Спочатку:
На сторінку книги
Про відьму Мара запитала в матері, коли та розбирала старі мотузки для ремонту сітей.
— Яку саме? — спитала мати.
Мара не знала, що їх може бути кілька. Вона згадала ту, яка жила за західною відмілиною і колись допомогла людині вибратися з печер. Так про неї розповідали діти, коли хотіли налякати молодших.
Мати поклала мотузку.
На запитання, хто її послав, Мара послалася на Тейра: нібито він сперечався з приятелями, чи відьма взагалі існує.
Брехня прийшла надто легко. Мара бачила, що мати не повірила, але та відповіла тільки, що відьма існує й що діти прикрашають майже все, окрім відстані до її житла. Туди вела довга мілина без доброго укриття від човнів. Колись відьма жила серед них; чому пішла, мати не розповіла.
Мати заборонила ходити туди з Тейром. Мара пообіцяла, що не піде.
Мара взяла в неї пошкоджену сітку й дов’язала вузол, який мати залишила. Вона могла запитати, за що відьму вигнали. Замість цього спитала, чи потрібні сестрі нові грузила. Мати простягнула їй готовий кошик і більше про відьму не заговорила.
Наступного ранку Мара вирушила сама. Після шторму на відмілині лежали водорості, дошки й білі шматки пінопласту. Довелося триматися ближче до дна: на поверхні кілька рибальських човнів чекали погоди, щоб вийти в море. Один повільно проходив над нею, і Мара лежала за кам’яною брилою, поки не стих двигун.
Вхід до печери вона знайшла за тонким струменем теплішої води. Камінь тут був світлий, подекуди гладкий, ніби його довго терли руками. Перед входом стояли дві чаші з різними черепашками: у першій лежали порожні, у другій живі, щільно закриті. Мара не знала, чи це припаси, чи попередження не заходити без дозволу.
— Ті, що зліва, можна брати, — сказали з печери. — Якщо дуже хочеться тягти додому порожні мушлі.
Відьма сиділа за кам’яним столом і вирізала щось із темного дерева. Мара чекала потворного обличчя або очей, що світяться в темряві, і їй стало соромно за це очікування. Перед нею була жінка з міцними руками, сивиною біля скронь і старою подряпиною на нижній губі. Її хвіст починався трохи нижче, ніж у Мари, а луска на ньому була нерівною. Відьма відклала різець і струсила дерев’яні крихти з пальців.
— Якщо тебе прислала рада, я знову не братиму їхні кріплення. Минулого разу половина розсипалася в руках.
— Рада не знає, що я тут.
Відьма оглянула Мару уважніше.
— Тоді назвися.
Мара назвала ім’я матері й своє. Відьма його впізнала, але не сказала, звідки. Показала на місце біля столу. Мара не сіла.
Вона спитала про зміну тіла. Відьма не заперечила, що вміє таке, лише почала уточнювати, для кого й яке тіло потрібне. Довелося сказати прямо: людське, для неї самої.
Відьма підсунула різець далі від краю. Мара додала, що хоче залишитися людиною назавжди. Руки жінки завмерли над столом.
— Кого ти хочеш знайти на суші?
Мара могла сказати, що її цікавить людський світ, що вона врятувала чоловіка й відповідає за небезпеку, яку створила для моря. Усі ці речі теж були правдою. Та вона припливла сюди не заради них.
— Чоловіка. Я витягла його на берег під час шторму. Його звати Адріан.
Відьма нахилилася до столу. З дерев’яної заготовки в її руках мав вийти гребінь. Вона провела пальцем по ще грубому зубцю, наче перевіряла, чи не залишила задирок.
З кількох відьминих запитань з’ясувалося, як мало Мара могла сказати про Адріана. Він не кликав її. Не знав, що вона існує, а чи пам’ятав порятунок — цього вона й сама не знала. Відьма поклала заготовку.
— Тоді тобі доведеться вислухати все уважно. Я не люблю, коли потім кажуть, ніби не попереджала.
Вона підвела Мару до внутрішньої частини печери. Там вода доходила до вузького уступу, за яким починалося сухе каміння. На ньому стояли людські банки, складені одна на одну, тканина в прозорому пакеті, коробка з металевими застібками й черевики. Мара бачила черевики сотні разів на причалі, але тут, без людських ніг, вони здавалися особливо незручними.
— Я можу дати тобі тіло, яке дихатиме повітрям і ходитиме по землі, — сказала відьма. — Воно не повернеться назад. У морі ти зможеш плавати, якщо навчишся, але більше не дихатимеш водою. Глибина стане для тебе смертельною, як для будь-якої людини.
Мара торкнулася краю кам’яного уступу. Зовсім поряд вода огортала її пальці; на сухій поверхні від них залишилися мокрі сліди.
Залишалася ще шкіра. Відьма пояснила, що вона погано триматиме вологу: на ногах, спині, під одягом сохнутиме, грубшатиме й тріскатиметься. Спершу це можна приховати. Без догляду болітиме навіть рух.
Відьма підняла одну з банок. Відкрила кришку, і Мара побачила густу мазь без помітного запаху. Жінка взяла трохи на палець, розтерла між долонями й змила в морі.
— Запас на початок я дам. Далі потрібні складники, яких я не можу діставати для тебе все життя. Частину купуватимеш у людей. Недешево. Наносити треба регулярно, особливо після води й на ділянки, де одяг натирає. Якщо шкіра трісне, одна банка не зробить так, ніби цього не було.
Мара думала про руки Адріана на поручні причалу, про те, як він поправляв ремінь сумки. Чи торкнувся б він її, побачивши тріщини? Це було питання, на яке вона не могла знати відповіді. Відьма, певно, бачила його на її обличчі, бо дала їй час мовчки роздивитися банку.
Мара спитала про людську мову. Тут відьма могла допомогти: після ритуалу вона розумітиме почуте й знатиме, як відповісти. Звичаїв, жартів і натяків доведеться вчитися самій, як і письма. Жінка підняла аркуш із рівними темними рядками. Мара не могла навіть здогадатися, де закінчується одне слово й починається інше. Для неї папір залишався візерунком.
Відьма обіцяла приготувати документи й історію, яку Мара зможе повторити. У паперах вона буде Марою Левен із далекого прибережного селища, матиме адресу, день народження й пояснення, чому в місті немає близьких. Усе написане відьма прочитає їй уголос.
— Людям не розповідай більше, ніж потрібно. Ці папери не навчать тебе купувати їжу чи переходити вулицю.
Мара дивилася на темні рядки. Відьма вже обміркувала її життя ретельніше, ніж вона сама, хоч вони розмовляли менше години.
До ритуалу залишалася одна ніч. Відьма звеліла повернутися завтра, коли почне спадати приплив. Одяг, мазь і папери чекатимуть на березі. Назад цією дорогою Мара вже не пропливе.
Відьма поставила банку на місце. Її тон змінився; тепер вона говорила як людина, що має право відмовити.
Вона спитала, чи Адріан кохає Мару. Та опустила очі. На наступне запитання — чи вони бодай раз говорили — довелося похитати головою.
— За те, що ти уявила, я не поверну тобі хвоста, коли зустрінеш справжнього чоловіка.
Це було сказано без злості. Відьма не знала Адріана і не намагалася довести, що він поганий.
— Я зрозуміла, — сказала Мара. — Я погоджуюся.
Відьма довго на неї дивилася. Потім попросила принести з дому якусь річ, що належала Марі з дитинства: для ритуалу потрібен був матеріал її колишнього тіла й пам’яті, а не чужа коштовність. Ціну за роботу вона візьме окремо, з того, що Мара мала право віддати. Відьма пояснила ще раз порядок догляду й змусила повторити його вголос. Мара зробила це без помилки.
Вона попливла додому, коли світло над відмілиною вже слабшало. Довелося обминати човен, що чекав біля мілини. У поселенні Тейр сперечався з двома приятелями про знахідки після шторму. Мати й сестра розкладали вечерю. Інар сидів у дальньому проході та допомагав сусідові лагодити пошкоджене кріплення.
Ніхто не знав, що вона вже дала згоду.
Мара зупинилася біля дверей із порожніми руками й не одразу зайшла. Вона чекала, поки Тейр помітить її та посунеться, звільняючи місце біля столу. Він зробив це, буркнувши, що їй дістанеться найменший молюск. Сестра відразу поклала до її миски найбільший.
Їли вони повільно. Тейр розповідав про людську рукавицю, яку знайшов серед сміття: у ній було п’ять окремих місць для пальців, хоч одна рука могла б поміститися й без них. Сестра сказала, що людям подобається ускладнювати навіть одягання. Мати поправила її: від холоду їм доводиться захищати руки, а пальцями треба працювати. Тейр заперечив, що в такому разі рукавиця мала б бути без пальців. Інар, який зайшов віддати сусідові інструмент, вислухав суперечку й пообіцяв наступного разу принести цілу пару, щоб дослідження було справедливим.
Мара сміялася разом з усіма. Їй раптом захотілося сказати їм про суху печеру й черевики, показати рукою розмір банок із маззю, спитати в матері, чи правда відьму вигнали. Вона вже могла назвати вечерю останньою, але тоді кожен присутній почав би доводити їй, що ранок усе змінить. Мара не хотіла сперечатися. Вона хотіла досидіти до кінця, поки Тейр пояснює, що знайдена рукавиця була лівою, а отже, десь має плавати права.
Після вечері сестра попросила її допомогти віднести посуд. У вузькому проході, де інші їх не чули, вона сказала:
— Мама сьогодні двічі питала, де ти. Я сказала, що не знаю.
— Ти справді не знала.
— Останнім часом я багато чого про тебе не знаю.
Мара забрала в неї порожню миску. Сестра чекала, але не стала випитувати. Вони повернулися до столу разом.
У своїй кімнаті Мара знайшла стару застібку, якою в дитинстві закріплювала волосся. Один зубець був зламаний, зате перламутрова пластина трималася міцно. Вона поклала застібку біля місця, де спала: вранці вирішить, чи саме її візьме для ритуалу. Згоду відьмі вона вже дала. Вибирати залишилося тільки річ, яку забере із собою.
