Спочатку:
На сторінку книги
Павло приїхав не з інструментами, яких просив Адріан, а з дерев’яним ящиком старих деталей. Відразу біля воріт почав пояснювати, які кріплення в ньому ще придатні. Він говорив голосно, бо на станції постійно шуміла вода; Мара почула слово «напрямна» здалеку й побачила, як Адріан узявся за ручку ящика раніше, ніж Павло встиг відпустити.
Павло зажадав показати, де заклинило. Адріан назвав майданчик і запропонував спуститися самому: нехай колега лише підкаже, чи можна міняти кріплення без демонтажу. Павло не збирався вгадувати з дороги й рушив до механізму.
Інар зник під навісом, коли Мара попередила його про чужий голос. Вода була каламутна після спроби підняти загородження, але з майданчика все одно можна було помітити рух у басейні. Адріан повів Павла до службового приміщення обхідною доріжкою. Той ішов за ним, озираючись на відкриту бухту й бурмочучи, що місце колись занепаде остаточно, якщо тут лагодити тільки датчики.
Мара залишилася на помості. До її ніг прибило шматок водорості, який Інар відчепив від стіни; вона підсунула його черевиком у воду. Коли чоловіки спустилися під майданчик, загородження заскреготіло. Павло попросив ліхтар. Потім сказав, що напрямна зігнулася так, що стару деталь просто не витягти, і запитав, навіщо взагалі зрушували ворота, якщо басейн не використовують.
— Перевіряв, чи їх ще можна підняти перед обстеженням, — відповів Адріан. — Помилився.
Павло вилаявся без злості. Йому доведеться оформляти поломку, і цього разу ніхто не повірить, що винен кабель. Він запропонував покликати майстра з порту: той працював зі старими рамами й міг приїхати вранці. Адріан сказав, що замовить сам. Папір у Павлових руках сухо зашелестів.
— Там хтось є? — спитав він.
У Мари всередині похололо. За навісом Інар на мить зачепився хвостом об бетон. Павло підняв ліхтар, та Адріан випередив його: пройшов до краю майданчика й став так, що промінь упав на старі сходи.
— Птахи. Вони там ночують.
Павло глянув на нього, тоді на місце, де шуміла вода. Перевірити було легко; з іншого боку, він приїхав лагодити залізо, а не рахувати мешканців покинутого басейну. Він прибрав ліхтар, захлопнув ящик і сказав, що пришле телефон майстра. Біля воріт розвернувся ще раз:
— Тобі б додому, Адріане. Завтра в музей з таким обличчям не приходь.
Адріан пообіцяв виспатися. Коли Павло поїхав, Мара видихнула й відразу розсердилася на себе за це полегшення: Інар досі був замкнений у басейні, а вони щойно спровадили людину, яка могла допомогти.
Мара перепитала про майстра. Адріан ще не знав, чи той погодиться; збирався телефонувати зараз.
Він знайшов номер у повідомленні від Павла, відійшов на кілька кроків і говорив довго. Мара розібрала тільки «станція», «ворота» і «потрібно сьогодні». На останньому слові він підвищив голос. Коли закінчив розмову, сказав, що майстер не може раніше ранку: працює на судні за містом. Вони можуть оглянути все знову без нього, але спускати загородження ще нижче не варто.
— Я знаю, що не варто. Воно вже на нього впало.
Адріан поклав телефон на дерев’яний ящик. На пов’язці проступила невелика пляма крові. Мара помітила її, та цього разу не запропонувала змінити тканину.
Він спитав, чи вона вважає його сліпим. Мара подивилася на важіль.
— Я думаю, ти бачив достатньо, щоб підняти важіль, і все одно залишив його там на ніч.
Йому знадобилося кілька секунд, щоб відповісти. Мара вперше почула, як він запнувся не на факті, а на власному рішенні. Він злякався, що Інар утече. Що хтось інший побачить його раніше, ніж він зрозуміє, хто він. Що Мара зникне, щойно довідається, куди він його завів. Усі три причини він назвав уривчасто, ніби жодна не звучала такою переконливою вголос, як у нічній темряві.
Мара пригадала все, що він устиг зробити до поранення: стежив за нею, бачив їх у бухті, забрав серветку з ванної. Вона навіть не шукала її, думала, сама викинула. Адріан сказав, що збирався повернутися й розповісти.
— Коли? Після того, як він припливе? Ти приніс сюди мою кров, Адріане.
Він не заперечив. За навісом щось тихо вдарило об воду. Мара повернулася до басейну й побачила Інара: той спробував змінити положення, але, відштовхнувшись, уперся пораненим боком у стіну. Вона підійшла до краю. Інар жестом показав, щоб вона лишалася там, де стоїть; у нього вистачало сил тільки на цей короткий рух. Адріан підійшов за нею, але не надто близько.
Адріан дорікнув їй, що могла розповісти про Інара ще в музеї, бодай частину правди. Він думав, той користується нею, дає гроші й чимось утримує біля себе, а вона дозволяла йому так думати. Мара відповіла, що не могла знати про стеження.
— А я не знав, що жінка, яку цілую, вигадала все своє минуле.
Ця фраза дійшла до неї не відразу. Мара знала, що він має підстави злитися: вона назвала чуже селище своїм, вигадала давню родинну монету, відмовилася сказати про Інара. Тепер почула, що для нього між поцілунком і цими словами не було жодної перегородки; все стало однією брехнею. Вона обернулася, щоб спитати, чи він справді так думає. Але Адріан дивився на її руки — так само, як у залі з монетами, коли чекав, що вона відкриє сумку.
— Я не вигадала, що мені добре з тобою, — сказала вона. — Хоча тепер не знаю, що робити з цим.
Він підвів на неї очі. Вона дивилася на шрам на його підборідді, якого колись хотіла торкнутися, на погано поголені щоки. Згадала, як у пекарні він терпляче писав їй «суп» на звороті чека. Чек досі лежав між аркушами календаря, з жирною плямою від його пальця; від думки про цю дрібницю їй стало ніяково, наче Адріан міг побачити її шухляду просто звідси.
— Коли він вийде звідси, — сказала вона, — ми поговоримо про решту. Зараз я не хочу, щоб ти обіцяв мені щось про нас.
Адріан кивнув, відкинув з чола волосся здоровою рукою й пішов до ящика Павла. Знайшов там тонкий металевий клин, повернув його назад. Мара зателефонувала Ганні: до вечері не повернеться, але йти по неї не треба, вони чекають Руту. Сонце вже сідало за будинок станції, і на воді збиралися тіні, під якими важко було розрізнити, чи Інар заплющив очі, чи тільки відвернувся від світла.
Вона сказала Інарові морською мовою, що майстер буде вранці. Пояснила й те, чому Павло пішов, не зазирнувши під навіс. Інар відповів не відразу:
— Тоді нехай сьогодні перестануть називати мене птахом.
Мара не переклала цих слів. Адріан усе одно помітив, куди Інар дивиться. У цей час за воротами з’явилася жінка з кошиком; Ганна не мала приходити, а Рута мала такий кошик тільки тоді, коли хотіла, щоб її сприймали за людину, яка збирає трави. Мара пішла відчиняти, не пояснюючи Адріанові, кого чекає.
