Спочатку:
На сторінку книги
Мара прокинулася раніше за інших. У поселенні ще горіли нічні світильники, а за входом до їхнього житла повільно проходила зміна вартових. Вона взяла застібку зі свого місця, провела пальцем по зламаному зубцю й поклала її в маленький мішечок разом із двома власними прикрасами. Ті відьма не просила, але в людському місті за щось треба було жити.
Вона не залишила прощання. Мара прибрала після себе постіль, віднесла сестрі готову сітку й допомогла матері нагодувати молодших дітей із сусідньої родини. Коли Тейр прокинувся, вона показала йому, де лишила запас нових грузил. Він спитав, чи можна взяти її старий гачок для грузил. Мара сказала, що гачок уже його. Тейр вдав, ніби це не дуже важливо, й одразу сховав його в кошик.
Поки вода над поселенням світлішала, вона кілька разів майже починала розмову з матір’ю. Їй було ясно, що та спробує зупинити її, і так само ясно, що це нічого не змінить. Замість розмови Мара запам’ятовувала дрібне: як мати перевіряє вузол нігтем великого пальця, як сестра знімає з волосся пасмо водорості, залишене Тейром жартома. Це були речі, які вона могла взяти із собою без мішечка.
Біля західного виходу на неї чекав Інар.
— Ти йдеш до відьми, — сказав він.
Мара зупинилася. Він побачив мішечок, застібку у верхній зав’язці чи просто добре знав її — вона не спитала.
Мара спитала, хто йому сказав. Виявилося, мати розпитувала про відьму тих, хто обходив відмілину. Навіщо Мара ходила туди, мати ще не знала; Інар здогадався.
Вони пропливли трохи вбік від проходу, щоб не заважати вартовим. Інар обережно торкнувся зав’язки її мішечка, що вже розходилася, і затягнув вузол міцніше. Його рука після шторму загоїлася, тільки під великим пальцем залишалася тонка світла смуга.
Він хотів переконатися, що Мара знає про неможливість повернення. Вона запевнила: відьма попередила про все. Інар дивився на неї так, наче після цього вона мала б розв’язати мішечок і повернутися додому.
— Я знаю, на що погоджуюсь.
Інар відпустив зав’язку. Позаду них хтось кликав робітників до дальніх садів. Цієї ночі вітер змінився, і молоді стебла доводилося знову підв’язувати.
Інар нагадав, що чоловік навіть не знає її. Мара знову відповіла, що знає це сама. Він коротко засміявся, хоча смішного в його голосі не було.
— Скільки разів ти ще скажеш це так, ніби від того стане легше?
Вона не хотіла образити його перед відходом. Інар стояв так близько, що вона бачила піщинку, яка застрягла біля темної луски на його плечі. Він пережив із нею сотні звичайних ранків. Саме зараз вона не могла дати йому жодного слова, яке зробило б цей ранок звичайним.
— Я піду, — сказала Мара.
Інар кивнув. Він не став просити, щоб вона залишилася заради нього. Коли вона вже відпливла, він покликав її ще раз і показав на мішечок:
— Твої прикраси старі. Не віддавай першому ж перекупникові за безцінь.
— Ти ж не знаєш людських цін.
— Ти теж.
Цього разу вона усміхнулася. Інар у відповідь не зміг.
Відьма чекала коло сухого уступу. Вона розклала на камені тканину, поставила поряд воду в закритій посудині й банку мазі. Черевики, які Мара бачила вчора, лежали біля виходу. До них додалися штани, сорочка, теплий светр і невелика сумка.
Відьма показала на сумку з паперами. Після ритуалу Мара мала повторити їй свою історію людською мовою; поки що вони не витрачатимуть на це часу.
Вона взяла застібку з мішечка, попросила Мару розповісти, звідки та її має, й слухала уважно, не перебиваючи. Мара згадала день, коли сама вирізала перший зубець і мати, роздратована її невправністю, доробила решту. Через кілька років застібка зламалася на лові, але її не викинули. Відьма провела зламаним краєм по долоні Мари, аж доки на шкірі виступила кров. Потім поклала застібку в заглибину каменя.
Відьма звеліла сісти у воду спиною до уступу, а коли покличе — триматися за камінь. Вибратися вона допоможе.
Мара зробила, як їй сказали. Печера не була красивою. На світлому камені виднілися плями старої солі, із сухої частини тягло незнайомим запахом тканини й деревини. Відьма працювала руками: змішала порошок із водою, нанесла суміш на застібку, потім на Марин хвіст. Жодного співу не було. Вона говорила мало й вимагала, щоб Мара відразу повідомляла про кожну зміну.
Спочатку заболіла спина. Мара вирішила, що сидить незручно, хотіла повернутися і не змогла. Хвіст залишався на місці, але більше не відповідав так, як мав. Відьма попросила її міцно взятися за камінь. Біль перемістився нижче, розділився надвоє й пішов уздовж кісток, яких досі не існувало.
Мара закричала. Її власний голос у печері став тоншим, чужим; вода вже не віддавала його назад звичними вібраціями. Відьма підтримувала її під плечима, коли та ковзала з уступу, і знову наказувала дихати. На мить Мара не могла ні вдихнути води, ні набрати повітря. Вона вдарила долонею по каменю. Відьма витягла її вище, і повітря увірвалося в груди так різко, що вона закашлялася.
Хвоста вже не було. Замість нього в мілкій воді лежали дві ноги, мокрі й безпорадні. Пальці на них здригалися від холоду. Мара дивилася, як один палець випадково зачепив інший, і не могла повірити, що це зробила вона.
— Тепер на сухе, — сказала відьма.
Вона не тягла Мару за руки, поки та сама не знайшла опори. Пересунути тіло на уступ було важко: вага, яку завжди тримала вода, раптом повністю належала їй. Мара сперлася на лікті, підвелася й одразу впала на бік. Камінь не піддався. Від болю в стегні вона стиснула зуби.
— Я попереджала, що вчитимешся ходити, — сказала відьма. — Сьогодні можеш ненавидіти мене за це. Завтра буде трохи легше.
Вона простягнула рушник. Мара витерла обличчя, ноги й спину. Уже тепер шкіра на боках натягувалася, коли вона оберталася. Відьма відкрила банку й показала, скільки мазі брати, куди наносити першою. Мара повторила рух, повільно й невміло. Густа речовина трохи полегшила печіння. До вечора треба було зробити це знову.
Відьма допомогла їй надягти сорочку й штани. Тканина зачепилася за вологу шкіру, і Мара завмерла, перш ніж протягнути ногу до кінця. У морі вона теж носила речі, але жодна не тиснула в колінах і не терла шов біля стегна. Черевики були найгіршими: кожну ступню довелося силою переконувати лишатися всередині.
Вона спробувала встати, тримаючись за стіну. Коліна розійшлися в різні боки. Відьма підставила їй плече й дала постояти, поки тремтіння не вщухло.
— Скажи, як тебе звуть.
— Мара, — відповіла вона й застигла.
Відьма говорила інакше, ніж до ритуалу. Її слова прозвучали для Мари відразу двома способами: чужі звуки, що торкалися вух, і цілком ясний зміст. Вона повторила своє ім’я. Тепер воно виходило з горла сухим людським голосом.
Відьма нагадала її нове прізвище й почала перевіряти, чи запам’ятала вона, звідки приїхала.
Мара переказала історію, яку їй дала відьма: невелике селище на іншому березі затоки, робота в родині, переїзд після смерті родича. Вона двічі збилася, і відьма терпляче поправила її. Про батьків у тій історії було небагато — достатньо, щоб сторонній не почав шукати їх за першої розмови. Мара хотіла знати, чи можна зробити менш самотню версію, але нічого не сказала. На суші вона й справді була сама.
Відьма дала їй гроші на перші витрати та показала окрему кишеню для документів. У сумці лежали аркуші й картка з її обличчям. Поки відьма читала з них потрібні відомості, Мара уважно дивилася на чорні знаки. Жоден не став зрозумілішим.
— Це адреса житла, — сказала відьма, торкнувшись рядка на маленькому клаптику паперу. — Господиня знає, що ти прийдеш. Вона зве мене Рутою, тож назви це ім’я, коли спитає. Я покажу дорогу до першого повороту.
Мара взяла папірець. Їй не подобалося, що тепер дорога залежить від знаків, яких вона не розуміє, і від жінки, з якою познайомилася вчора. Вона не відклала папірець.
Вихід із печери був вузьким. Кілька кроків вона зробила, тримаючись за відьмину руку; далі стежка розширилася, і Мара спробувала йти сама. Їй доводилося дивитися на кожну ступню. Камінці кололи крізь підошви, вітер проникав під светр. За поворотом на скелі висіла металева табличка з людським написом.
Мара попросила прочитати напис. Відьма відповіла, що він застерігає про слизьку дорогу.
Мара обережно переставила ногу. На табличці було кілька рядків. Відьма прочитала лише один із них, і Мара не могла перевірити, чи цього досить.
Внизу відкривався берег і людська дорога. Далі, за будинками, виднівся порт; між кранами стояли щогли суден. Вона шукала поглядом причал, де бачила Адріана, хоча звідси не могла його впізнати. Відьма зачекала, поки вона знайде рівновагу на сухому камені, й відпустила її руку.
Мара зробила ще один крок. Потім наступний. Море лишилося позаду й унизу, зовсім близько, але повернутися до нього тією дорогою, якою вона припливла, вона вже не могла.
