Спочатку:
На сторінку книги
Ганна поставила Марині черевики біля порога, набивши їх старими газетами. З одного ще натікала калюжка. Вона принесла ганчірку, витерла підлогу й лише тоді помітила, що Мара досі стоїть у коридорі в мокрих панчохах.
— Знімай. Підеш до кімнати — лишиш сліди до самого ліжка.
Це було перше зрозуміле прохання за весь ранок. Мара сіла на лавку, стягнула панчохи й віддала Ганні. Та не запитувала, звідки стільки води. Рута, яка зайшла слідом, забрала з Мариних рук сумку; сама вона встигла тільки дістати з кишені білий камінець і покласти його на лавку поряд із собою.
У ванній гаряча вода довго не йшла. Труби бурчали за стіною, Мара тримала долоню під краном і ждала, поки зможе змити сіль. Вона знала, де стоїть мило, як повернути ручку душу, щоб не обпектися, який рушник можна брати. Ще недавно кожна така річ потребувала Ганниного пояснення. Тепер Мара впоралася сама, навіть обмила розбите коліно, не скрикнувши, і лише з маззю забарилася: не могла відкрутити кришечку.
Рута тихо постукала й увійшла після відповіді. Взяла баночку, відкрила. Поки Мара наносила мазь, відьма склала мокре вбрання в таз і знайшла на полиці чисту сорочку.
Мара показала на руки й спитала, скільки ще доведеться доглядати їх так. Відповідь знала сама. Хотілося почути іншу саме сьогодні, але Рута повторила: завжди.
Рута поставила баночку на край умивальника.
— До п’ятниці цієї вистачить. Потім принесу ще.
Мара розмазала білу смужку між пальцями. Відьма вже взялася за дверну ручку, коли вона спитала:
— А якщо тебе не буде?
Рута обернулася.
— Не завтра. Колись, — додала Мара. — В аптеці я тільки показую номер на банці. Навіть складу прочитати не можу.
Відьма підійшла до умивальника, витерла мокре дно баночки краєм рушника.
На північному березі, над старою човновою майстернею, жила жінка, яка сушила трави й готувала частину Рутиних сумішей. Відьма обіцяла відвести Мару до неї, коли та виспиться. Про Мару ця жінка нічого не знала; про саму Руту — досить, щоб не дивуватися замовленням.
Мара кивнула. Вперше їй спало на думку, що в Рути є справи, які почалися задовго до їхньої угоди, і люди, до яких вона ходить без кошика, призначеного для чужих очей.
Вона заснула поперек ліжка, не накрившись. Прокинулася від власного руху: нога смикнулася, вдаривши п’ятою об дерев’яний край. Уві сні треба було повернути все тіло одним ударом хвоста. Мара кілька секунд лежала нерухомо, прислухаючись до кухні. Там Ганна розмовляла з кимось про хліб, що почав пліснявіти в пакеті; співрозмовник відповів низько й тихо.
Це був Адріан. Мара сіла на ліжку. На стільці лежала ковдра, яку їй принесли, поки вона спала. Мара загорнулася в неї, хоча в кімнаті було тепло, і вийшла.
Він підвівся так швидко, що зачепив коліном стіл. Перед ним стояла повна чашка. Пов’язка на руці була нова, акуратна, на зап’ясті виднівся край пластиру. На мить Мара відчула полегшення: хтось подбав про рану. Потім згадала Інарові здерті пальці й розсердилася на себе за цю думку.
— Я заходила до сусідки, — сказала Ганна. — Тепер піду по свою каструлю. Якщо щось треба, я через двір.
Вона взяла порожню торбину, хоча для каструлі та була замала, й вийшла.
Мара сіла на її місце. Адріан посунув до неї паперовий пакет, але не відпустив одразу.
— Булочка з яблуком. Ти тоді…
Мара подякувала, не давши йому договорити.
Він прибрав руку. Мара розгорнула папір; солодкий запах раптом викликав голод. Вона відламала шматочок і з’їла, поки Адріан розповідав, що був у лікаря, а потім у музеї. Павло запитував про станцію. Довелося написати пояснення про пошкоджені ворота й оплатити ремонт.
Мара розпитала про пояснення. Адріан написав, що сам опустив ворота без перевірки механізму. Про Інара — нічого. Майстер, схоже, також не розповідав: принаймні Павло не питав.
Вона поклала решту булочки на папір. Адріан слідкував за її руками, потім перевів погляд на власну чашку.
На запитання, де тепер Інар, Мара сказала, що його забрали свої.
Він кивнув і більше не розпитував. Мара чекала, що спитає про «своїх»: скільки їх, звідки прийшли, де живуть. Адріан умів ставити запитання так, що їй самій ставало цікаво відповідати. Тепер вона заздалегідь готувалася мовчати.
Адріан попросив її повернутися. Мара не зрозуміла, куди, і він почав пояснювати: до нього, щоб вони знову могли бачитися. Не сьогодні, він не просить сьогодні.
Мара потягнула ковдру на плече. Вона уявила, як вони знову йдуть повз пекарню, як він нахиляється до неї, щоб почути серед вуличного шуму. Від цієї близькості, якої зараз не було, защеміло під ребрами. Їй хотілося на кілька хвилин опинитися в тому дні, коли найбільшою її турботою було вгадати, чи він візьме її за руку.
— Я не можу, — сказала вона.
Адріан втягнув повітря носом. Він дивився на неї так уважно, що Мара побоялася знову заговорити: будь-яке наступне слово могло прозвучати як обіцянка.
Він спитав, чи через Інара. Мара поправила:
— Через те, що ти зробив.
Адріан почав говорити, що знає, весь час про це…
Він потер здоровою долонею щоку. На столі між ними лишилися крихти, і Адріан почав збирати їх кінчиком пальця в одну купку. Мара впізнала рух: він так само збирав їх у пекарні, поки вчив її тримати ручку.
— Я приніс твою кров, — сказав він нарешті. — Не знав, що станеться, але розраховував, що хтось прийде. І коли він прийшов, я його замкнув.
Вона слухала. Усе було правильно, жодного слова не треба було виправляти. Полегшення не прийшло.
— Я не вмію зробити так, щоб цього не було, Маро.
— Я теж.
Він підняв голову. На якусь мить вона побачила, як сильно йому хочеться, щоб вони тепер опинилися по один бік цієї розмови: двоє людей, які шкодують про те саме. Мара відчула втому, важку після недовгого сну. Їй ще треба було поїсти, змінити пов’язку на коліні, запитати Руту про Інара, а вона знову сиділа й думала, як не зробити Адріанові боляче.
— Іди, будь ласка. Я сьогодні більше не можу.
Він підвівся. Біля її стільця спинився, і Мара сама ледь не підняла обличчя для поцілунку — настільки звичним був його рух. Адріан помітив це. Вона бачила, що помітив.
Біля дверей він спитав, чи можна подзвонити завтра. Мара похитала головою.
Коли він вийшов, вона доїла булочку. Яблука всередині були ще вологі; одне впало на папір, і вона підняла його пальцями. Їй було соромно їсти з таким апетитом. Потім сором минув, лишилися голод і втома.
Ганна повернулася з каструлею в руках і торбиною під пахвою. На Адріанову чашку глянула, нічого не сказала. Поставила гріти суп.
Мара попросила навчити її писати листи. Не зараз — після супу.
Ганна повернулася до неї.
— Навчу. Тільки я вчителька так собі, одразу кажу. Чоловікові колись пояснювала, як заповнити квитанцію, то він пішов платити на пошту, аби мене не слухати.
Мара всміхнулася, несподівано для себе. Ганна дістала з шухляди зошит і ручку, спробувала її на краєчку старого конверта. Чорнило не пішло; вона потрясла ручку, знову спробувала й нарешті знайшла іншу.
За вікном уже сутеніло, коли вони взялися до роботи. Ганна написала Марине ім’я великими літерами. Мара вивела першу, надто міцно натискаючи на папір. Друга вийшла перекошена, й вона хотіла перегорнути сторінку, але Ганна прикрила її рукою.
— Куди ж ти? Тут іще місця повно.
Вони заповнили пів аркуша. Мара поступово послабила пальці. На останньому рядку ім’я вже можна було прочитати без Ганниної допомоги.
Потім вона попросила написати ще одне слово.
Ганна уточнила, чи Інар пишеться через «і». Мара не знала. Вимовила ім’я повільно, по складах; господиня прислухалася й написала поряд із її власним. На запитання про лист Мара похитала головою.
— Він теж не читає вашого письма.
Ганна трохи посиділа з ручкою в руці, тоді відсунула зошит ближче до Мари.
Рута повернулася, коли суп у каструлі зовсім охолов. Мара почула хвіртку й підвела голову, забувши про ручку; на папері лишилася довга чорна риска. Відьма ввійшла сама.
— Його довели до тихої бухти, — сказала вона. — Далі сьогодні не понесуть. До нього пішли по допомогу.
— Можеш передати…
Мара спинилася. Рута чекала, не знімаючи хустки.
Вона подивилася на два імені на сторінці. Ганнине письмо було рівне, її власне — завелике, літери тіснили одна одну. Вона мала право запитати, як він. Інар дозволив. Просити його відповісти, повернутися, ще раз вислухати її вона сьогодні не стане.
— Скажи мені завтра, якщо щось дізнаєшся.
Рута кивнула й пішла мити руки. Мара повернулася до зошита. Під рискою лишалося досить місця для ще одного рядка. Вона поправила ручку між пальцями й почала з першої літери свого імені.
