Спочатку:
На сторінку книги
Мара знайшла Руту за поворотом протоки, де старі сходи спускалися до води й обривалися на третій сходинці. Відьма сиділа на верхній, притримуючи колінами кошик. Унизу, під кам’яним виступом, лежала Інарова рука.
Побачивши її, Мара спершу зраділа так сильно, що мало не покликала його ще зі стежки. Він не зник, до нього можна було дійти. Та коли вона підійшла ближче, розгледіла обличчя.
Інар тримався в заглибині, куди хвиля заходила збоку, не б’ючи просто в рану. Волосся налипло на щоку; він раз у раз прибирав його, але пасмо поверталося. До відкритого моря звідси лишалося зовсім мало. Мара бачила його за плечем Рути, бачила, як блищить вода поза вузьким проходом, і не розуміла, чому вони досі тут.
Мара хотіла кликати своїх. Рута пояснила морською мовою, що Інар уже покликав; перепочине й спробує ще.
Мара почала спускатися. Підошва поїхала по зеленому каменю, вона вдарилася коліном і вхопилася за виступ. Інар різко повернув голову. Його рука піднялася з води раніше, ніж Мара встигла втриматися сама.
— Стій там.
Вона сіла на сходинці. Тканина на коліні потемніла; торкнувшись її, Мара відчула гострий дрібний біль. Інар уже відвернувся. Рука знову лежала на камені, пальці трохи зігнулися, ніби він забув їх випростати. Рута підвелася.
— Піду на зовнішній бік. Звідти далі чути.
Вона залишила кошик, обійшла Мару й пішла стежкою. Коли кроки стихли, стало чути, як у щілині під сходами перекочується галька. Мара знала цей звук ще з тих часів, коли слухала його знизу.
— Адріан залишив ворота відкритими, — сказала вона.
Інар глянув на прохід за її спиною.
— Тобто їх закріпили. Вони вже не впадуть.
Їй хотілося розповісти, як майстер прийшов, що сказав, як довго вони тримали раму. Інар усе це бачив. Вона потерла мокре коліно й замовкла.
На його шиї був шнурок. Тільки тепер, коли Інар відкинув волосся, Мара помітила під ним мушлю, яку колись віддала йому. Вона спустила долоню на нижній камінь, ближче до його руки.
— Я думала, ти її десь залишив.
Він простежив за її поглядом. Притис мушлю великим пальцем до грудей, наче перевіряв, чи вона на місці, тоді сховав шнурок під волоссям.
Мара чекала, що він щось скаже про неї. Інар узявся за виступ і обережно перемістився в глибшу частину заглибини. З його губ вирвався звук, який він одразу обірвав. Вона подалася вперед.
Вона запропонувала підтримати, та Інар уже влаштувався сам і заплющив очі. Мара лишила руку простягнутою, поки не відчула, що вода холодить пальці.
Мара спитала, чи він сердиться. Інар розплющив очі й підтвердив. Вона поспішила уточнити, чи через сказане там, на станції.
Він дивився на неї довго, виснажено. Їй захотілося забрати запитання назад. Вона й сама чула, як воно прозвучало: ось вчинок, назви його, і я поясню, чому так зробила.
— Я просив тебе, Маро.
Вона кивнула. Він не розумів, навіщо тоді вона питає.
Вона опустила голову. На рукаві присохла іржава смуга від воріт; Мара почала зішкрібати її нігтем. Пісок сипався на коліна. Інар стежив за її пальцями й нарешті відвів погляд до моря.
— Якби ти сказала правду відразу, — промовив він, — я б сердився, що ти не послухала. Я не знаю, як тобі треба було зробити.
Це було майже полегшення. Мара вхопилася за нього, посунулася на сходинці.
Мара пообіцяла більше його не приховувати: Адріан уже знає, вона все сказала. Інар відповів, що йому не треба до Адріана. Вона спробувала пояснити, що мала на увазі, й він урвав її:
— Ти весь час про нього.
Вона затихла. Інар провів долонею по обличчю, зупинив її на роті. Звідси було видно, що на двох пальцях здерта шкіра. Учора Мара помічала тільки рану на хвості.
За поворотом протоки загудів човновий мотор. Інар одразу пішов нижче, під навислий камінь, і Мара теж пригнулася, хоча зі стежки її ніхто не міг побачити. Вони перечекали разом. Вода лизнула край її черевика; вона підтягнула ногу й подумала, що могла б принести йому щось тепле. Звичка, набута за кілька тижнів у Ганниному домі, була така недоречна, що в неї затремтіли губи.
Коли мотор стих, Інар не повернувся ближче.
Вона почала запевняти, що їй теж були потрібні їхні зустрічі. Інар тихо відповів, що знає.
Він не сперечався, і вона не знала, що додати. Їй потрібні були новини про сестру, про Тейра; потрібна була мова, якою не доводилося добирати кожне слово. Сам Інар був потрібен, та щойно Мара спробувала сказати це, згадала, як квапила їхні розмови, коли на неї чекав Адріан.
Інар повернув голову до виходу з протоки.
— У п’ятницю не приходь.
Мара заперечила: він ще не знає, як почуватиметься. Інар подивився на неї, і вона зрозуміла, що відповіла не на те.
Мара взялася за край сходинки. Надто міцно: тріщина на долоні розійшлася, залишивши на камені маленьку пляму. Вона сховала руку між колінами, перш ніж він побачив.
— А потім?
Інар похитав головою.
Нагорі зашелестіло Рутине вбрання. Відьма зупинилася, не спускаючись, і сказала, що їй відповіли: люди з моря йдуть до протоки. Інар запитав, звідки. Рута назвала напрямок і відійшла до краю стежки показувати дорогу тим, кого Мара ще не бачила.
Залишалося мало часу. Вона пересунулася нижче, поставила обидві ноги у воду. Черевики відразу наповнилися.
— Я не хочу втратити тебе.
Інар раптом стукнув долонею об камінь.
— Я теж не хотів!
Мара здригнулася. Він дивився на свою руку; з пальця, який зачепив гострий край, стікала вода. Коли заговорив знову, голос уже був тихий.
— Я навіть його витягав. Пам’ятаєш?
Вона пам’ятала. Важке людське тіло між ними, вода, що заважала втримати голову над хвилею. Інар, якому вона кричала поспішати. Тоді він поспішав.
— Я хотів, щоб ти хоч раз так подивилася на мене.
Мара відкрила рот. На мить їй здалося, що можна сказати «я дивилася», знайти якийсь день, випадок, довести йому, що він помиляється. Він ще чекав її відповіді, й вона не змогла.
Інар кивнув — ледь помітно, самому собі. Потер пальцями мушлю під волоссям.
— Ти була в усьому, що я збирався робити далі.
Він вимовив це без докору, з такою втомою, що Мара перестала шукати слова й потягнулася до нього. Цього разу він побачив руку й відсунувся.
— Не треба зараз.
Долоня зависла між ними. Мара повільно поклала її на коліно.
У проході з’явилися двоє. Вона впізнала на старшому перев’язь морської варти, а молодший дивився на її ноги так відкрито, що Мара підтягнула поділ. Вони говорили з Інаром, запитували, де болить і чи може він рухати хвостом. Старший спробував оглянути рану; Інар відштовхнув його руку, потім дозволив. Марі ніхто не поставив жодного запитання.
Вона сиділа так близько, що могла торкнутися їх усіх, і не знала, куди подіти мокрі черевики.
Коли його почали виводити з заглибини, Мара підвелася. Вода потягнула за важку тканину, довелося спертися об сходи.
— Інаре.
Він зупинив тих, хто тримав його. Обернувся.
Вона хотіла попросити, щоб він дав знати, коли буде вдома. Хотіла нагадати про п’ятницю, сказати, що прийде тільки ненадовго. Усе це вже стояло в неї на язиці.
— Можна мені запитувати в Рути, як ти?
Інар подивився на відьму. Та чекала нагорі з кошиком, притиснутим до стегна.
— Можна.
Його повели до виходу. Молодший плив з пораненого боку, притримуючи хвіст так обережно, що вони майже не просувалися. Мара стежила за ними, поки виступ не закрив усіх трьох. Інар не озирнувся вдруге.
Рута спустилася до неї, поставила кошик на сходинку й простягнула руку. Мара взяла її, вибралася з води. В одному черевику щось муляло. Вона сіла, розшнурувала його, стягнула з п’яти; на камінь вихлюпнулася вода й випав круглий білий камінець.
Інар колись збирав їй такі — гладенькі, щоб можна було крутити в долоні. Вона часто губила їх і просила знайти ще.
Мара підняла камінець. Рута стояла поруч, поки вона намагалася зашнурувати черевик однією рукою.
