Раді Вас бачити!

Коли я побачила Рому, ноги стали ватяними. Не знаю, чи то від страху, чи то від полегшення. Я росто застигла під проливним дощем, не здатна сказати ні слова. Його погляд був пронизливий, щелепа напружена. Я розуміла, що він розлючений. Йому не подобається те, що він бачить…

— В машину. Зараз же, — тихо, але з металом у голосі сказав він.

Не сперечаючись, я відкрила дверцята і вмостилася на пасажирське сидіння. Від мокрого одягу холод повільно проникав під шкіру, змушуючи мене тремтіти. Рома різко грюкнув дверима зі свого боку, ввімкнув обігрів і на секунду затих, наче стримуючи бурю всередині.

— Ти нормальна взагалі? Що це було, Христя? — кинув він, не дивлячись на мене.

Я мовчала, бо не знала, з чого почати. Сльози вже змішалися з дощем, і я ледве стримувалася, щоб не заплакати на повну. Мені не хотілося знову поринати у неприємні моменти, котрі сталися зі мною за останній день.

– Скажи мені... Ти хочеш захворіти? Або ти обожнюєш гуляти під дощем? Так скажи мені, я візьму парасольку і будемо гуляти скільки твоя душа забажає. Але тільки не роби так, як зараз, — він обхопив мої руки своїми теплими долонями. — Ти вся промокла. Про що ти думала, коли так виходила на вулицю? Чи не дивилася прогноз погоди?

Здається, ком почав підходити до горла. Я прикусила нижню губу, стримуючи сльози. Не хочеться плакати чоловікові в плече. Йому не потрібні мої проблеми. Адже у всьому, що зараз відбувається, винна тільки я. Навряд чи хтось зможе мені допомогти.

Нічого не відповівши, я лише обхопила його руками за шию і міцно притиснулася до грудей, відчуваючи тепло його тіла.

– Щось сталося, Христино? — він погладив мене по спині, міцніше притиснувши до себе.

– Так... — тихо вимовила я.

– Розкажи мені, хто тебе образив. Це знову твій колишній? – Рома торкнувся пальцем моєї щоки, змахуючи чергову сльозу.

– Розумієш... Я остаточно розірвала всі зв'язки з Сашком. Хотіла піти, забравши свої речі, але він не дозволив взяти з квартири нічого, крім документів. В мене немає ні грошей, ні речей і мені навіть немає, де зараз жити. Все, що залишилося в моєму житті — це мокрі туфлі і телефон з 8% заряду.

– Що було далі? — він нахмурився.

– Я ночувала у Марини. Жахливе місце і більше ні за що туди не повернуся. Вранці я поїхала на роботу, сподіваючись, що хоча б там зможу відволіктися від проблем, але виявилося, що вчора мене звільнили. Розумієш?! Мій лікарняний виявився прогулами і моя керівниця звільнила мене, при першій ж можливості.

Рома не сказав нічого. Просто витяг з-під сидіння плед, накинув на мої плечі й стиснув мою руку.

– Їдемо до мене. Зараз. Без сперечань.

– Я не можу просто… поселитися у тебе. Це якось… — я опустила очі.

– Нічого “якось”, — перебив він. — Ти мені не чужа. І я не дозволю тобі зараз залишатися наодинці. Навіть якщо ти будеш скиглити, пручатись, плакати — я все одно тебе заберу.

Я сиділа, загорнута в плед, слухаючи, як вода плюскоче по машині. Та раптом, Рома переривав нашу хвилинну тишу і обхопивши мою талію рукою,торкнувся ніжними губами до моїх, даруючи пристрасний поцілунок.

Здається, я остаточно розтанула. Давно я не бачила таких рішучих чоловіків, які готові взяти всі проблеми на себе. Не бажаючи більше чинити опір, я погодилася з його пропозицією, а далі нехай буде так, як буде. Випустивши мене з обіймів, Рома завів машину, зрушив з місця і повернув за поворот.

– Поїхали, я покажу тобі свої володіння. Впевнений, що тобі сподобається.

Нічого не відповівши, я обняла себе руками, дивлячись у вікно. Цікаво, і куди ми їдемо? Минуло близько п'ятнадцяти хвилин, як наша машина опинилася перед воротами. Варто було сказати, що місце, де розташовувався його будинок, було досить-таки непоганим. Я б сказала чудовим, після ночі, проведеної в квартирі з божевільними сусідами.

– Виходь, не бійся, — сказав Рома, поцілувавши мене в лоб.

На моєму обличчі вже з'явилася посмішка? Так, я виблискувала від щастя, зовсім забувши про те, що ще півгодини тому стояла під дощем, проклинаючи долю. До нас підійшов приємний чоловік, років сорока, якому Рома передав ключі від машини.

– Постав її в гараж. І скажи Антоніні Петрівні, що ми будемо обідати через півгодини. Нехай накриє стіл, — сказав Рома, обнявши мене за талію.

– Добре, я передам, Романе Сергійовичу.

Сказати, що я в шоці — це нічого не сказати. Мій чоловік дійсно заможна людина? Олігарх? Він зовсім не схожий на простого робітника, враховуючи наявність величезного будинку та прислуг. Я все своє життя прожила в маленькій квартирі і раділа появі нового електрочайника. А тут, навіть готуватимуть за мене. Чи зможу я звикнути до нового життя? Однозначно так!

– Як тобі? Подобається? — запитав Рома, побачивши мою реакцію і відкритий від здивування рот.

– А мені хіба може не подобатися? Зізнайся, ти пограбував банк? — я примружила очі.

– Ні, що ти... Просто отримав хорошу спадщину, вклав гроші у бізнес і тепер вони вже працюють на мене. Не хвилюйся, все законно, — засміявся він, відчинивши переді мною вхідні двері.

Ми опинилися в просторому приміщенні. Швидше за все, це була гардеробна, обладнана всім, що тільки побажаєш.

– Тобі потрібно переодягнутися — він простягнув мені теплий білосніжний халат з яскравим квітковим запахом.

– А мої речі... — я не встигла поставити запитання, як одразу ж отримала на нього відповідь.

– Речі залишилися у ванній кімнаті. Їх потім заберуть. І взагалі, не питай нічого, а роби так, як вважаєш за потрібне. Тепер це і твій будинок теж, — сказав він, поцілувавши мене в щоку. — Ось тут ванна кімната. Тут ти знайдеш все, що тобі знадобиться. А я чекатиму на тебе на кухні. Тепер це твій дім. Якщо захочеш піти — я не буду тебе насильно тримати. Але поки ти тут — нічого не бійся.

Взявши в руки халат, я попрямувала до ванної кімнати. З особливою обережністю відкрила двері і застигла на місці з відкритим ротом. Переді мною відкрився вид на прекрасну білосніжну ванну кімнату.

Саме про це я мріяла! Щоб все блищало і приємно пахло ароматом на зразок італійських парфумів. Я точно сплю, ущипніть мене хтось нарешті!

Я зняла з себе одяг і наповнила ванну. Ідеальна чистота! Немає ні волосся, ні розкиданих пляшок з-під шампуню. Тільки я, тепла вода і ніжна піна, яка обволікає кожну частинку мого тіла. Скільки я тут пробула, сказати важко. Але за цей час я встигла зігрітися і загорнувшись в м'який халат попрямувала до кухні.

– Ти вже повернулася? А я приготував тобі каву, — сказав Рома, щойно я переступила поріг кухні.

– Дякую, – присіла на стілець, відчуваючи себе трохи ніяково.

– Мені потрібно зараз поїхати на роботу роботу. Тому доведеться залишити тебе одну. Роздивися все навкруги і добре відпочинь. Якщо спустишься сходами вниз, там побачиш басейн з підігрівом і джакузі. Тільки захочеться чогось смачного — відразу ж поклич Антоніну Петрівну. Взагалі, ні в чому собі не відмовляй, чуєш? — він підійшов до мене ближче і поцілувавши в щоку, глибоко вдихнув аромат мого волосся. — Ти чудово пахнеш!

– Може, хоча б пообідаємо разом ? — з надією поцікавилася я.

– Перепрошую, крихітко, але мені доведеться пообідати на швидкоруч в машині. А ось тобі вже накрили стіл. Спробуєш фірмовий сирний пиріг Антоніни Петрівни. І ще, якщо раптом щось трапиться — будь ласка, не проявляй свою самостійність, а відразу подзвони мені, — сказав він, прямуючи до дверей.

– Добре, а о котрій годині ти повернешся? — запитала я наостанок.

– Поки не можу відповісти тобі на це питання. Відпочивай і отримуй задоволення, — він посміхнувся, і підморгнувши, покинув приміщення.

Дивний він, дуже дивний... Можливо, я просто себе накручую, і в моєму житті нарешті з'явилася серед чорного ще й біла смуга, але я мало в це вірю.

Гаразд, де тут найсмачніший пиріг? Досліджуючи будинок, я нарешті знайшла терасу, де на мене чекав мій обід. Поруч стояла жінка, років п'ятдесяти в ідеально випрасованій білій сорочці та чорних штанах.Мабуть, це і є та сама Антоніна Петрівна.

– Доброго дня, — сказала я, сідаючи за столик, і рефлекторно поправляючи халат, який так і намагався злетіти з мого плеча.

– Доброго дня, як я можу до вас звертатися? — запитала жінка, розпливаючись в усмішці.

– Просто Христина. Цього достатньо.

– Добре. Роман Сергійович попросив для вас влаштувати невелику екскурсію по дому, щоб вам було легше адаптуватися.

– Ой, не варто було... Здається, я і сама непогано справляюся.

– Як то кажуть, накази керівництва не обговорюються, — стримано засміялася жінка, дивлячись на мою реакцію.

– Можна я дещо у вас запитаю?

– Що ви, Христино... Це я повинна просити у вас дозволу, а не ви у мене.

– Тоді... Скажіть, Рома…він завжди такий?

– Такий – це який? — запитала жінка, присівши навпроти мене.

– Дивний... Занадто турботливий, галантний... Ніби намагається бути ідеальним чоловіком. Але при цьому, тримаючи все під суворим контролем, не знає, о котрій годині повернеться додому, — запитала я, наминаючи пиріг за обидві щоки.

– Не знаю, чи варто вам про це розповідати, але така поведінка пов'язана з його минулим,— тихо прошепотіла жінка, ніби боячись, що нас почують.

– Яким минулим? — уточнила я, прибравши в сторону столові прибори.