якось приховати свою зовнішність. Ти бачила наші фотороботи? Ось і люди, напевно бачили теж. А ми, до речі, досі не знаємо, де знаходимося. Сподіваюся, що не у відділенні поліції, — почала панікувати я, зовсім забувши, що в наші плани ще входить пошук подруги.

– Відчуваю себе героєм якогось фільм, – засміявся Рома, витягнувши з моєї валізи чорну кепку і натягнувши її на голову. І байдуже, що вона була з блискітками!

Зараз головне вибратися якомога непомітніше в людне місце і повернутися додому. Тому, перебравши частину мого гардеробу, ми спробували максимально замаскуватися і вийти на вулицю, немов нічого не сталося.

– Знаєш, ми зробили стільки дурниць... Що я навіть не уявляю, як тепер вибратися з цього болота, — сказала Марина, зібравши волосся в пучок і одягнувши окуляри.

– А у всьому винна ти! – я вказала на неї своїм вказівним пальцем.

– Здається, нам зовсім знесло голову! Ось тільки я ще не вирішив, що більше на нас так вплинуло... Той, алкогольний коктейль чи наявність наркотиків у ньому? — сказав Рома, взявши ручку моєї валізи.

Коли нарешті всі замовкли, я відчинила двері тремтячою рукою і переступила поріг нашого тимчасового притулку. Ми побачили довгий коридор і безліч дверей. Наш номер був під цифрою тринадцять. Дивовижно!

Це місце було схоже на хостел. Почувши якісь голоси за сусідніми дверима, ми швидким кроком попрямували в кінець коридору. Зараз ми поспішали так, як ніколи, ретельно прикриваючи обличчя. Повернувши за поворот, ми побачили ту саму викрадену нами машину, яка самотньо стояла біля бордюру.

– Дивно! Така ж, тільки чорна, стоїть у мене в гаражі! — захоплено вимовив Рома, підійшовши ближче. – Це ж звір, а не машина!

– Відійти від неї! Ми повинні знайти Наталку і полетіти додому. Не потрібно чіпати цю прокляту машину, якщо не хочеш мати проблем ще більше, – загарчала я, потягнувши його за руку.

– Не хвилюйся, ми просто покатаємося!

– Ось я впевнена, що ти вчора сказав так само, перш ніж вибив скло цеглою і викрав її! Ні, Рома. Ми йдемо пішки до місця, де буде менше людей, не привертаючи до себе уваги!

Раптом телефон Марини почав видавати дивні звуки. Як виявилося, це було повідомлення від Наталки.

«Заберіть мене. Здається, я в гайд-парку. А ще, здається, у мене зламана рука і я не можу нею поворухнути. Приїжджайте якомога швидше, поки я не відключилася тут, на лавці»

Злякавшись такого повідомлення, ідея прийшла в наші світлі голови дуже швидко.

– До біса все! Поїхали за Наталкою! – сказала я, відкриваючи передні двері машини.

– А ти мені починаєш подобатися все більше і більше! — відповів Ромчик, закинувши мою валізу на заднє сидіння.

– Знаєте що... Якщо нас посадять, то не знаю, як ви, але я точно з таким татуюванням не пропаду! — засміялася Марина, згадуючи «красу», зображену на її спині.

Ми пішли на величезний ризик, вирішивши проїхатися до парку саме на цій машині, але вибору у нас не було. Через декілька годин почне темніти, а ми так і не знайшли подругу. Більше того, нам усім загрожує небезпека, якщо ми не покинемо цю країну за лічені години.

– Ти шкодуєш? – запитала я, дивлячись на архітектуру міста.

– Шкодую про, що? – уточнив Рома, пильно дивлячись на дорогу.

– Про те, що одружився зі мною? Все ж таки у тебе своє життя, а у мене своє...

– Не забивай свою голову нісенітницею. Я радий, що ми познайомилися, правда... І я не шкодую, – він підморгнув мені і зупинив машину, заїхавши в темний провулок. – Все, дівчатка. Забираємо свої речі, в прискореному темпі шукаємо вашу подругу і їдемо звідси до чортової матері.

Ми вилетіли з машини кулею, ледь не забувши забрати мою валізу. Швидко крокуючи, ми увійшли всередину парку, намагаючись знайти подругу. Через п'ятнадцять хвилин безглуздого блукання нерви Марини дали задню.

– Ну, все! Я так не можу більше. Краще їй зателефонувати!

Набираючи номер телефону подруги, ми почули звук мелодії за спиною і в цей же момент обернулися. Наталка лежала на лавці.

Я попрямувала до подруги і застигла на місці від здивування. Від її прекрасного золотого волосся залишилася лише яскраво-зелена зачіска з чубчиком на зразок ірокеза. Ось тобі і бажання в стриптиз-клубі! Мати моя жінка, батько, мій чоловік! Це що таке?!

– Наталка… Невже це ти? – я обережно підійшла до лавочки, досі не вірячи своїм очам.

– Ната, що ти зробила зі своїм волоссям? Тебе ніби в зеленку головою занурювали! – засміялася Марина, побачивши перетворення нашої подруги.

– Як я вийду заміж з такою зачіскою? Андрій не захоче з такою, як я одружуватися! Кому потрібна така страшна дружина? – заливаючись сльозами, вимовила вона.

– Не плач! Обіцяю, як тільки повернемося додому, ми щось придумаємо з твоїм волоссям. І взагалі, це ще не найстрашніше в житті! Ти ще не бачила моє татуювання. А поки, покажи мені свою руку. Де тут у тебе перелом? — Марина взяла руку подруги і почала її ретельно промацувати. Через хвилину підвела підсумки. – Ніякого перелому тут немає. Це просто розтягнення звʼязок.

– Дівчата, я все вирішив. Виліт до Києва через годину. Якщо поспішимо, то обов'язково встигнемо. Можете мені не дякувати, – втрутився Рома, порадувавши нас своєю новиною.

– А це взагалі хто? – запитала Наталка, пильно дивлячись на нашого нового знайомого.

– Так це чоловік Христини. Вони одружилися, уявляєш? — видала всю інформацію Марина.

– А, як же Сашко, чи він вже в минулому? Ти Христя, почала небезпечну гру...

– Що за небезпечна гра, в якій я ще не беру участь? — запитав Рома, поклавши руку мені на талію.

– Саме ти і береш участь у ній, Ромчик. У нашої Христини хлопець є. Вони три роки, до речі, разом, – пояснила Марина.

– Що ж, тоді мені його навіть шкода. Йому буде важко конкурувати з таким суперником, як я, – він широко посміхнувся. – А поки, всі розмови відкладемо на потім. Давайте вже нарешті полетимо додому...