Раді Вас бачити!

Картонна коробка вперто розкривалася. Ці були менші за ті, з якими Мара допомагала минулого разу, й мали інакше дно. Вона загнула клапан, притиснула подушечкою пальця й потримала, як показала Соломія. Щойно відпустила — дно випнулось, одна зі стінок роз’їхалася. На столі лежало вже шість таких коробок, і всі шість вона примудрилася скласти по-різному.

— Оцю не чіпай, — сказала Соломія, забираючи сьому. — Хай буде зразок.

Вона поставила готову коробку перед Марою, повернула отвором до неї й пішла відчиняти двері. Надворі хтось уже вдруге смикав клямку.

— Та чую, чую. Замок заїло, двері мені не виламайте.

Прийшла жінка з порожньою торбою й одразу почала скаржитися на сусіда. Мара не розібрала, чи той позичив драбину, чи поставив свою на чужій ділянці. Соломія відповідала з комори, не припиняючи збирати замовлення, й поступово з’ясувалося, що драбина взагалі ні до чого: жінка хотіла, щоб їй повернули кота, а сусід казав, що кіт приходить сам.

Мара розкрила зразок і подивилася, який клапан заходить усередину першим. Ось де вона помилялася. Наступна коробка вийшла рівна. Вона перевернула її, легко натиснула на дно, тоді поставила збоку, подалі від невдалих.

То була наступна п’ятниця, її другий робочий ранок. За тиждень від розмови зі старшим вартовим ранки на пальцях трохи затягнулися; Соломія дозволила складати упаковку, але банки досі переставляла сама. Гроші вони домовилися рахувати за готову роботу. Мара зраділа, поки не побачила, скільки часу забирає одна коробка.

Відвідувачка спитала про Мару: невже допомагатиме замість племінниці? Соломія заперечила, що племінниця тут і так майже не сиділа — до себе б устигнути.

Жінка нахилилася до столу, взяла невдалу коробку й спробувала поправити.

— Ти по згину веди, люба. Ось так. А то ж воно бач, яке…

Клапан порвався, і відвідувачка поклала коробку назад. Мара зробила вигляд, що не помітила. Соломія з’явилася з пакунком, глянула на стіл, на гостю, але сказала тільки ціну.

Коли двері зачинилися, вони ще трохи помовчали.

— За цю не віднімайте, — попросила Мара.

— Та бачила я.

Мара засміялася першою. Соломія невдоволено смикнула ротом, однак теж усміхнулася й забрала зіпсований картон на розпал.

До полудня на краю столу стояли два рівні стоси. Мара повертала кожну коробку швом до стіни: так було гарніше. Крізь відчинене вікно долинав шум води, а ще хтось унизу тягнув по бетону щось важке. Вона двічі підводилася подивитися. Обидва рази там був чоловік із візком.

На третій Соломія сказала:

— Я звідси бачу спуск. Скажу, якщо хтось прийде.

Мара сіла. Останній клапан ніяк не потрапляв у проріз, хоча вона звірилася зі зразком.

Після обіду Соломія перелічила коробки, дістала гроші й поклала перед нею. Мара прикинула, скільки залишиться після дороги. Завтра доведеться скласти більше. Вона хотіла запитати, чи можна забрати картон до Ганни, але господиня вже розгортала вузький клаптик паперу.

Соломія записала назву зупинки — показати водієві, якщо забуде. Мара запевнила, що пам’ятає.

— То не показуй.

Мара все-таки взяла папірець.

На зупинці вже чекали двоє школярів. Один сидів на огорожі й розгойдував ногою відірвану дошку, другий їв яблуко разом із серцевиною. Мара стала з краю, щоб бачити дорогу. Сьогодні вона вперше мала їхати назад сама: вчора Рута сіла поруч і всю дорогу називала місця, за якими треба впізнавати повороти.

Коли прийшов автобус, хлопці пропустили її вперед. Це збило Мару з пантелику: вона збиралася подивитися, як вони платитимуть. Довелося простягнути водієві гроші самій і перепитати, чи вистачить до міста. Він відповів, що вистачить іще на одного, але другого з нею, здається, немає.

Мара сховала решту й пройшла до вільного сидіння.

З вікна було видно воду. Автобус піднімався, берег унизу ставав дедалі вужчим, і вона ловила себе на тому, що шукає поглядом темний рух між скелями. За ці дні їй устигли привидітися Інарові плечі в уламку дерева, у камені, в мокрій спині собаки, який плив до господаря. Після собаки вона повернулася до Соломії й цілу годину не могла ні за що взятися. Тепер намагалася дивитися вперед.

Школярі сперечалися про якусь жінку, яка поставила обом погані оцінки, хоча списував лише один. Мара слухала їх із мимовільним інтересом. Виходило, той, хто знав відповідь, теж міг бути винний. Хотіла спитати чому, але вчасно впізнала жовтий будинок на роздоріжжі.

За ним слід було готуватися до виходу.

Вона підвелася зарано. Водій глянув у дзеркало й звелів сісти, бо до зупинки ще далеко. Мара сіла, а коли автобус нарешті став, ледь не пропустила свою чергу: пропускала жінку з дитячим візком. На тротуар ступила гаряча від сорому й задоволена, що все-таки доїхала куди треба.

Біля пекарні довелося зупинитися. Її тягнуло всередину запахом теплого тіста, та гроші в кишені вже були пораховані: дорога на завтра, частина на мазь, решта Ганні. Мара спробувала згадати, чи лишився вдома хліб, і крізь шибку побачила Адріана.

Він стояв біля прилавка спиною до вікна. Поряд жінка в темно-зеленому плащі стягувала рукавичку зубами, бо обидві руки були зайняті папкою. Адріан забрав папку, навіть не перериваючи розмови з продавчинею. Жінка щось сказала йому; він засміявся, похитав головою, тоді додав до замовлення ще одну булочку.

Мара знала цей сміх. Від нього колись ставало легко в усьому тілі.

Вона вже рушила далі, коли двері відчинилися.

— Маро?

Адріан затримався на порозі. Жінка пройшла повз нього й зупинилася трохи осторонь, поправляючи ремінець сумки. Зблизька виявилося, що вона старша, ніж здалося через скло; біля очей збиралися тонкі зморшки, а на щоці був темний слід, наче від олівця.

Адріан спитав, чи вона вже повернулася. Мара пояснила, що тепер їздить туди й назад.

Він глянув на її сумку. З неї стирчав кут розібраної коробки: Мара взяла одну потренуватися ввечері.

Про північний берег він знав від Ганни, заходив до них. Мара підтвердила, що господиня передала.

Жінка простягнула йому паперовий пакет, який він залишив на прилавку.

— Тримай, бо знову шукатимеш.

— Дякую. Це Мара. Маро, це Віра, ми працювали разом. Вона приїхала на виставку.

— Я її готую, — уточнила Віра. — Приїхати на готове було б приємніше.

Вона всміхнулася Марі, тоді забрала свою папку з-під Адріанової руки.

— Піду, поки там без мене нічого не прикрутили. Не забудь поїсти.

Вона рушила в бік музею швидким, трохи сердитим кроком. Адріан дивився їй услід лише мить, але Мара встигла помітити, як легко вони розійшлися: без образи, без запитання, коли побачаться. Ніби це вже було домовлено.

На запитання, як вона, Мара розповіла про роботу в Соломії. Вона дивилася на його руку, вже без пов’язки. Адріан сказав, що питав не про роботу.

Вона знала, про що він. Ганна сказала їй, що розповіла Адріанові: Інар зник, його шукали й не знайшли. Мара тоді розсердилася, а за хвилину вже не могла пригадати, що саме Ганні слід було відповісти на його запитання.

— Новин немає, — сказала вона.

Адріан потер край паперового пакета великим пальцем. На ньому проступала масна пляма.

— Я можу дістати човен.

Мара дивилася на його рот, на знайому складку біля нього. Їй бракувало Адріана; вона з прикрістю відчула це саме зараз, коли він знову пропонував те, чого не міг дати. Сісти б поряд, спертися на його плече й дозволити йому говорити. Хоч кілька хвилин нічого не вирішувати.

— Там шукали ті, хто живе під водою.

Він опустив очі.

— Так. Пробач.

Повз них протиснулася дівчина з тацею. Вони загороджували вхід. Мара відступила до стіни; Адріан пішов за нею, тримаючи той пакет, і раптом їй стало нестерпно стояти тут серед покупців, які питали одне одного про булочки.

Вона запропонувала зайти в неділю до музею. Адріан звільнявся після другої; на той час і домовилися.

Він хотів щось додати, але Мара вже попрощалася. Вона пішла додому пішки, дорогою повторюючи слова, які мала йому сказати. Спочатку виходило надто довго. Потім лишилося одне речення, від якого досі хотілося відмовитися: «Я більше не хочу бути з тобою».

Вимовити його подумки виявилося легше, ніж повірити, що вона справді прийде й скаже.

У Ганни на кухні сиділа Рута. Перед нею лежав той самий обрізок фанери, на якому Мара малювала прохід. Дерево висохло й вигнулося, одна олівцева лінія майже стерлася.

Мара поставила сумку на підлогу.

Рута кивнула на її запитання: завал розібрали. Відгалуження, до якого не могли дістатися через нестійке каміння, виявилося коротким, за ним — глуха стіна. Оглянули все. На нове Марине запитання відьма підтвердила, що й далі за мисом шукали, і на дні, і вздовж берега.

Ганна стояла біля плити, тримаючи кришку від каструлі. Пара осідала на її руці, а вона все не клала кришку.

Мара потягнула фанеру до себе. Вона намалювала поворот неправильно — ще тоді це розуміла, тільки не змогла пояснити олівцем. Нижній хід заходив глибше. Треба було виправити, поки Рута тут, поки можна передати…

— Він був довший.

— Маро, вони пройшли його. Там уже нікому сховатися.

— Він не ховався.

— Знаю.

Рута говорила без поспіху. На ній була чужа велика куртка, волога по нижньому краю. Мара вперше помітила, як сильно вона втомилася: шкіра під очима потемніла, волосся біля скронь злиплося від солі. Увесь цей час відьма ходила між нею й водою, поверталася, слухала ті самі запитання. І щоразу знову йшла.

— Вони більше не прийдуть? — спитала Мара.

— Пошуки закінчили.

Мара сіла. Роздивлялася свої криві лінії, поки не перестала впізнавати в них знайоме місце. Інара не буде біля сходів. Соломії більше не треба стежити за спуском, поки вона складає коробки. І наступної п’ятниці нічого не зміниться, хоч би котрого разу вона прийшла до бухти.

— Я хочу до сестри.

Рута присунулася ближче.

— Спробую привести її до берега. Тільки не обіцяю, що швидко.

Мара спитала, чи сестра знає. Рута підтвердила.

Мара кивнула, й сльози впали на фанеру. Вона прикрила обличчя долонями. Їй уявився Тейр, який вимагатиме від матері розповісти все, а потім попливе питати в інших. Інар умів відповідати на його нескінченні запитання. Іноді вигадував дурниці, а потім сам плутався, і Тейр плив до Мари перевіряти.

Вона хотіла ще раз почути хоч одну таку дурницю.

Ганна нарешті поклала кришку. Підійшла, обняла Мару за плечі, незручно, через спинку стільця. Мара вчепилася в її передпліччя й заплакала вголос, сердито, зриваючись на вдихах. Ганна мовчала. Рута прибрала зі столу малюнок.

Увечері Мара дістала мушлю з кишені. Обірваний шнурок увесь час чіплявся за підкладку; вона розплутала його й поклала мушлю в шухляду поряд із зошитом. На сторінці лишалися два імені, які Ганна написала їй тоді.

Мара торкнулася другого. Підписати щось іще вона не вміла.

Ганна зазирнула в кімнату перед сном.

Вони домовилися, що завтра Мара побуде вдома, а Соломії Ганна подзвонить сама.

Коли Ганна пішла, Мара лягла, не зачинивши шухляди. Думка про Інарову смерть поверталася щоразу, як вона починала засинати, і будила її знову. Під ранок вона покликала Ганну. Та прийшла з подушкою, посунула стілець до ліжка й лишилася.