Раді Вас бачити!

Мій ранок почався чудово, на відміну від Роми, який тільки те і робив, що пив таблетки від головного болю і вив, як вовк, поки наш водій віз нас на роботу.

– Я просто зараз помру... Це нестерпний біль! — почула чергову скаргу свого чоловіка, в той час, коли я була в той час, як огірок.

– Ну і навіщо було так напиватися? — пробурчала я, дивлячись на нього з відвертим докором. — Сам тягнув чарку за чаркою й ковтав ту дивну рідину, а тепер кривишся й скиглиш.

Я була спокійна, як огірок, але всередині ще залишався осад від учорашньої розмови з Машею. Довго не могла заснути, крутилася в ліжку, а в голові роєм літали її брудні слова. Я ледве змогла переконати себе, що Катя — просто чергова дівчина з минулого, яка ніяк не вплине на наші стосунки з Ромою. Але як не намагалася, а реакція мого чоловіка вчора була надто дивною, і це з’їдало мене зсередини.

– Крихітко, може, мені сьогодні зробити вихідний? — Рома схопив пляшку з мінералкою і приклав її до скроні, стогнучи так, ніби йому щойно видалили півголови.

– Ти, мабуть, забув, що у тебе сьогодні зустріч із інвестором? — нагадала я, і він закотив очі, немов я — найжорстокіший кат у світі.

– Вова, залиш машину на стоянці й купи ще цієї мінералки. Вода просто відмінна! — наказав він водієві, не звертаючи уваги ні на мене, ні на своє перекошене від похмілля обличчя.

Я лише посміхнулася. Таким я його ще не бачила — опухлим, червоним, із тремтячими руками. І навіть було трохи смішно.

Біля офісу ми обмінялися кількома сухими фразами й розійшлися в різні боки. У компанії ніхто не мав знати про наші стосунки, і ми обидва це суворо дотримувалися. Звичайно, крім Маші — вона знала все й мовчала рівно настільки, наскільки її влаштовувало. Але я була впевнена: варто їй тільки пустити плітку, і Рома викине її з роботи без жалю. Ця думка мені подобалася все більше. Шкода лише, що Маша чіплялася за своє крісло, мов кліщ.

Я щойно відчинила двері до свого кабінету, як застигла на місці. На моєму дивані розвалився Денис, спокійно попивав каву і дивився на годинник.

– Ви запізнюєтеся, Христино, — промовив він, ставлячи чашку на журнальний столик.

– Затори, неадекватні водії… Самі розумієте. В нашому місті вчасно приїжджати майже неможливо, — я знизала плечима, сподіваючись, що цього разу мені вдасться уникнути бурі.

– Ой, розслабся, — його рука несподівано лягла мені на плече. — Це жарт. А ти вже вся напружилася. Я вмію карати поганих співробітників, але ти до цього списку не належиш… поки. Так що за премію можеш не хвилюватися.

Він примружився, й очі блиснули чимось небезпечним.

– Я ж чого тебе чекав… Тут є одне оголошення для всіх співробітників. Але порадувати хочу саме тебе, — Денис хитро посміхнувся й простягнув мені аркуш паперу.

– Тільки не кажіть, що ми будемо працювати в суботу? — я закотила очі, але взяла папір.

– Яка субота? Яка робота? — він майже вигукнув. — Лише відпочинок, люба! Відпочинок!

Я швидко пробіглася очима по тексту:

Шановні співробітники компанії!

За розпорядженням генерального директора, завтра всі бажаючі їдуть на базу відпочинку «Рожевий слон» для підвищення злагодженості відносин у колективі.

Можна брати з собою дружин/чоловіків, хлопців/дівчат, коханок/коханців, братів/сестер і просто друзів.

Для внесення бажаючих до списків — звертайтеся до прекрасної Маші.

– Це що? — я здивовано підняла погляд.

– Запрошення відпочити, — спокійно відповів він, виблискуючи очима.

– Це чудово, але… — я не встигла закінчити, бо Денис перебив мене, нахилившись ближче.

– Христино, ти прекрасна дівчина, і я хотів би, щоб ти провела цей вечір зі мною. Як подруга…

Я ледь не вдавилася повітрям. В руках все ще тримала аркуш, але вже не бачила слів — лише плями. Рома організував для людей відпочинок, і це була гарна новина. Але сам факт, що мій бос відкрито запрошує мене поїхати з ним, змусив мене хвилюватися.

– Христино, не мовчи… Просто поїдемо разом. Поспілкуємося, краще пізнаємо один одного. І, зрештою, підвищимо нашу робочу злагодженість. Клянуся, приставати не буду! — він театрально поклав руку на серце, ледве стримуючи хитру посмішку.

– Денис Олександрович… — я розгублено почала говорити, намагаючись вигадати хоч якесь виправдання. 

– Ну, який я тобі Олександрович? Просто Денис, — він м’яко провів пальцями по моїй руці.

– У нас у компанії вистачає жінок. Чому б не запросити когось іншого? Мені здається, Віка була б у захваті від такого запрошення, — відповіла я, намагаючись виглядати невимушено.

– По-перше, звертайся до мене на «ти». А по-друге, — його голос знизився майже до шепоту, а очі запалали вогнем, — я хочу, щоб зі мною була саме така красуня, як ти, Христино.

Я відчула, як по спині пробігли мурашки. Невже цьому харизматичному чоловікові й справді ніхто й ніколи не відмовляв?

– А Роман Сергійович? Він теж там буде? — поцікавилася я, намагаючись приховати хвилювання за буденною інтонацією.

– Хто? Рома? Дуже навряд чи, — Денис хитро посміхнувся, ніби йому подобалося тримати мене в напрузі. — Він не ходить на подібні заходи. Так би мовити, не любить світити своїм особистим життям перед співробітниками всієї компанії. Особливо після того, як одружився з дівчиною за контрактом. Весь офіс тільки про це і гуде. І тому, навряд чи він зважиться прийти в місце, де не буде куди втекти від особистих питань і різних косих поглядів.

Я відчула, як у грудях щось защеміло.

– Але якщо він сам не приходить на такі заходи, то навіщо їх взагалі влаштовувати? — я спробувала відвести розмову убік, ховаючи справжню причину своїх питань.

– Як це навіщо? — Денис розсміявся тихо й упевнено. — Щоб колектив відпочив від важкої роботи, випив пару чарок чогось міцнішого і ще більше здружився. Зазвичай, після таких днів відпочинку деякі знаходять свою пару, а інші придумують геніальні ідеї, котрі дозволяють генеральному директору ще сильніше набити свої гаманці грошима. Ось так ось. Ну що, ти згодна?

– А Романа Сергійовича точно не буде? — перепитала я, ковтаючи слину, бо відповідь хотіла почути ще раз.

– Ну, що ж він тобі так впав у душу? — Денис хитро примружився. — Я думаю, що його не буде. Зате буду я. — Він елегантно поправив комір моєї сорочки, і я відчула, як його пальці ледве торкнулися моєї шкіри. — І я впевнений, що без гарного настрою і враження про цей вечір я тебе точно не відпущу.

На мить я справді задумалася. А чому б і ні? Якщо Рома не любить такого роду відпочинок, то чому ж я повинна сидіти вдома? Може, справді варто познайомитися ближче зі своїми колегами, нарешті завести подруг, та й зрозуміти, хто цей Денис, що так наполегливо хоче бачити мене саме поруч із собою?

– Отже, що ти відповіси? — його голос став м’якшим, але настирливим.

– Добре, я згодна. Але тільки якщо ви дійсно не будете приставати, — я примружила очі й посміхнулася, хоча всередині вже почала крутити варіанти, що скажу Ромі, коли він спитає, де я проводила вечір. У голові миготіла лише одна думка – я починаю небезпечну гру.

– Ось так би відразу! — Денис розтягнув губи в усмішці, схожій на котячу. — Тоді я заїду за тобою завтра ввечері. Скажи тільки куди.

І тут мене ніби вдарило током. Ні! У жодному разі не можна називати йому свою адресу. Якщо він дізнається, де я живу, наступного ж дня весь офіс знатиме, що я дружина Полякова. Цього мені точно не треба. Краще хай всі далі думають, що я — просто дівчина з нікому не відомим життям.

– Христино, про що ти задумалася? — Денис знову наблизився, злегка нахиливши голову. — Номер і вулицю будинку згадуєш?

– Краще давай зустрінемося в центрі, — швидко придумала я виправдання, опустивши очі. — Не хочу, щоб бабусі-сусідки розпускали чутки, що до мене приїжджають чоловіки. Там придумають усе, чого не було, ще й по всьому під’їзду пустять. Потім соромно буде з ними вітатися.

– Для тебе, принцесо, я можу стати ким завгодно, — прошепотів він, нахилившись до мого вуха так близько, що відчувалося його тепле дихання. — Ввечері зателефоную.

Я промовчала, лише кивнула, а він повільно вийшов із кабінету, залишаючи після себе легкий, але стійкий шлейф парфуму. Я ще кілька секунд стояла посеред кімнати, намагаючись зібрати докупи думки. Ох, що ж я наробила? Може, не варто було погоджуватися?

Я підійшла до вікна, шукаючи там відповідь. Місто жило своїм життям: рівні дороги, дорогі машини, люди, що поспішали у справах. І раптом мій погляд упав на знайому чорну «Теслу», яка щойно припаркувалася біля входу в офіс.

Але наступної миті я завмерла. З машини вийшов мій чоловік. Він відчинив двері пасажирського сидіння й допоміг вийти довгоногій брюнетці. Вона нахабно, без тіні вагань, поцілувала його в щоку й засяяла усмішкою на всі тридцять два зуби.

У мене всередині все похололо.

– Не зрозуміла… Це ще що таке?! — слова вирвалися самі по собі.