Спочатку:
На сторінку книги
До ранку Адріан устиг двічі піднятися на поміст і двічі повернутися ні з чим. Загородження стояло там, де він його опустив. Інар тримався біля дальньої стіни, лише іноді спливав під дірявий навіс, щоб подивитися на вихід. У басейні змінювався рівень води; її рух відчувався навіть крізь зачинений прохід, але повернутися з припливом у море було неможливо.
Адріан знайшов у службовому приміщенні аптечку. Поставив її на бетонному краї й відступив, коли Інар підійшов ближче. Білий пакунок відбився у воді, наче ще одна біла пляма на старому помості. Інар не торкнувся його. Рану він притискав долонею; при кожному русі пальців вода біля нього темніла. Адріан хотів пояснити, як користуватися бинтом, і вперше за ніч усвідомив, що не знає навіть, чи можна накладати людську пов’язку на таке тіло.
Він відкрив загородження на ширину своєї долоні. Інар одразу подивився на прохід. Адріан знову опустив метал: з цією раною той міг застрягти під ним ще раз. Він почув, як звучить його власне виправдання, тільки коли вже залишився сам на помості.
У місті прокинулися крамниці. На зворотному шляху Адріан пройшов повз пекарню й не зайшов. Номер Мари був у списку останніх дзвінків. Вона відповіла після третього гудка, сонна, але відразу почула, що він не спав.
— Адріане? Твій батько здоровий?
Він майже сказав «так, усе добре». Батько був здоровий; решта не вкладалася в цю фразу.
— Я знайшов когось біля старої станції. Він назвав твоє ім’я. Мені потрібно, щоб ти приїхала.
Мара сіла на ліжку. Під пов’язкою потягло шкіру, але вона не подивилася на руку.
Мара спитала, кого саме. Адріан не знав, як сказати це телефоном. Обіцяв зустріти на дорозі й попросив прийти самій.
Вона не спитала, чому саме сама. У голосі Адріана було те, що вона чула в музеї, коли він розглядав її монету, тільки тепер за його спиною не шуміли відвідувачі. Мара поклала слухавку й за кілька хвилин уже шукала черевики. Ганна зустріла її на кухні. На столі стояв чайник, поряд — недочитаний Ганнин лист.
Мара сказала, що йде до Адріана: він знайшов когось, хто її знає.
Ганна придивилася до її обличчя й запропонувала піти разом. Мара похитала головою. Вона не могла б пояснити господині, кого боїться побачити і чому вже зараз хоче, щоб той виявився живим. Замість пояснення взяла шмат хліба, який Ганна простягнула їй у дорогу.
На узбіччі біля станції Адріан чекав, притулившись спиною до огорожі. За ніч він не поголився; на щоках проступила щетина, якої Мара раніше не помічала. Побачивши її, він відчинив ворота. Вона обернулася на звук металу й відразу впізнала запах бухти, хоча ніколи не заходила сюди з дороги.
— Ти сказав «знайшов». Він поранений? — спитала вона.
Адріан не відповів одразу. Це її запитання він запам’ятав точніше за будь-яке з учорашньої ночі.
— Так. Я зачинив прохід, і його зачепило. Я хотів побачити, хто приходив до тебе в бухту. Знав, що він може з’явитися, якщо тут буде щось твоє.
Мара зупинилася. Він сказав «щось твоє» й відвів погляд до воріт. Вона подумала про монету, потім про мушлю, яку віддала Інарові. Адріан помітив, як її рука сама знайшла пов’язку на зап’ясті.
— Серветка, — сказав він. — Та, що лишилася після твоєї руки. Я забрав її в Ганниному домі.
Мара вдарила його відкритою долонею по грудях. Не сильно — він навіть не відступив, — та звук вийшов різкий, і обоє замовкли. Вона стояла з піднятою рукою, досі не вірячи: він узяв її кров.
— Де він?
Адріан повів її до помосту. Біля службових дверей стояла відкрита аптечка. Він пробував допомогти, це було видно, але все, до чого торкнувся, лишилося на суші. За ніч на воді з’явилося більше водоростей, зрушених загородженням. Мара ступила до краю й зупинилася так різко, що Адріан мало не наштовхнувся їй на спину.
Інар був у воді під навісом. Вона впізнала його спершу за тим, як він тримав ліве плече — трохи вище за праве, звичка після старого ушкодження, — а вже потім побачила хвіст і темний розтин уздовж нього. Інар підняв голову. На мить йому здалося, що вона прийшла забрати його додому, і він рушив до неї, забувши про рану. Коли побачив Адріана за її плечем, зупинився.
— Не кажи, що знаєш мене, — сказав він морською мовою. — Ні про себе, ні про Тейра. Знайди Руту.
Мара вхопилася за холодний поручень. Вона зрозуміла кожне слово, а з людського берега їй раптом важко стало відповісти тією мовою, якою вона говорила все життя. За її плечем стояв чоловік, заради якого вона залишила море. Перед нею — той, хто ще в п’ятницю просив її берегти себе й не приходити до води.
— Що він сказав? — запитав Адріан.
Інар не відводив від неї очей. Чекав, поки вона перестане дивитися на рану й почує прохання до кінця. Він знав, як легко її видасть одне слово; тепер у нього вже не було змоги підхопити його, якщо вона помилиться.
Мара опустила погляд на бетон. Поруч із аптечкою лежала суха серветка, не та, яку Адріан забрав у них із ванної, просто нова серветка з пакунка. Дрібний візерунок нагадав їй Ганнину кухню, власну руку, кров на білому. Адріан узяв серветку звідти й приніс сюди. Потім опустив метал. Інар прийшов, бо подумав, що їй боляче.
— Я не розумію його мови, — сказала вона. Голос вийшов хрипкий.
Адріан поглянув на її обличчя, не на Інара.
— Учора він назвав тебе на ім’я. Я бачив вас удвох у бухті. Він торкався твоєї руки. Ти сміялася з ним. Тепер він тут. Ти його знаєш?
Біля Ганниного ґанку вона могла відповісти, що Інар не її коханець, і нічого більше не пояснювати. Тут Адріан чекав іншої відповіді. Мара бачила загородження, аптечку, свою забинтовану руку, а за металом — вихід у море. Якби вона зараз вимовила ім’я Інара, Адріан знову почав би питати: про дім, про Тейра, про її власне тіло.
— Ні, — сказала Мара.
У басейні плеснула вода. Інар притис долоню до краю помосту, щоб утриматися на місці, й ледь помітно кивнув Марі. Повільно відсунувся у тінь під навісом, залишивши на бетоні короткий мокрий слід від пальців.
Адріан видихнув, наче цієї відповіді чекав і водночас не вірив їй. Він хотів повторити запитання точніше, але побачив, що Марі погано стояти: вона трималася за поручень обома руками. Він торкнувся її ліктя. Мара відсмикнулася.
Мара спитала, чи він уже допоміг із раною. Адріан показав аптечку — Інар не підпускав його. Прохід він відкривав лише трохи й знову зачинив: боявся, пояснив він, що поранений знову потрапить під метал.
Мара подивилася на важіль. Вона сама не вміла ним користуватися. Її тіло більше не могло перескочити через стінку в воду й провести Інара під загородженням. За цю втрату вона вже заплатила Руті, а тепер уперше відчула її в чужій пастці.
— Його потрібно випустити, — сказала вона.
Адріан підійшов до краю, але Інар знову відсунувся, щойно побачив його поруч із Марою. Він не знав, про що вони говорять. Мара мовчала; навіть тепер не наважилася вимовити при Адріані звичне звертання, яким колись кликала Інара через усю затоку.
— Я покличу того, хто знається на ранах морських тварин, — сказав Адріан. — А тоді знайдемо спосіб відкрити.
Вона повернулася до нього. Він щойно почув розумний голос, хоч і не зрозумів слів. Назвати Інара «морською твариною» було зручною думкою, але в голосі Адріана тепер більше чулося розгубленості, ніж переконання.
— Не привозь сюди людей, поки не скажеш мені, — сказала Мара.
— Чому тебе це хвилює, якщо ти його не знаєш?
Мара відійшла від поручня, не відповівши. Біля воріт озирнулася. Інар уже не дивився на неї; він перевіряв загородження, обережно, не торкаючись раною металу.
На дорозі до міста Мара дістала з кишені хліб, який дала Ганна, й побачила, що весь час стискала його в кулаці. Тісто розкришилося на долоні. Вона зупинилася, обтрусила крихти й лише тоді згадала Інарове останнє прохання: знайти Руту. У будинку Ганни був телефон, але потрібний їй номер господиня тримала в голові. Мара пришвидшила крок, не дочекавшись, поки пальці перестануть тремтіти.
