Спочатку:
На сторінку книги
Молодий вартовий спробував показати здоровою рукою, але звідси було видно лише край мису. Він повторив назву проходу, і Мара впізнала місце: вузька кам’яна полиця під водою, над нею виступ, обліплений мушлями. Колись вони з Інаром ховалися там від варти. Він завжди казав, що з двох боків виходити зручніше, ніж з одного.
Тепер один бік завалило.
Мара уточнила, звідки вони підійшли, сховала мушлю й розповіла Руті про нижню щілину. Відьма хотіла, щоб вона показала її згори, але звідти вхід був невидимий.
Рута потягнула ковдру вище на вартовому плечі. Він намагався не дивитися на Мару; щоразу, коли їхні погляди зустрічалися, ворушив губами, ніби знову хотів розповісти, як тримав Інара.
— Нам потрібні ті, хто може пірнути, — сказала Рута. — А ти маєш пояснити, куди.
Мара присіла біля вартового й назвала щілину, описала дно. За темним каменем треба повернути ліворуч, там коридор розширюється. Він похитав головою: на обличчі було видно, що не розуміє, про який саме камінь ідеться. Їх там сотні. Усі темні.
Рута коротко переклала розмову Соломії. Та, досі тримаючи мотузку, запитала:
— Вам дошка підійде? Намалювати.
Господиня передала кінець мотузки відьмі, пішла до майстерні й повернулася з обрізком фанери та товстим олівцем. Мара взяла їх мокрими руками. Малювати вона вміла — на піску, на м’якому камені, пальцем по чужій долоні. Олівець дряпав поверхню, зривався з волокон. Перший поворот вийшов надто широкий.
Вартовий торкнувся дошки, показуючи їхнє місце. Мара пересунула його палець і провела ним до нижнього ходу.
Коли він нарешті кивнув, Мара притиснула олівець до грудей, щоб не випустити. Вони з Інаром знали цей прохід удвох. Потрібно було згадати все, що він колись показав їй, навіть те, на що вона тоді не звернула уваги.
Рута забрала дошку. Вартовий покликав у бік води, і цього разу Мара почула відповідь — слабку, далеку. Хтось уже йшов до них. Вона вдивлялася в прохід між каменями, поки з води не з’явилася незнайома голова, потім ще одна. На мить серце боляче стиснулося: темне волосся, рука на виступі. Чужий повернув обличчя, і вона відступила, звільняючи місце.
Рута пояснювала, показувала малюнок, змушувала повторити маршрут. Соломія мовчки дивилася на тих, хто зібрався біля її сходів. Її пальці так міцно тримали поручень, що зблідли суглоби. Поранений щось попросив. Почувши від Мари «води», вона відпустила поручень і пішла по кухоль.
Мара підвелася.
— Підемо на мис. Звідти видно зовнішній бік.
Рута поглянула на її коліно, але сперечатися не стала.
Вони добиралися дорогою, яка весь час віддалялася від води. Треба було обійти огорожу, вийти на асфальт, піднятися повз порожній будинок із забитими вікнами. Мара знала відстань між цими місцями в морі й ніяк не могла повірити, скільки часу забирає суша. Вона квапила Руту, потім сама сповільнювалася на підйомі, задихалася, знову поспішала.
Біля маяка лежала купа світлого каменю, що недавно осипався зі схилу. Нижче вода була бурою від піднятого піску. Мара спинилася за старою огорожею, вчепилася в неї й почала шукати очима знайомі обриси.
Місце змінилося. Великий виступ зник; там, де під ним лежала рівна тінь, тепер біліла гола скеля. Хвиля заходила в пролом і виривалася назад разом із дрібним камінням. Мара відчула його рух у власних зубах, хоча стояла високо над водою.
— Нижній хід там, — сказала вона. — Має бути там.
Рута нічого не відповіла. Внизу з’явився один із пошуковців, підняв руку й знову зник. Вони чекали його повернення, але він виплив уже в іншому місці. Крикнув щось; вітер забрав слова.
Мара почала перелазити через нижню перекладину.
— Звідси я не чую.
Рута взяла її за пояс сорочки. Мара смикнулася, розсерджена цією затримкою, і побачила під ногою порожнечу: трава росла над краєм, землі під нею майже не лишилося. Вона повільно перенесла вагу назад.
— Поклич його ще раз, — попросила Руту.
Той відповів удруге. Прохід знайшли, але треба було розчистити вхід. Вона почала пояснювати, де є повітряна кишеня під скелею, хоча Інарові повітря не було потрібне: просто це місце могло лишитися вільним. Рута передавала кожне слово.
Вони чекали довго. Мара встигла зненавидіти малу іржаву хвіртку біля маяка: вітер відчиняв її, вона билася об стовп, поверталася й знову відчинялася. Нарешті Рута заклинила її каменем. Стало тихіше, й Мара розчула, як бурчить у животі. Зранку вона випила тільки чай.
— Візьми, — сказала відьма, дістаючи з кишені загорнутий хліб.
Мара похитала головою.
Рута відламала собі половину, решту поклала на плаский стовпчик поруч. Хліб лежав там, поки Мара все-таки не взяла його. Вона їла, дивлячись униз, і кожен ковток доводилося проштовхувати.
Коли пошуковець повернувся, у нього була роздерта перев’язь. Він сказав, що зайшов усередину. В одному з відгалужень лежали уламки, але решту вдалося пройти наскрізь.
Інара там не було.
— Його винесло далі, — сказала Мара відразу. — Течія там завжди повертала під мис.
Він відповів, що перевірять і там. Не сперечався з нею, і від цього було легше ще якийсь час.
Надвечір вони спустилися назад до Соломії. Молодого вже забрали; мокра ковдра висіла на поручні, залишивши на бетоні темну смугу. Господиня відчинила їм верхні двері, поставила перед Марою тарілку й запитала Руту, кому передати ключ від нижнього входу, якщо вночі знову знадобиться допомога. Вона говорила діловито, та раз у раз забувала, де поклала ложку.
Мара залишилася біля вікна. Рута взяла в Соломії телефон, подзвонила Ганні й пояснила, що вони затримаються. Потім простягнула його Марі: Ганна хотіла поговорити з нею самою.
— Я тут, — сказала Мара.
Ганна спитала, чи є сухий одяг. Мара відповіла, що є, хоча не перевіряла. Вони поговорили про сорочку, про мазь, про черевики, які знову промокли. На прощання Ганна сказала, що двері не замикатиме.
Мара повернула телефон Соломії й знову стала дивитися на воду.
Пошуки тривали й у четвер. Рута приходила з новинами, де шукали; Мара запам’ятовувала місця, а потім просила повторити, бо за годину вже не була певна, чи перевірили східний схил. Одного разу не витримала й сама пішла до спуску. Сіла там, тримаючи мушлю, поки Соломія не принесла їй куртку.
Соломія розповіла, що попросила племінницю оглянути берег за дальньою бухтою. Мара відразу спитала, кого вона веліла шукати. Лише пораненого чоловіка; якщо знайде — хай одразу дасть знати.
Мара кивнула. Принаймні ще одну ділянку берега хтось огляне.
У п’ятницю повернувся старший вартовий. Вона впізнала його навіть здалеку й вибігла з майстерні, не зачинивши дверей. Рута вже стояла коло води. Чоловік сперся на камінь, подивився на відьму, тоді на Мару.
— Ми більше не знаємо, де шукати, — сказав він.
Мара почала називати місця. Він слухав, щоразу відповідаючи, що там були. Коли вона згадала глибоку розщілину, де вони з Інаром колись знаходили уламки посуду, він заплющив очі.
Вартовий підтвердив, що були й там. Мара почала заперечувати: внизу могли пройти не все. Він перебив її.
— Маро. З його раною. Стільки часу.
Вона притиснула мушлю до живота. Їй хотілося, щоб він замовк, поки не сказав наступного. Вартовий і справді замовк. Тоді Мара зрозуміла, що він уже сказав усе, заради чого повернувся.
Рута поклала руку їй на спину. Мара не відсунулася. Стояла й дивилася на воду, яка нарешті заспокоїлася; тепер можна було розгледіти кожен камінець біля сходів.
Сьогодні вона мала б прийти до Інара в їхню бухту. Якби він не попросив більше не приходити.
— Я ще побуду тут, — сказала вона.
Соломія винесла з майстерні низький стілець. Поставила за її спиною й пішла назад, залишивши двері відчиненими.
