Спочатку:
На сторінку книги
Пані Ганна вчила її цифр за кухонним годинником. Почали з тієї, що була схожа на зігнутий гачок. Мара повторила її пальцем на столі, потім знайшла на музейному квитку і сплутала з іншою, перевернутою. Господиня зняла окуляри, протерла їх краєм фартуха й показала різницю ще раз.
Ганна спитала, чи вона поспішає: могла б пояснювати повільніше. Мара мала йти до крамниці аж після обіду й запевнила, що часу вистачає.
— То я й кажу: повільніше.
Мара всміхнулася. Вона спала погано, проте зранку ноги боліли менше. Банка мазі стояла на столі в кімнаті, перлини й монета лежали заховані під білизною. Вона хотіла піти до жінки, яка чесно заплатила за оправу, але спершу довідалася в Ганни, чи та взагалі купує перли. Господиня порадила майстра на іншому кінці ринку й додала, що з однієї оцінки продавати нічого не треба.
Перед виходом Ганна дала їй торішній календар: цифри на кожному аркуші були великі, їх можна було порівнювати з написами на вулиці. Вона не знала, звідки в Мари взялися перлини. Мара сказала, що привезла їх із дому. Відповідь допомагала менше, ніж хотілося: вона бачила, як господиня придивилася до її дешевих черевиків. Та більше не питала.
До майстра Мара дійшла, уже вміючи впізнати годину закриття на вікні аптеки. Він оглянув перлини під лампою, поклав кожну на окрему м’яку подушечку і пояснив, що за найменшу заплатить відразу, а для решти хоче перевірку. Монету порадив не чистити. Мара забрала все й пішла до пекарні купити обід. Вона не збиралася голодувати, маючи в сумці те, за що, можливо, могла прожити місяць.
У пекарні пахло супом, хоча вітрина була заставлена булками. На стіні висіла дошка з написом крейдою. Мара запам’ятала, як Ганна показувала їй цифри вранці, але на дошці всі слова йшли одне за одним; маленькі закарлючки внизу кожного рядка могли означати і ціну, і час. Вона пропустила двох людей уперед, слухаючи, що вони замовляють. Перший узяв випічку, друга попросила каву.
Коли дійшла її черга, рибний суп уже закінчився. Мара взяла овочевий. До нього пропонували хліб або сухарі.
Мара замовила хліб. Поки жінка наливала суп, Мара бачила, як ложка шкребе дно великої каструлі. Через плече продавчині до каси підійшов Адріан. Вона впізнала його в дзеркалі за стійкою й відразу відчула себе так, ніби хтось підсунув під ребра теплу долоню.
— Мара? — сказав він. — Ви тут обідаєте?
Вона обернулася. Він був без куртки, у светрі з розтягнутою манжетою, під пахвою тримав теку. У музеї від нього пахло морем і старим деревом; тут вона відчула звичайний запах мила, бо він стояв близько. Її долоні раптом стали вологими. Мара сподівалася, що продавчиня якнайшвидше поверне решту, і водночас не хотіла, щоб ця коротка зустріч закінчилася біля каси.
— Вперше, — відповіла вона. — Ганна каже, тут годують щедро.
— Ганна не пробачила б мені, якби я заперечив. Можна сісти з вами? Мені теж обіцяли суп.
Мара кивнула. Поки продавчиня рахувала решту, вона переставила сумку з плеча на плече, мало не зачепила сумкою теку, яку він саме перекладав, і почула його короткий сміх. Їй захотілося сміятися також. Тоді продавчиня простягнула їй монети, і Мара зосередилася на них надмірно старанно.
Вони сіли біля вікна. Адріан узяв свою порцію лише тоді, коли йому принесли ще один шмат хліба: він устиг сказати продавчині, що минулого разу вона його забула. Та відповіла, що минулого разу він поцупив два і досі винен їй гроші. З того, як обидва всміхнулися, Мара зрозуміла, що не бачить їхньої першої сварки.
Він спитав, як вона дісталася додому після музею. Мара розповіла, що ще поверталася до гребеня. Зазвичай повз нього проходили до великого рухомого макета — Адріан і сам, здається, не надто засуджував відвідувачів за цей вибір. Вона згадала дітей, які сперечалися про бочку.
— Це тому, що ми поставили біля люка бочку, яка туди не проходить. Колись уже вирішимо, чи музей має право на таку підлість.
Вона засміялася, цього разу вчасно. Адріан узяв ложку й обпікся супом; сердито подивився на неї, наче та його підвела. Марі подобалося, що він говорив про свою роботу без того тону, яким дорослі пояснюють дітям незнайомий світ. Вона могла спитати про корабель. Але на дні її сумки лежали три перлини, і від думки, що він торкнеться її речей, у неї починало стукати в скронях.
Продавчиня підійшла спитати, чи Мара візьме щось на завтра. Показала на дошку: ввечері випічку продавали дешевше. Мара підвела очі до напису й попросила назвати ціну. Жінка назвала, повернулася до каси. Адріан тим часом дістав із кишені чек і розгладив його на столі.
— Там записано, відколи продають дешевше, — сказав він, показуючи на дошку. — Можете просто прийти перед закриттям.
Мара розглядала крейдяні риски. Вона вже впізнавала цифру, яку Ганна накреслила зранку, тільки тут та була розмита на кінці, і поряд стояв незрозумілий знак.
— Можете мені його сказати? — спитала вона.
Адріан назвав час. Потім подивився на її обличчя, на дошку, знову на неї. Його погляд зупинився довше, ніж у музеї, коли він помітив, як вона кульгає.
— Я не вмію читати, — сказала Мара, поки він не встиг підібрати обережнішого запитання.
Ложка в його руці зависла над тарілкою. Він поклав її, не грюкнувши.
Він обережно уточнив, чи зовсім не вміє. Мара пояснила, що впізнає своє ім’я в документах і деякі знаки; цифри їй лише сьогодні показувала Ганна. Адріан перепросив — думав, що вона погано бачить дошку здалеку. Довелося сказати про родину, з якою вона працювала, про те, що вдома її не вчили й читання там було непотрібне.
Їй не подобалося, як легко вигадана Рутою біографія приймала її справжні нестачі. Адріан не став питати, що це за родина й де саме вона жила. Можливо, чекав, коли вона сама захоче розповісти. Мара вичекала разом із ним, і мовчання виявилося не таким важким, як вона думала.
Адріан запропонував почати з вуличних назв і меню. Колись він учив стажера розбирати старі позначки на дереві, хоча тут, визнав він, навряд чи допоможе той самий спосіб. Мара погодилася.
Він перевернув чек чистим боком, знайшов ручку й написав три великі літери. Мара нахилилася ближче. Від його плеча тепер ішло тепло. Вона дивилася на пальці з чорнильною цяткою біля нігтя, аж доки він торкнувся ручкою першої літери.
Він назвав літери по черзі й запропонував пошукати їх на дошці. Вийшов «суп»; Мара всміхнулася, показавши на тарілку.
— Я це й так знаю. Він переді мною.
— Тоді вам легше перевірити, чи написане не бреше.
Вона підвела очі. На дошці перший рядок починався таким самим вигином, але далі Мара загубилася серед знаків. Адріан не підказував відразу. Вона знайшла другу літеру, вивела її пальцем у повітрі, потім помітила третю. Коли повернулася до столу, він дивився на неї так уважно, що їй стало гаряче у вухах. Мара відвела погляд до тарілки й раптом переплутала, куди покласти ложку.
У його сумці задзвонив телефон. Адріан глянув на екран і відповів, не відходячи від столу. Говорив коротко, спершу запитував про температуру в сховищі, потім про якийсь контейнер, що його мали повернути вранці. Мара доїла суп. Він кивнув їй між двома фразами, наче просив почекати, й вона сама здивувалася, як слухняно лишилася сидіти. Втім, його колега по той бік зв’язку, здається, теж намагався сказати щось важливе: Адріан двічі перебив його й нарешті примусив повторити спочатку.
Коли він закінчив розмову, суп у його тарілці вистиг.
— Вибачте. Вони лишили ящик не там, де треба. Ви вже йдете?
— Збиралася.
Вона не сказала, що чекала, поки він закінчить. Адріан швидко з’їв кілька ложок холодного супу, побачив її порожню тарілку й підвівся разом із нею. На чеку лишилися три літери й крапелька жиру від його пальця.
— Можете забрати, — сказав він. — Наступного разу покажете, чи знайдете це слово деінде.
Мара взяла папір. Йому належало повернутися до музею, їй — на ринок, а тоді додому міняти пов’язку на п’яті. Біля дверей він відступив, пропускаючи її, і випадково торкнувся пальцями її ліктя. Дотик був короткий, крізь светр. Від нього в животі немов щось підскочило, а потім стало соромно, що вона так гостро відчуває звичайну ввічливість. Вона поставила ногу на поріг і згадала про тріщину над п’ятою лише тоді, коли та заболіла.
Помітивши, що вона досі кульгає, Адріан знову порадив лікаря. Мазь, яку вона купила, була добра річ, але якщо не загоюється, краще сходити в клініку. Ганна знає ту, що неподалік.
Він уже раз радив їй це. Мара почула в його голосі звичку доводити справу до кінця: як із мокрим деревом, ящиком у сховищі, своїм недоїденим обідом. Їй хотілося, щоб він так само дивився на неї, коли вона не має жодної проблеми, яку треба розв’язати.
— Спробую, — сказала вона.
Це не було обіцянкою. Адріан, певно, почув різницю, бо вже відкрив рота, але телефон знову загудів у його сумці. Він глянув на нього й цього разу не відповів.
— Я заважаю вам працювати, — сказала Мара.
— Робота так вважає. А ви ні.
Він посміхнувся, спершу ніяково, потім щиро. Мара вийшла на вулицю з чеком у руці. У пекарні дзенькнув дзвоник, за її спиною хтось знову заговорив з Адріаном про музей. Вона пройшла пів кварталу, перш ніж спинилася й розгорнула папір. Три літери були нерівні: останню він дописував, коли вона нахилилася до нього, і ручка здригнулася. Мара знайшла кожну по черзі, вимовила слово вголос і засміялася, бо з усіх речей, які могла взяти від нього цього дня, принесла додому «суп».
Вдома Мара поклала чек між аркушами календаря. Коли Ганна постукала, щоб забрати порожню чашку, Мара саме водила пальцем по дошці столу, повторюючи три літери. Вона спробувала розповісти про зустріч, але замість цього попросила господиню написати слово «хліб». Ганна принесла олівець і залишила його їй разом із календарем. Увечері Мара то відкривала аркуш із новим словом, то згадувала, як Адріан замовк посеред речення заради дзвінка. Вона таки вивчила «хліб», уже без нього.
