Раді Вас бачити!

У понеділок Рута подзвонила після обіду. Сестра з Тейром могли дістатися до Соломії надвечір; нехай Мара чекає в майстерні. Ганна, почувши новину, пішла шукати більшу торбину для готових коробок. Мара тим часом склала ще три. Пальці самі знаходили згин і притискали клапан, поки вона думала, чи можна взяти зошит до води.

У торбину він не вліз. Довелося покласти в сумку, обгорнувши хустинкою, а баночку мазі перекласти до кишені.

Соломія перелічила принесені коробки й відразу заплатила. Мара прибрала гроші, перепитала, чи родина ще не з’являлася, і взялася перебирати кришечки. Найбільші складала в окрему миску. Раз у раз до них потрапляла маленька, і доводилося висипати все на стіл.

Коли рипнули двері, вона підвелася так різко, що Соломія теж озирнулася. На порозі стояв хлопець із кошиком порожніх баночок.

Хлопець прийшов по мазь і настоянку для Орисі, такі, як минулого разу. Соломія здивувалася: третій раз за тиждень бере, чи не табун коней там лікує? Він відмовився пояснювати — його лише послали забрати. Тітка побурчала, що коли треба щось нести, знаходять його, а коли вона питає — немає нікого.

Соломія забрала кошик, провела пальцем по надщербленому вінцю однієї баночки й відставила її. З комори принесла два пакунки. Хлопець перелічив гроші, допоміг їй пересунути важкий ящик до стіни й пішов.

На Марине запитання Соломія відповіла, що це Орисин брат. Його ще можна впіймати, сестру — лише через нього.

Соломія підсунула їй миску. Мара побачила серед великих кришечок ще одну маленьку.

До сутінків прибула Рута. Вони спустилися в колишню човнову майстерню; відьма відчинила бокову хвіртку до заводі, а Соломія зачинила за ними двері з боку дороги. Широка стіна захищала воду від хвиль і від чужих очей. Мара роззулася й сіла на нижньому уступі, підстеливши старий мішок. Звідси було видно вузький прохід у море.

Сестра з’явилася першою. На ній була знайома темна накидка, волосся збилося біля шиї. Вона тримала Тейра за зап’ястя, але він звільнив руку й випередив її біля самого уступу.

Мара встигла відкласти сумку. Тейр ухопився за камінь, підняв плечі з води, а вона нахилилася й обійняла його. Від нього пахло водоростями, холодним каменем і домом.

— Ти стала маленька, — сказав він їй у плече.

Мара засміялася й заплакала водночас. Сестра підпливла ближче, поклала долоню їй на волосся. Раніше вона робила так, коли Мара поверталася після довгого запливу й удавала, що не втомилася.

Тейр нарешті відпустив її. Сорочка змокла від плеча до пояса, та Мара ще тримала його за руку. Сестра сперлася ліктями на уступ, розглядаючи тріщини на Мариних пальцях і білу мазь біля нігтів.

Сестра спитала, чи це назавжди. Мара кивнула. Тейр хотів знати, чи вона може повернутися, і їй довелося відповісти, що ні.

Він глянув на її черевики, поставлені подалі від води.

Тейр поцікавився, чи вміє вона вже швидко ходити. Мати спробувала зупинити його, та Мара відповіла:

— Іноді. Якщо не треба вгору.

Він ще трохи роздивлявся її ноги, тоді відплив до Рути. Та показувала йому, звідки починається слизька частина настилу. Тейр перевірив камінь долонею, наче їй не повірив.

Сестра спитала про Ганну. Мара розповіла про кімнату, про Ганну з подушкою на стільці біля її ліжка. Про роботу в Соломії теж розповіла: за коробки платили небагато, але тепер вона принаймні могла сама купити мазь. Сестра слухала, обхопивши Марині пальці обома руками.

До Інара вони дійшли не відразу. Мара почала з того, як він ховав поранений хвіст під каменем. Сестра нахилила голову, щоб краще чути. Не перебивала, навіть коли Мара поверталася до вже сказаного.

— Він попросив не приходити в п’ятницю, — сказала вона. — І потім теж.

Сестра кивнула, чекаючи.

— Я думала, він перестане сердитися. Дала б йому час, а тоді…

Вона замовкла. Інар сказав досить ясно, чого хотів. Сестра потерла великим пальцем суху шкіру біля її суглоба, обережно, щоб не зачепити тріщину. Мара дивилася на їхні руки, поки не змогла говорити далі.

Розповіла й про пошуки. Тейр повернувся до них і слухав поруч, тихо притиснувшись плечем до матері. Коли Мара дійшла до малюнка на фанері, він спитав про нижній хід. Вона відповіла, що його теж пройшли. Тейр кивнув, занурив обличчя у воду й випростався вже далі від уступу.

Сестра простежила за ним поглядом, але не покликала назад.

За стіною заводі працював човновий мотор. Вони почекали, доки він віддалиться. Мара сіла рівніше: затерпла нога, на яку вона весь час спиралася. Сестра допомогла їй розправити мокрий край сорочки, що зібрався під стегном.

Мара спитала про матір. Сестра обіцяла попросити її прийти.

— Тільки не кажи, що я прошу пробачення за все.

Сестра поправила їй комір. Вона скаже тільки, що Мара хоче побачитися.

Коли Тейр знову підплив, Мара дістала зошит. Поклала його на суху частину уступу й розгорнула там, де Ганна написала два імені. Рута посвітила ліхтарем, прикривши долонею промінь із боку проходу.

Тейр спитав, чи вона сама написала. Мара показала: перший рядок ні, решту сама. Він схилився над другим ім’ям, і вона прочитала: Інар.

Тейр витягнув руку з води й завмер над сторінкою. Мара подала йому хустинку, тоді олівець. Він витер пальці, обіперся грудьми на уступ і почав повільно перемальовувати ім’я під Ганниним зразком. Папір продавився на другій літері; хлопець зупинився, повернув олівець у руці й продовжив.

Закінчивши, Тейр попросив не виривати сторінки. Мара пообіцяла.

Вона дочекалася, поки він забере руку, й обережно закрила зошит.

Їм треба було рушати до того, як зміниться течія. Рута сказала про це вдруге, і сестра відпустила Марині пальці. Тейр дістав зі свого мішечка гладкий камінь, простягнув їй.

— Для твоєї кишені.

Вона взяла камінь. Він був важчий за той, який колись лишила йому сама.

— Ти тут житимеш? — спитала сестра. — У цьому місті?

Мара глянула на відчинену хвіртку майстерні. На верхніх сходах стояла Соломія з рушником через плече.

— Так. Приходьте сюди. Я скажу їй, щоб пускала вас, навіть коли мене немає.

Сестра ще раз обняла її, притиснувшись мокрою щокою до сухої. Мара хотіла попросити побути довше, та Рута вже дивилася в прохід. Сестра відпливла до неї. Тейр затримався на мить, махнув Марі й наздогнав матір.

Коли їх не стало видно, Мара взулася. Камінь довелося перекласти в сумку: у кишені він стукав об баночку мазі. Соломія подала рушник і сказала, що нагорі є суха сорочка, тільки завелика. Мара перевдяглася, закотила надто довгі рукави й сіла за стіл. Соломія налила їй чаю.

Наступного ранку Мара поїхала на роботу сама. Водій узяв гроші, кивнув на вільне місце, і вона сіла біля вікна. Зошит цього разу залишила вдома. Перед виходом ще раз відкрила його: під рівними Ганниними літерами стояли її власні й Тейрові, різні за розміром, жодна не схожа на сусідню.

У Соломії чекала нова пачка картону. До полудня вони встигли скласти й заповнити два ящики, коли в коморі задзвонив телефон. Господиня пішла відповісти й невдовзі покликала Мару.

— Із музею. Через Ганну тебе знайшли.

Мара витерла долоні об спідницю. У слухавці заговорив незнайомий чоловік. Представився директором, запитав, чи вона була на старій станції під час ремонту загородження.

Мара підтвердила, що була там. Директор просив завтра зайти й уточнити обставини. Адріан оплатив ремонт, це він знав, але йому належало підписати акт. У поясненні йшлося про ворота, опущені без перевірки механізму. Майстер натомість розповів, що звільняв пораненого чоловіка. Назвав двох жінок, які були на станції, а Адріан дав Марине ім’я.

Мара сперлася рукою об полицю. За стіною Соломія пересувала наповнений ящик, картон шурхотів по столу.

Директор спитав, чи вона розмовляла з пораненим. Почувши, що так, попросив допомогти зв’язатися з ним.

Мара заплющила очі.

— Він загинув. Пізніше, у морі.

У слухавці стало тихо. Потім чоловік запитав, чи вона певна. Мара відповіла, що пошуки закінчили.

Директор висловив співчуття — він не знав. Проте допомога йому все одно була потрібна: майстер приніс дещо, знайдене на рамі під час ремонту. Мара перепитала, що саме.

— Луску. Велику, із засохлою кров’ю на краю. І наполягає, що це був чоловік. Завтра я хочу передати її фахівцям.

Мара подивилася на свої пальці, притиснуті до полиці. У тріщині біля нігтя застряг картонний пил.

— Кому ви вже її показали?

— Поки нікому. Тому й телефоную вам.

Вона взяла слухавку іншою рукою й відступила від полиці.

— Не відправляйте її. Я зараз приїду.