Спочатку:
На сторінку книги
Рута поставила кошик на землю, щойно Мара відчинила хвіртку. Із-під полотна виступало горло скляної пляшки, поруч лежав згорток чистої тканини. Відьма оглянула Марине обличчя, будинок станції і чоловіка біля помосту.
— Де він?
Мара повела її до басейну. Адріан почав було спускатися назустріч, та, побачивши Руту, затримався на сходах. Поки Мара допомагала відьмі ступити на слизький настил, він зняв з нього Павлів ящик і відніс до стіни. Його пов’язка вже промокла кров’ю, проте ніхто не заговорив про руку.
Інар тримався під навісом. На поклик Мари він виплив настільки, щоб Рута побачила хвіст. Вона опустилася навпочіпки, закотила рукав і довго дивилася на темну воду коло його боку. Інар сказав щось сердите, коли її пальці торкнулися рани. Рута прибрала руку, відповіла тією ж мовою і лише після цього звеліла Марі принести пляшку.
Рута могла тільки змити з рани те, що потрапило туди з рами. Далі Інара треба було відвести до своїх на лікування. Вона звеліла тримати світло нижче.
Мара тримала ліхтар, а Рута працювала, нахилившись так низько, що край її хустки мокнув у басейні. Інар стискав пальцями бетонний виступ. Від його ліктя по воді йшли дрібні кола; коли відьма відійшла, він не одразу розтиснув руку. Мара згадала, як легко він пірнув за мішечком із перлинами, залишеним за скелею. Вона тоді рахувала вдихи, чекаючи на березі. Тепер, щоб повернутися під навіс, йому знадобилася її допомога.
Рута витерла долоні й розпитала Адріана про майстра. Той обіцяв бути на світанку, точної години не назвав. Скільки триватиме ремонт, Адріан також не знав: майстер ще не бачив рами.
— То подзвони й опиши її краще.
Вона не підвищила голосу. Адріан дістав телефон і відійшов під дах, де зв’язок був кращий. Мара тим часом допомогла Руті скласти змочені клапті тканини в окремий мішок. На питання, чи Інар доживе до ранку, Рута відповіла не одразу: спочатку затягнула вузол, щоб мішок не розкрився.
Рута залишалася на ніч. Звеліла будити її, якщо Інар почне мерзнути або перестане говорити: йому потрібна відкрита вода. Мара заперечила, що дихати він може й тут.
— Я бачу. А рухатися він тут може?
Мара глянула на коротку смугу між навісом і замкненим проходом. За воротами вже темніла протока. Під час припливу шум її хвиль долинав аж сюди, але звідси Інар чув море й не міг до нього дістатися.
Адріан повернувся після другого дзвінка. Майстер візьме з собою людину для рами, бо одному її не втримати; приїдуть, щойно відчиниться портова брама. Сказав це Руті, не Марі. Вона спіймала себе на тому, що чекає звичного погляду Адріана, який перевіряв, чи зрозуміла вона кожне слово. Тепер він говорив чітко й дивився на ворота басейну.
На Рутине запитання Адріан пояснив, що майстри працюватимуть із нижнього службового ходу. Коли піднімуть раму, вийдуть перевірити її й побачать басейн. Мара спитала, чи можна до того часу сховати Інара, і відразу пошкодувала. Рута повільно піднялася.
— Сама його запитай.
Інар вислухав переклад, виплив з-під навісу і подивився на Адріана. Цього разу говорив довше. Мара встигла перекласти тільки перше речення: він не дозволить ще раз зачинити над собою ворота, навіть на годину. Наприкінці голос його ослаб. Вона повернулася до Адріана й повторила вже від себе: він чекатиме на ремонт, але заганяти його в куток, щоб майстри не побачили, вони не будуть. Рута поправила хустку, приховуючи вологе волосся, і сказала:
— Отже, спершу вирішіть, що скажете тим людям, коли вони його побачать.
Вони просиділи на станції ніч. Рута змінювала воду в пляшці й стежила за Інаром; Мара ходила з ліхтарем від помосту до хвіртки, бо заснути біля басейну не могла. Близько опівночі Адріан приніс із машини два термоси. У першому була кава, у другому — тепла вода, щоб Мара могла змити сіль з потрісканих зап’ясть і нанести свою мазь. Вона взяла воду. Про те, що він пам’ятав її звичку, зараз було важко думати без гніву.
Перед світанком подзвонив майстер: він затримувався, бо помічник не прийшов. Адріан сказав, що підтримає раму сам. Потім подивився на порізану долоню й спитав у Мари, чи вона зможе подати інструменти з нижнього ходу.
— Зможу, — відповіла вона. — Але перш ніж він приїде, ти йому скажеш про Інара.
Адріан потер чоло здоровою рукою. Удень він не дозволив Павлові навіть заглянути під навіс. Тепер треба було запросити сюди незнайому людину, яка могла повезти розповідь до порту. Його страх Мара розуміла надто добре: вона прожила з ним усі дні на суші.
Адріан боявся, що майстер відмовиться. Мара наполягла: тоді шукатимуть іншого. Але попередити треба, щоб той не впустив раму від несподіванки.
Адріан подзвонив. Майстер довго мовчав після перших слів, а тоді велів не торкатися механізму й пообіцяв бути за пів години. Нічого більше з тієї розмови Мара не почула.
Чоловік з порту виявився старшим, ніж вона чекала, і приїхав на мопеді, до багажника якого були прив’язані два металеві бруси. Біля хвіртки він насамперед запитав, чи можна лишити мопед усередині. Потім побачив Інара, поставив сумку на землю й довго стояв, тримаючи шолом обома руками. Адріан розповів йому про раму; майстер попросив замовкнути. Він сам підійшов до басейну, не заходячи на поміст.
Майстер нарешті спитав, чи Інар живий і чи його хвіст досі під воротами. Мара пояснила, що хвіст вільний, загородження тільки перекриває вихід.
Майстер перевів погляд на Адріана. На його обличчі не було цікавості людини, що знайшла диво. Він оцінював відстань до води, висоту кріплення і руку чоловіка, який мав йому допомагати.
— Учора ти казав, це для обстеження споруди.
— Я збрехав. Заплачу за роботу й за те, що ви втратили час на дорогу, якщо поїдете.
Майстер надів шолом на кермо мопеда. З мішка витяг рукавиці й подав одну пару Марі.
— Після роботи поговоримо, що мені сказали по телефону. Не стій на краю, дівчино. Там плита відійшла.
У нижньому ході було тісно. Коли майстер відкрив кожух, запах старого мастила накрив солоний холод із басейну. Мара подавала йому інструменти, які він називав, і запам’ятовувала, куди він клав кожен. Читати позначки на коробках вона не вміла, тож розставила їх за формою, щоб не шукати вдруге. Адріан тримав брус плечем; навіть крізь сорочку Мара бачила, як напружується його спина. Він кілька разів міняв хват, але майстер не відпускав його на поміст: без опори рама могла знову сісти на погнуту напрямну.
Коли ворота зрушилися, Інар відсахнувся від першого скреготу. Мара вибігла до нього, сказала, що це майстер, і показала рукою за спину, хоча звідти Інар нічого не міг побачити. Він дивився на темну щілину внизу. Вода з протоки вже пробивалася крізь неї вузьким швидким струменем.
Майстер покликав Мару назад. Треба було вставити клин з боку басейну, інакше раму перекосить. Рута, яка досі лишалася поруч із Інаром, узяла ліхтар. Адріан сказав, що піде сам, але майстер крикнув із ходу: його рука не втримала б клина. Мара ступила на мокрий виступ. Рукавичка ковзала по залізу, солона вода заходила в тріщини на шкірі над зап’ястям. Вона притиснула клин там, де майстер показав їй здалеку, й почула, як знизу щось стало на місце.
Ворота піднімалися повільно. Під ними відкривалася протока, у якій від сонця тремтів зеленуватий пил. Інар підплив до щілини, але не кинувся вперед: хвіст він тримав нерухомо, збираючи силу для одного руху. Рута підтримала його під рукою. Мара хотіла запитати, коли він зможе повернутися, та він саме потягнувся до проходу, і вона прикусила губу.
Інар подивився спершу на неї, тоді на Адріана у темряві службового ходу. Відпустив виступ, за який тримався всю ніч, і пройшов під рамою. На мить ушкоджений бік торкнувся каменю; його обличчя змінилося, але він не зупинився. За воротами Рута ще довго тримала ліхтар над водою. У протоці підійнялося кілька бульбашок, і більше нічого не було видно.
Майстер покликав їх обох. Брус залишався під навантаженням; доки він не закріпить раму, ніхто не міг відпустити її. Мара знову взялася за клин. Робота тривала й після того, як море прийняло Інара, і від цієї затримки їй раптом стало легше дихати. Рута могла простежити за ним з берега. Тут ще були руки, потрібні для справи.
Коли майстер нарешті вийшов на світло, він сів на нижню сходинку й довго відмивав мастило з пальців. Адріан приніс гроші. Чоловік узяв тільки обумовлену плату, засунув її в кишеню й запитав, чи станція належить музею. Адріан сказав, що так.
— Тоді поломку оформлюй як слід. Павло знатиме, що я тут був. А щодо того, кого я бачив, — майстер глянув на Мару, — я поки не знаю, як про це говорити. Мені треба додому.
Він виїхав повільно, оминаючи вибоїни. Адріан зачинив хвіртку й повернувся до басейну, з якого вже стікала каламуть. Мара стояла поруч із Рутою. На мокрому помості залишився слід від Інарової руки — п’ять темніших смуг на бетоні, що підсихали швидше за решту під ранковим вітром.
— Він дістанеться своїх? — спитала Мара.
Рута не стала втішати її. Вона сказала, що піде вздовж протоки до вузького місця, де течія сповільнюється, і попросила дати їй ліхтар. Мара передала його разом із запасними батарейками. Вона не могла піти за Інаром у воду; на березі залишався чоловік, з яким їй ще належало поговорити, але вона вже не шукала в ньому відповіді на це питання.
