Спочатку:
На сторінку книги
Рута провела Мару до дороги й показала будинок із червоною черепицею, за яким треба було звернути. Далі вони не пішли разом: відьма сказала, що в місті її знають і краще не приводити нову пожилицю просто до дверей. Вона ще раз торкнулася кишені, де лежала адреса, переконалася, що папірець на місці, й повернулася до стежки над морем.
Мара дивилася їй услід, поки Рута не зникла за камінням. Потім рушила до червоного даху.
На дорозі кожен крок вимагав домовленості з ногами. Камінь змінився шорстким покриттям, зручнішим для черевиків, зате нахил усе ще тягнув тіло вперед. Мара обійшла припаркований автомобіль надто близько до стіни й зачепила сумкою дзеркало. Воно склалося з сухим клацанням. Вона випростала його, озирнулася, чи хтось бачив, і пішла далі, вже тримаючись подалі від машин.
Будинок із черепицею знайшовся швидко. За ним було два повороти. На одному стояла табличка із синім тлом, на другому — невелика крамниця й вузька вулиця, що пахла смаженою рибою. Рута сказала звернути біля крамниці. Мара повторила маршрут подумки й дійшла до дверей із зеленими рамами, які відьма описала. Адресу на папірці вона все одно перевірити не могла.
Відчинила жінка з коротко підстриженим сивим волоссям. На ній був халат поверх звичайного одягу й окуляри, які вона зсунула на чоло, щойно побачила гостю.
Господиня назвала її нове ім’я ще до того, як Мара встигла згадати Руту. Вона чекала пожилицю з автобуса. Мара глянула на дорогу за спиною: автобуси вона бачила біля причалу, але сама прийшла пішки. Почувши це, жінка вирішила, що гостя йшла від станції, і поквапилася впустити.
Жінка відступила, пропускаючи її до передпокою. Під ногами лежав килимок, на якому треба було витерти черевики. Мара зрозуміла це після того, як господиня сама двічі провела підошвами по ворсу. Вона повторила рух. Черевики справді були в пилюці.
Господиня назвалася пані Ганною. Перш ніж вести до кімнати нагорі, показала воду та кухню, щоб потім не доводилося щоразу питати.
Сходи стали неприємним відкриттям. Мара бачила їх раніше на березі, але здалеку не уявляла, що кожен наступний крок треба робити вище за попередній. Вона сперлася на поручень. Пані Ганна піднімалася неквапно й нічого не зауважила, поки Мара на останній сходинці не вдарилася коліном об дерево.
На її стурбований погляд Мара поскаржилася на нові черевики. Ганна прийняла пояснення без сумніву.
— А, буває. У мене від них і тепер ноги ниють, хоч я вже й старша за ці сходи.
Кімната мала одне вікно на подвір’я. Там росло невисоке дерево з нерівно підстриженими гілками, стояли три металеві відра й сушилося простирадло. Ліжко займало майже весь простір між шафою і столом. Мара торкнулася ковдри. Вона була суха, м’яка й пахла пральним засобом, якого Мара раніше не знала.
Пані Ганна поставила на стіл склянку води. Мара пила дуже повільно. Вода здавалася прісною й дивно легенькою; від першого ковтка нічого не сталося, але вона все одно чекала неприємного наслідку.
За перший тиждень Рута вже домовилася, надалі платити треба було щопонеділка. Пані Ганна дістала папір із ціною, часом зачинення дверей і правилом про гостей. Якщо все підходить, Мара мала підписати.
Вона поклала перед Марою аркуш і ручку. Мара впізнала своє нове ім’я у верхньому рядку тільки тому, що Рута показала його на документах. Решта була щільною низкою знаків. Вона дивилася на папір достатньо довго, щоб пані Ганна знову надягла окуляри.
— Може, щось неясно?
Мара могла попросити прочитати все. Так зробила б обережна людина. Вона подумала про те, що тоді доведеться пояснювати, чому не здатна прочитати навіть дату.
— Правило про гостей, — сказала вона.
Ганна пояснила, що ночівлю гостей слід узгоджувати, а після одинадцятої повертатися зі своїм ключем: зовнішні двері будуть замкнені. Решта — як домовлялися з Рутою. Мара досі тримала ручку над аркушем.
— Хочеш, прочитаю весь текст?
Господиня запропонувала це спокійно, без цікавості. Мара кивнула. Ганна прочитала аркуш від початку до кінця, кілька разів спинялася, щоб пояснити слово. За місяць плата мала зрости; у перший тиждень входили чиста білизна й користування кухнею. Умову про зростання Рута не згадала. Мара спитала, чому. Пані Ганна показала на цифру, обведену ручкою, і пояснила, що взимку опалення коштуватиме дорожче.
Ганна дозволила пошукати інше місце, якщо ціна не підходить. Перший тиждень усе одно вже оплачено.
Мара подивилася на порожні рядки внизу. Вона ще не вміла написати своє нове прізвище. Рута навчила її виводити підпис, складений із кількох рухів, але це не було письмом у тому сенсі, в якому ним користувалася господиня.
— Підходить, — сказала Мара й підписала.
Ганна віддала їй копію. Мара склала її в сумку окремо від адреси. Уперше за день вона відчула, що черевики тиснуть не так сильно, як думка про цей аркуш. Рута допомогла їй знайти двері, але далі кожен папір доведеться комусь показувати й вірити, що їй прочитали саме те, що там написано.
Коли господиня пішла, Мара зачинила двері й сіла на ліжко. Сорочка прилипла до спини. Вона зняла її, обережно провела пальцем під лопаткою й відчула шорстке місце, якого вранці ще не було. На боках шкіра натягувалася під час кожного повороту. Мара дістала банку, нанесла мазь, як показувала Рута, й почекала, поки вона вбереться, перш ніж надягти сорочку назад. Руки після цього стали жирними. Вода з крана змила мазь із долонь, але пальці ще довго ковзали по тканині.
Вона не збиралася відразу виходити з кімнати. Проте вікно виходило не на море, а на чуже подвір’я, і тиша тут не була схожа на домашню. За стіною хтось пересунув стілець. На вулиці різко загальмував автомобіль, пролунали два голоси, двері зачинилися. Мара не могла визначити відстань за звуком так, як у воді. Їй увесь час здавалося, що хтось поруч.
До обіду вона знайшла крамницю з їжею. Уздовж полиць лежали речі в упаковках, які треба було впізнавати за малюнком. Мара взяла хліб, яблука й пляшку води. На касі їй назвали суму. Вона не знала, чи та правильна, і не могла звірити її з цінниками на полицях. Віддала гроші, отримала решту й перерахувала монети вже надворі, притулившись до стіни.
Рута залишила на перші дні досить, та мазь треба було купувати згодом. Мара дістала з мішечка прикрасу, яку принесла з моря: темний камінь у старій золотій оправі. Для її родини він був знаком бабусиного дому, хоча бабуся давно подарувала його Марі й ніколи не вимагала носити. Мара повернула камінь у мішечок. Вона піде до перекупника, адресу якого дала Рута, завтра; сьогодні їй ще бракувало сил торгуватися.
Порт вона знайшла без адреси. Варто було вийти на ширшу вулицю, як вітер приніс запах пального й мокрих мотузок. Вода між причалами виглядала темнішою, ніж із морського боку; на ній лежала тонка райдужна плівка. Мара зупинилася біля огорожі й побачила внизу пал, за яким ховалася ще кілька днів тому. Звідси той сховок здавався сміховинно відкритим.
Люди проходили повз. Ніхто не дивився на неї довше, ніж на будь-кого іншого. Одна жінка вела дитину за руку, сперечаючись із нею про морозиво. Двоє чоловіків тягли ящик до катера й сердилися на колесо візка, яке щоразу застрягало. Мара дослухалася до розмов і не відразу збагнула, що розуміє їх усі. У воді людський голос був глухим шумом; тут слова надходили надто швидко, кожне зі своїм змістом. До вечора в неї заболіла голова.
Біля майстерні вона побачила Адріана.
Він стояв боком до неї й допомагав жінці знімати з візка знайому вимірювальну раму. На чолі не було пов’язки; над бровою залишався короткий поріз. Жінка сказала, що він зарано повернувся до роботи, і тепер Мара розуміла слова. Адріан відповів, що сьогодні лише відвезе обладнання. За мить узяв найважчий край рами, а жінка, не припиняючи сварити його, підхопила другий.
Мара стояла біля огорожі з пакетом яблук у руці. Вона чекала цього дня, думала, що підійде до нього, коли матиме людський голос. Проте тепер він був за кілька кроків, зайнятий роботою, яку вона не розуміла, і навіть не озирнувся. Мара вперше побачила відстань між тим, як добре вона запам’ятала його, і тим, що для нього вона поки не була ніким.
Адріан засміявся з чогось, що сказала жінка. Візок покотився до дверей майстерні. Мара пішла за ним кілька кроків, зупинилася й повернулася до дороги. На тротуарі вона зачепила носком черевика виступ і мало не впустила яблука. Жінка, яка йшла назустріч, притримала її за лікоть.
— Обережно. Тут усі спотикаються.
— Дякую, — сказала Мара людською мовою.
Слово пролунало звичайно. Жінка вже пішла далі. Мара подивилася на двері майстерні, потім на власну руку, за яку її щойно підтримали. Адріан був у місті. Вона теж. Цього на сьогодні мало вистачити.
