Раді Вас бачити!

Невідомість змушувала мене хвилюватися. Я не встигла зробити ще нічого хорошого, щоб мене хвалили, але і поганого також не встигла зробити. Тому перед дверима Роми я глибоко вдихнула, і декілька разів постукавши у двері, зайшла в кабінет.

Мій чоловік сидів за робочим столом і тримаючи однією рукою телефон, записував якусь інформацію під чиєсь диктування. А ось поруч була та, яка незабаром буде снитися мені в страшних снах.

Знову ця Маша! Та вона взагалі відлипає від нього хоча б іноді?! Чи, може, навіть в туалет ходить разом? Фу! Краще б я про це не думала.

Мою увагу привертають її тонкі витончені ноги, які були виставлені напоказ перед Ромою. Я не параноїк, ні! Але чомусь мені саме зараз хочеться вирвати їй все волосся, а його придушити своїм же бюстгальтером, щоб навіть і не наважувався дивитися в бік цієї мимри!

Помітивши моє збентеження, Рома закінчив телефонну розмову і нарешті зважився приділити мені увагу.

– Христино, я вирішив порадувати тебе. У перший робочий день не можна так відразу пірнати в роботу з головою, — сказав він, з незворушним обличчям. – Тому пропоную тобі трохи розвіятися і зайнятися шопінгом. Я ж пам'ятаю про ту ситуацію з речами… Ось тобі і можливість купити все, що захочеш, використовуючи мою картку.

Що?! Мені не почулося? Він хоче, щоб я витрачала його гроші? Він що, ідіот? Або так сильно боїться, що я плюну на наш шлюб і розлучуся, відхопивши у нього шматок компанії?

– І щоб тобі не було нудно… – продовжив Рома з тією самою нейтральністю в голосі, – з тобою поїде Маша. Вона знає всі потрібні магазини.

Серйозно? Він зараз не жартує?

– З великим задоволенням! — підморгнула ця стерва, вмить вмикаючи свій “режим Барбі”. – Обожнюю шопінг з новими подругами!

Моя щелепа ледь не звалилась на підлогу. Подруги? Ми? Ще трохи, і вона скаже, що хоче бути хрещеною матір’ю нашої майбутньої дитини.

– Ви можете заскочити в салон краси і добре відпочити. Я раніше часто відвідував тайський масаж. Дуже допомагає розслабитися і швидко ставить на ноги після важкого робочого дня.

Ну, все! Моєму терпінню прийшов кінець!

– А мене, Роман Сергійович, ви не хочете запитати? — я злюся від великої кількості емоцій.

– Я думав, що про таке можна навіть не питати, — задумався він, підперши голову рукою. – На скільки мені відомо, всі дівчата обожнюють шопінг.

– Не всі! — підвищую свій тон і помічаю краєм ока здивований погляд Маші. Ця гадюка розпустила свої вуха і із задоволенням спостерігає за нашою перепалкою. Ось що робити з такими жінками?! Напевно, посилати далеко і надовго!

– Якщо не хочеш, можеш не їхати… – чоловік знизав плечима, зробивши вигляд, ніби йому абсолютно байдуже.

– Що ти… Ромочка, не слухай її, – різко перебиває Маша, підсовуючись ближче, так ніби боїться, що я зараз зірву весь її спектакль. – Вона просто не знає, від чого відмовляється. Давай картку, і ми поїдемо купимо все необхідне.

Ви тільки подивіться на неї! Стільки нахабства, і жодної тіні сорому! Мовби картка Роми – її власна кишенькова іграшка.

Ну нічого, ми вийдемо з цього кабінету, і я розповім тобі, хто є хто.

Рома ні секунди не роздумуючи, витягає картку з кишені й простягає… Маші.

Тій навіть не треба двічі повторювати. З блискавичною реакцією вона вихоплює її з рук, і, ніби боїться, що картка випарується, одразу ховає в свою дизайнерську сумочку, застібаючи блискавку з демонстративним клацанням.

– Можна, я про дещо попрошу? – обережно кажу я, злегка нахиляючи голову.

– Так, звичайно. Що завгодно, – його голос звучить спокійно, навіть трохи м’яко.

– Можна взяти вашого водія? Не хочеться тягнути пакети з речами в руках, – все так само звертаюся до нього на «ви», й бачу, що йому це справді подобається. Очі ніби теплішають. Любитель рольових ігор, чи що?

– Звичайно, – погоджується він. – Мій водій у вашому розпорядженні. І тримайте телефон поруч. Домовилися?

– Звичайно, Роман Сергійович, – відповідаю я з усмішкою, зовсім забувши, що за моєю спиною стоїть біловолоса гадюка.

Хоча… яка з неї гадюка? Так собі… маленький ужик, що кусає від безсилля.

– Ми можемо бути вільні? 

– Так, – коротко киває він.

Я виходжу з кабінету, сподіваючись, що Маша бодай на мить втратить інтерес і не попреться за мною. Але ж ні! Вона ще дурніша, ніж я думала: миттєво підбігає й вирівнює крок поряд. Для повної трагічності ситуації бракує тільки, щоб вона взяла мене під руку.

Щойно ми заходимо в ліфт, ця самовпевнена дівчина, замість того щоб мовчати й радіти, що їй перепало шматочок влади, вирішує почати розмову.

– Я знаю, що ти його дружина, – каже вона з таким виглядом, ніби відкрила всесвітню таємницю.

Ну, треба ж! Місіс всезнайка ще й думати вміє! Ось це прорив!

– І? Це докір? Або шантаж? – байдуже відповідаю я, навіть не повертаючи голови.

– Що ти… – робить вигляд ображеної. – Просто хочу, щоб ти знала. Це зараз він заносить твою дупу на поворотах, поки діє його контракт. А потім, через півроку, викине на вулицю, як непотрібне кошеня. Ти ж зробила свою справу, а йому більше нічого від тебе і не потрібно. – Вона піднімає підборіддя так гордо, ніби тільки-но вручила мені вирок.

– А ти, я бачу, так і чекаєш, як би стрибнути до нього в ліжко? – піднімаю брову. Моя інтонація холодна й рівна, хоча слова її, мов лезо, ріжуть по живому.

– Браво! – театрально плескає вона в долоні. – Ось ти і показала свої зуби. Я вже думала, що Рома одружився на сірій мишці, яка навіть два слова докупи скласти не може. А тут – така агресія! Що ж я тобі такого поганого зробила, мила? – її очі блищать удаваною невинністю, але мені так і свербить узяти цю невинність і познайомити її обличчям зі стіною ліфта.

– Ти крутишся поруч з моїм чоловіком! У твої обов’язки входить постійно перебувати з ним у кабінеті? – намагаюся говорити рівно, але відчуваю, як голос зривається від ледь стримуваної агресії.

– Ммм, хтось ревнує? – на її губах з’являється єхидна усмішка. – Ну звичайно, з твоєю зовнішністю тільки те і робити, що сидіти та спостерігати, як твій чоловік пускає слину на красунь.

Що?! Це вона зараз серйозно?! Вона справді думає, що так може мене принизити?

Так, я нічим не гірша за неї! У мене довге каштанове волосся, блискучі очі, кольору блакитного моря, пухкі губки і гарна підтягнута фігура. Ну так, є маленькі щоки, але ж це не біда? Чому ця мерзотниця вирішила, що має право мене так ображати?!

– Ну, як бачиш, на тебе ж не ведеться, – з холодною усмішкою кидаю я. – Тільки повний ідіот знову стрибне на граблі, які вже одного разу залишили після себе синець на лобі.

В голові лише одна думка – хай цей ліфт швидше доїде до першого поверху, бо ще трохи, і я просто не витримаю, навчусь її справжнім манерам.

– Отже, ти знаєш, що я його колишня? – вона кокетливо плескає очима, ніби очікує моєї реакції.

– І я знаю, з якої причини він розірвав з тобою стосунки, – відповідаю, нахиляючись трохи вперед, щоб дивитися їй просто в обличчя. – Дивно, але на його місці я б викинула тебе й з компанії. Бо таким, як ти, місце не в офісі, а на смітнику.

Її силіконові губки здригаються, очі округлюються – видно, не очікувала, що я скажу це прямо. Вона відкриває рота, щоб випустити чергову порцію отрути, але саме в цей момент двері ліфта нарешті відчиняються.

Я виходжу першою, зупиняюся й повертаюся до неї.

– І ще. Ти зі мною нікуди не йдеш. Я сама розберуся, що і де купити. Обійдуся без твого нахабного носа!

– Що? Але Рома сказав… – Маша дивиться на мене розгублено, наївним щебетом намагається зупинити.

– Те, що сказав мій чоловік, стосується тільки мене. А ти, мила, краще йди до дупи, – нарешті не стримую емоцій і відверто «плюю їй в обличчя» словами.

– Що ти сказала? – її голос тремтить, вона навіть заїкається.

– Повторюю ще раз для особливо обдарованих, – простягаю руку. – Я їду без тебе. І картку віддай! Думала, задарма й собі щось прихопиш? Але ні, дорогенька. Ця картка тобі не належить.

Вона завмирає. Я бачу, як її очі блищать від сліз, обличчя наливається червоним, нижня губа тремтить. Виглядає так, ніби я відібрала у дитини цукерку. От тільки ця дитина давно вже переросла свої ігри.

– Ну? Я довго чекатиму? – кажу рівним тоном.

– Ну і подавися нею! – вигукує Маша й з різким рухом штовхає картку мені в долоню.

– Треба ж! – усміхаюся, розглядаючи золоту картку. – А ти можеш бути нормальною, коли захочеш.

Вона вдихає на повні груди й стискає кулаки. В очах – образа, злість, але й гордість, яка не дозволяє їй показати слабкість.

– Через кілька місяців ти станеш лише його спогадом, – холодно промовляє вона. – А Рома знову повернеться до тих, хто завжди поруч. Спочатку він загорівся, потім збайдужів… Це його схема. Тому будь готова. І коли ти прийдеш до мене зі сльозами на очах – знай, я тебе не пожалію.

– Марія… мріяти, звичайно, це добре, але твоя історія – це вже щось на грані фантастики. Ти будеш останньою людиною, до якої я колись звернуся за підтримкою, – широко усміхаюся, демонстративно ховаючи картку в сумку.

– Ну ти і погань! – майже кричить вона, і її голос віддається в стінах коридору. – Одного ранку ти прокинешся, а твого чоловіка вже не буде поруч. А знаєш чому? Бо він триматиметься вже за чужу коротку спідницю! Запам’ятай мої слова!

Її очі спалахують люттю, вона різко розвертається на шпильках і твердою ходою прямує до ліфта. Йде так, ніби кожен її крок – це виклик усьому світу. Каблук на мить небезпечно підвертається, і я ледве стримую сміх. Шкода, що не зламала… було б символічно.

А я йду у протилежний бік – моя точка призначення парковка. Там уже повинен чекати Вова, водій мого чоловіка.

Вийшовши надвір, відчуваю, як тепле повітря злегка освіжає після задушливої розмови. Парковку знайти легко: чорна Tesla, начищена до блиску, виділяється серед сірості інших машин. Така одна-єдина – в компанії ні в кого більше такої немає.

Я відкриваю задні дверцята й сідаю, відчуваючи приємний запах шкіри салону.

– Доброго дня, Володимире, – вітаюся, акуратно зачиняючи за собою двері.

– Доброго дня, – відповідає він з усмішкою у дзеркалі заднього виду. – Роман Сергійович повідомив мені, що сьогодні я для вас не тільки особисте таксі, але ще й вантажник. – Він засміявся, заводячи машину. – То куди ми прямуємо?

– По магазинах! – кажу з азартом, відчуваючи, як настрій після сварки різко піднявся.

Дістаю з кишені телефон, нахиляюся трохи вперед і набираю знайомий номер. Ну як це – піти на шопінг і без подруг? Це ж навіть не варіант.

– Алло, Наталка? – кажу з усмішкою, коли чую її голос. – Я знаю, що ти зараз не зайнята. Тому бери Марину під ручку й дуйте в торговий центр. У мене на руках золота картка!

На тому кінці чується радісний вереск, і я не можу не засміятися. Оце буде день.